Палаюча автозаправна станція і величезні клуби диму – це перша картина війни, яку згадує Назар. Гвардійцю 21 рік і він вже ветеран російсько-української війни. Проходити строкову військову службу в лавах Національної гвардії вирішив сам. Дуже сподобалася назва, згадує Назар. Взимку 2022 року хлопець захворів на коронавірус, а на наступний день після одужання у нього почалось зовсім інше життя.
«Нас підняли по тривозі о 4.30. Це було 24 лютого. Ми отримали зброю, амуніцію, патрони й виїхали в бік Києва. Я хочу відразу зауважити, що я – солдат. Мені невідомі були ніякі стратегічні цілі командування. Тому я можу розказати лише те, що бачив на власні очі й те, що робив наш підрозділ. Ми не знали, де наш кінцевий пункт призначення, багато разів переїжджали, надовго ніде не заримувались. Тоді фронту не було. Часто ми не знали, хто справа і зліва від нас: свої чи вороги. Як приїжджали на нову точку, відразу намагались скинути з себе все зайве і починали окопуватись. Іноді й під обстрілами. Хочеш жити – копай, як кажуть. І копали хто чим міг: лопатами, уламками шиферу, руками та ногами. Виявилось, що можна і так. Наші основні задачі були утримання позицій і допомога в евакуації цивільного населення. У разі раптової появи противника, звісно, ми мали вступити з ним у бій. Втім, більш ефективна тактика – виявити ворожі сили й скоординувати вогонь артилерії. Одного разу ми помітили в лісі російську систему залпового вогню «Град». Спочатку думали підбити його з гранатомета, але в лісі це незручно робити, бо граната може змінити свою траєкторію. Ми передали координати мінометникам і вони знищили ціль», – пригадує гвардієць.
Бойова група Назара не мала втрат. Здебільшого це пов’язано з умілою роботою командирів і підготовкою особового складу, каже нацгвардієць. Це дійсно допомагає, коли ворог навпроти. Втім очі ворожих дронів завжди слідкували за гвардійцями й наводили артилерію на позиції наших хлопців.
«Бувало таке, що снаряди розривалися кожні 30 секунд. Без перебільшення. Постійно. Коли летить з неба, яким би ти не був вмілим бійцем, захисту в тебе небагато. Нам пощастило. Коли знаєш характеристики зброї ворога, добре вивчаєш місцевість, досконало володієш власною зброєю – це допомагає в бою. Але від артилерії всі ці навички не сильно допомагають. Наша перевага була в мобільності. Ми часто пересувались. Іноді з’являлись там, де ворог взагалі нас не очікував побачити. І цим зривали його плани й змушували змінювати маршрути колон на складніші й небезпечні. А от прямого контакту з росіянами у нас не було. Для нашого підрозділу прямий контакт з ворогом – це був би небажаний результат. Бо прямий контакт – це втрати: вбиті й поранені. Ми не уникали зіткнень і не тікали. Ми займали такі позиції, на які ворогу було невигідно наступати, а ми могли наносити йому вогневе ураження і наводити нашу артилерію».
Назар спілкується легко, але виважено, кожне слово насичене змістом. Так, ніби йому набагато більше, ніж 21 рік. Він чудово розуміє, що саме він робить, навіщо і яка кінцева мета його роботи. На війні, розповідає гвардієць, є час і місце всьому: виконанню бойових задач і відпочинку, час вести вогонь і час ховатись від обстрілів, місце для відваги й місце для страху. Головне не давати страху заволодіти тобою. Навпаки – своїм страхом людина має навчитись керувати.
«Командир нашої бойової групи, крутий чоловік, казав: страх – це нормально, не бояться тільки дурні. За собою я помітив, що коли була якась небезпечна ситуація, бій чи обстріл, ми робили так, як говорить командир, чітко виконували накази. Вже коли все минало, то приходило розуміння в якій халепі ми були. Але до того часу небезпека вже минала. Ось так ми боролись з нашими страхами», – згадує Назар.
Після війни залишаються сліди й у людей, і у землі. Після того, як підрозділ Назара знищив ворожий Град з боєкомплектом, від того місця майже нічого не залишилось. Дерева повиривало з корінням, метал розплавився, а все живе згоріло. І така картина була усюди, куди прийшов, так званий «руський мир»: закатовані, вбиті, поранені люди, зруйновані будинки й інфраструктура. Усюди, куди прийшов російський солдат, він ніс людям лише горе і сльози. Війна залишила сліди й в Назара.
«Коли нас відвели в тил, то перші декілька днів я не міг просто виспатися. Я чудово розумів, що ми в безпеці, що тут немає ворога, тут всі свої. Але коли хтось заходив в бліндаж чи в намет, то відразу просинався, наче повітря тиснуло. Після виконання завдання нам дали декілька днів відпустки і я з’їздив додому. Мама тоді сказала, що я сильно змінився: всі свої речі я тримав постійно при собі. Настільки звик жити в режимі «п’ять хвилин на збори й виїжджаємо». В принципі, я завжди любив, щоб у речах був порядок, але зараз це все набуло практичного значення. Це не осторога, не тривога, це просто звичка в режимі постійної готовності до будь-якого наказу і будь-якої дії», – розповідає боєць.
За спокійними очима, прямою поставою і міцним рукостисканням криються пережиті обстріли, марші, бойові виходи. У свої 21 молодий ветеран чудово пам’ятає чи не кожен день своєї війни – війни за свою Україну, за народ, за своїх рідних, за свою молодість і за своє майбутнє. І в перемозі у цій війні Назар повністю впевнений.
