“Наша бригада виконувала дуже багато завдань, вона тримала оборону від Циркунів до П’ятихаток, і від П’ятихаток до Золочівського району. Я тоді був головним сержантом бригади і виконував вогневі задачі з артилерійської установки гаубиці Д-30. Відпрацьовували наші цілі планові, плюс прикривали нашу піхоту, яка контратакувала і йшла в наступ — згадує події тих часів командир батареї бригади «Спартан» НГУ на псевдо “Майстер”. —  Населений пункт був важливий для ворога тим, що у нього відкривався простір по заходу в місто Харків і він міг розвивати свої дії як в сторону Чугуєва, так і в саме місто Харків і далі. Завданням нашої бригади було виявити цілі, виявити просування ворожої піхоти і нам надходила команда, щоб ми відпрацювали по ним, також ми проводили контрбатарейну боротьбу. Засікли десь артилерійські підрозділи, які працюють по місту і по його околицях і відпрацьовували по ним”.

Окупанти масово грабували все, до чого могли дістатися та всіляко знущалися та принижували місцеве населення. Вижити у таких умовах було надзвичайно важко.

“На момент повномасштабного вторгнення я був у Харкові. Отримав змогу побачити родину лише через один місяць та сім днів. Весь цей час моє серце розривалося: росіяни дуже швидко захопили Циркуни. В окупації опинилася моя дружина та двоє дітей. Звідти летіло по Північній Салтівці все, що тільки можна уявити. Наші били у відповідь. Це були цілодобові артилерійські дуелі, дуже багато будинків було зруйновано. Я вдячний Богу, що мої рідні вижили. І дуже вдячний місцевим мешканцям, адже нашу родину ніхто не виказав, хоча знали, де служу я і моя дружина. Деяким колишнім військовим не пощастило так — їхні списки окупанти знайшли у сільській раді, багато з них пройшли через тортури росіян. Врятувати родину мені допомогли бійці ГУР. Спочатку вони знайшли прохід в село, в обхід російських блокпостів, перевірили, чи немає там мін. Згодом дівчата-розвідниці у цивільному одязі зайшли в село, зустрілися з дружиною, сказали їй секретне слово, щоб вона зрозуміла, що це від мене. Вона швидко забрала дітей і вони крадькома вибралися з села. Я досі шокований тим, наскільки сміливими були ці дівчата. Страшно уявити, що з ними міг би зробити ворог, якби їх захопили, — ділиться мешканець Циркунів військовослужбовець на псевдо Сахалін. Також він додає. — Це була дуже коротка, але радісна зустріч. Після цього я евакуював дружину та дітей трохи далі від фронту, а сам продовжив виконання завдань. Як це все вдалося пережити та витримати, складно описати”

Чисельність російського контингенту у Циркунах на момент окупації досі під питанням. Контролюючи це село, росіяни мали змогу завдавати ударів у глиб Харкова. Нацгвардійці-артилеристи робили все можливе, аби вибити ворога з цього населеного пункту.

«Ми тоді працювали суміжно з 92-ю бригадою ЗСУ і вони казали, що коли брали полонених, ті думали, що вони вже в самому місті Харкові, бо вони таких будинків не бачили ніколи. В чому був їх мінус, а наша перевага, в тому, що вони працювали ще по радянській літературі. Вони розгортали шестигарматні батареї, тобто шість гармат розгортали згідно методички. Працювали уступом, кожна гармата була 50 метрів від іншої, а позаду була машина управління. Тобто маючи дані про одну машину, їх можна було виявити дуже легко. І зрозуміло, що на той момент не було у нас такої кількості БПЛА. Один «мавік» піднявся, опустився і його заряджають. Здебільшого, нам з інформацією допомагало місцеве населення», – розповідає начальник артилерійської розвідки бригади “Спартан” на псевдо “Сіріус”.

Циркуни займають вигідне положення, аби безкарно атакувати Харків. Проте українські захисники таки знайшли ключ до цієї “тактичної головоломки”. Ряд підрозділів ЗСУ, ГУР та 3-ї бригади оперативного призначення НГУ вибили ворога з Руської Лозової та продовжували тиснути по Білгородській трасі. У цей час підрозділи 92-ї омбр вичавлювали ворога з напрямку Шестакового. Трохи раніше зведені бойові групи, до яких входили й військовослужбовці окремого загону спеціального призначення “Омега”, вибили ворога з Кутузівки. Розгадавши маневр охоплення, росіяни почали поспішно виходити великими колонами, лишаючи багато техніки, боєприпасів.

“Тоді обстрілів по Харкову значно зменшилася, але вже працювали безпосередньо РСЗВ – «Смерч», «Гради» і «Урагани». Вони високоманевреною ціллю вважались, ми їх діставати не змогли б, бо в Д-30 дальність 15,3 кілометра максимальна. І коли вже звільнили Циркуни зайшла туди перша піхота: і суміжні підрозділи, і наші, то ми вже почали підтягуватися туди ближче, щоб прикривати нашу піхоту. Ми звернули увагу, що вони вже працювали виключно системами РСЗВ, вони підкочувалися, швидко відстрілювалися та їхали. Тобто фізично ми не встигали по ним працювати, ствольна їхня артилерія вже тоді звісно відійшла. Ми працювали в інтересах 92-ї бригади. Цілей було дуже багато, цілі були по будинкам з ворожою піхотою, штабами, машинам управління. Місцеве населення на той момент фактично не пересувалося по селищу, або вони були десь на підвалах і чекали звільнення або вже на той час виїхали», – згадує “Сіріус”.

Після заходу українських військ зайшли у Циркуни, левова частка населення евакуювалася до Харкова та інших міст України. Нині росіяни регулярно продовжують бити по селу ракетами та керованими авіабомбами, і попри це життя потроху повертається в село.

Відділення інформації та комунікації Східного територіального управління Національної гвардії України