Герої України НГУ

ПЕРШИЙ ГВАРДІЄЦЬ – ГЕРОЙ УКРАЇНИ

Ім’я генерал-майора Сергія Кульчицького відоме кожному українцю. Адже саме йому судилося стати першим учасником російсько-української війни, що удостоївся звання Героя України. Насправді, 20 червня 2014 року вийшло три Укази Президента України – під номерами 544, 545 і 546 – про присвоєння найвищого звання в державі. Посмертно нагороди удостоїлись начальник управління бойової та спеціальної підготовки ГУ НГУ генерал-майор Сергій Кульчицький, військовий льотчик полковник Костянтин Могилко і комбат 95 окремої аеромобільної бригади полковник Тарас Сенюк. Указ про відзначення генерала Кульчицького із формулюванням «За виняткові військові заслуги перед Українською державою, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету України – перший у цьому списку.

Сергій Кульчицький народився 17 грудня 1963 році у місті Веймарі, де у складі групи радянських військ в Німеччині служив його батько. У 1967 році родина повернулася до Радянського Союзу – тато отримав призначення до частини, дислокованої на Далекому Сході. У 1979 році Сергій без відома батьків подав документи до Уссурійського суворовського військового училища. Закінчивши його, у 1981 році вступив до Далекосхідного вищого загальновійськового командного училища, де обрав спеціалізацію застосування підрозділів морської піхоти. До речі, той самий заклад незабаром закінчив і його молодший брат Ігор, який, на жаль, у 30 років передчасно покинув цей світ. В роті Кульчицький був кращим – добре навчався, чудово виконував обов’язки молодшого командира. Недивно, що із початку навчання хлопець був незмінним старшиною курсу. Багато уваги приділяв спорту – однокашники Сергія Петровича свідчили, що в рукопашному бою юнак міг перемогти двох або навіть трьох суперників одночасно. Також майбутній генерал займався лижами, гирьовим спортом.

Після закінчення училища з червоним дипломом його було розподілено до 61-ї окремої бригади морської піхоти Північного флоту ВМС СРСР. За Полярне коло, на Кольський півострів Сергій відправився із дружиною Надією. Молодята познайомилися на Тернопільщині, куди він іще курсантом приїжджав у відпустку до бабусі. Тут згодом оселилися і його батьки, а після розпаду СРСР і здобуття Україною незалежності за захід України переїхав і сам Сергій Петрович із родиною.

Кожен, кому доводилося служити під началом цього офіцера – в частинах колишньої НГУ, в Івано-Франківській міліції, в Галицькому з’єднанні ВВ, в управлінні Західного територіального командування та у Головному управлінні внутрішніх військ МВС України, а пізніше Національної гвардії України – скаже, що в Кульчицькому було одразу видно і професіонала, і людину, просту та доступну, якій генеральські погони якщо й додали чогось, то аж ніяк не прагнення «жити по-генеральськи». Скоріше, можливості реалізувати численні плани і задуми без огляду на начальство, що часто прагне «зарізати» ідею не тому що вона погана, а тому що чимось відрізняється від старих звичних схем…

До речі, про «генеральське» життя генерала Кульчицького. Лише найближчі колеги знали, що майже два роки, протягом яких він обіймав свою останню посаду, Сергій Петрович мешкав у невеличкій кімнаті при службовому кабінеті. Спартанську обстановку, яка складалася зі столу, стільця, тумбочки, койки та електроплитки, розбавляла хіба що наявність величезної кількості книжок із різних галузей військових знань. І це, і свідчення гвардійців та резервістів, що в зоні АТО генерал жив у солдатському наметі і сам готував нехитрий похідний харч, красномовно свідчить про те, що питання матеріальні для нього були навіть не на другому плані. Хіба ж не мав начальник управління ГУ НГУ можливості підшукати в столиці житла більш комфортного?

Та перед очима постає Сергій Петрович, як живий, і посміхається – мовляв, а навіщо? Його справжній дім був у Львові, де чекала родина. Ось туди він прагнув вибиратися якнайчастіше. Виходило, звісно, не завжди, адже щодня мав надзвичайно багато справ – бійці, що несли службу на КПП «подільського главку» НГУ, казали, що по генералові можна було годинника звіряти, так рано він виїжджав на службу і так пізно повертався. Та й уночі, бувало працював, ніби побоювався не встигнути щось доробити. Може, й не встиг. Проте навіть зараз можна впевнено стверджувати, що внесок генерала Кульчицького у становлення новоствореної Гвардії переоцінити важко.

Те, що Сергій Кульчицький був не кабінетним генералом, було зрозуміло кожному, хто бачив його під час занять з професійної підготовки із офіцерами та контрактниками Головного управління НГУ. Займатися з ним було легко та цікаво, адже завжди розважливий і щирий, Сергій Петрович особисто інструктував військовослужбовців на вогневому рубежі, ділився секретами влучної стрільби, не цитуючи службові інструкції, а спілкуючись живою, зрозумілою мовою. І, до речі, терпіння донести прості, як для фахівця такого рівня, істини, йому, на відміну від деяких колег, вистачало завжди. Ось тільки чи міг генерал Кульчицький тоді уявити, що свої уміння йому доведеться використовувати не для мирної розбудови новонародженого військового формування, а для реальної бойової роботи?

Він і сам був як добре відлагоджена грізна зброя, котра мовчить до пори, до часу. Те, що вона не стріляє в якийсь момент, аж ніяк не означає, що у потрібну мить вона не виконає свого призначення. І коли ця необхідність настала, Сергій Петрович спершу особисто контролював процес підготовки резервістів НГУ, а потім разом із особовим складом вирушив на схід країни. Власним прикладом він надихав своїх солдатів – разом із ними переносив усі труднощі, дбав, щоби хлопці були ситі та одягнені. На знак вдячності та пошани до свого наставника бійці батальйону оперативного призначення 27 бригади Північного оперативно-територіального об’єднання, який вже в 2014 році став однією із найбоєздатніших підрозділів НГУ, ініціювали процес присвоєння йому почесного найменування. 30 листопада 2016 року Президент України підписав відповідний Указ, з тих пір батальйон носить ім’я Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького.

Є така стара військова приказка, росіяни іще приписують її авторство своєму полководцю Суворову: солдата не треба жаліти, його треба берегти. Сергій Петрович слідував цьому правилу до кінця – його останньою місією була доставка продуктів на блокпост і заміна втомлених воїнів свіжими силами. Він і запланував цю дату, 29 травня, останнім днем свого перебування в зоні АТО, де на той час пробув уже понад місяць. Але трагічно загинув у збитому терористами гелікоптері разом із одинадцятьма бойовими побратимами.

Кажуть, що герої не вмирають. І це правда, адже вже наступного дня наказом командувача Національної гвардії України генерал-майора Сергія Кульчицького було навічно зараховано до списку особового складу управління Галицького з’єднання Національної гвардії України. З 2005-го по 2010-й рік Сергій Петрович командував цим військовим колективом.

– За своє довге військове життя я з’ясував, що начальство поділяється на дві категорії – командири-експлуататори і командири-будівничі. Сергій Петрович безумовно належав до другої, і я пишаюся, що мав честь знати його не лише з боку професійного, але і як хорошого товариша, – розповідає підполковник у відставці Юрій Ваврисюк. – Ми багато років дружили сім’ями. Хоча спочатку ми запізналися із його дружиною, Надією Богданівною. У 2004 році я працював психологом у львівському полку внутрішніх військ, а вона, на той час іще прапорщик, обіймала аналогічну посаду в Галицькому з’єднанні. Ближче познайомився з Сергієм Петровичем, коли ми родинами стали виїжджати на природу, ходити в театр та в гості одні до одних. Скажу, що в цій родині завжди панували затишок та взаємоповага. Надія Богданівна, сама людина у погонах (звільнилася вона лише за кілька місяців до загибелі чоловіка старшим лейтенантом), чудово розуміла, що таке служба, і в усьому підтримувала і Сергія Петровича, і сина Валерія, що також обрав шлях офіцера.

Генерала Кульчицького завжди вирізняло прагнення до новаторства, особливо якщо мова йшла про бойову та професійну підготовку підлеглих. Так, перший мультимедійний тир у військах з’явився саме в його бригаді. Ще одна характерна його риса – турбота про особовий склад. Обійнявши посаду комбрига, він першим ділом став поліпшувати побутові умови своїх підлеглих. Наприклад, з сімдесятих років минулого століття у жодного командира не доходили руки до казармених підвалів. Там круглий рік стояла вода, комарі бійців поїдом їли! Сергій Петрович звернув увагу на це неподобство, і одразу ж у тиловиків на ремонт знайшлися і час, і ресурси. Навіть візуально при ньому військове містечко почало виглядати краще. Було перекрито дахи на будівлях клубу, штабу, казарми, КПП, а інтер’єр солдатської їдальні став нагадувати хороше кафе. Нині це не рідкість у будь-якому військовому містечку, двадцять років тому подібна картина виглядала незвично.

До речі, на будівництві навіть полковником Кульчицький нерідко працював особисто. Інколи доходило до кумедних моментів. Приїде у бригаду якийсь високий гість, спитає: «А де ж командир?», а у відповідь чує: «А ось, бачите, балку на дах подає!». Мати Сергія Петровича, Надія Іванівна, пригадувала, що коли син тільки перевівся до України і служив у гвардійській частині в Тернополі, якось звернувся до неї із проханням дати… насіння кропу. Економічна ситуація в країні була непроста, а Сергій прагнув, щоби на столі у солдатів були і овочі, і фрукти, і зелень. Так за його ініціативи в частині було обладнано теплицю, яка згодом стала у великій пригоді.

Нині погруддя генерала Кульчицького прикрашає військове містечко з’єднання, яке він багато років очолював. Ще по одному погруддю встановлено в приміщенні Головного управління НГУ в столиці і в місті Чорткові но Тернопільщині. У багатьох українських містах, зокрема, у Києві, Вишгороді, Дніпрі, Львові, Кропивницькому, Коростені, Мукачеві, Кременчуці, Івано-Франківську є вулиці, названі на його честь. Але головне – пам’ять про Сергія Кульчицького живе у серцях українців і його пам’ятатимуть покоління, що житимуть на нашій відродженій, вільній і щасливій землі.

Завада Богдан

«БОГДАН БУВ ЛЮДИНОЮ, НА ЯКУ ВАРТО БУЛО РІВНЯТИСЯ…»

19 липня 2014 року Указом Президента України №600/2014 звання Героя України було посмертно присвоєно військовослужбовцю запорізького полку Нацгвардії лейтенанту Богдану Заваді. «За виняткову мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності Української держави, вірність Військовій присязі», – зазначалося у преамбулі Указу Президента. Водночас за цими офіційними, скупими на емоції рядками стоїть справжній ратний подвиг офіцера, який загинув, але не відступив перед ворогом…

16 липня 2014 року гвардійський блокпост під населеним пунктом Маринівкою Донецької області атакували близько сотні терористів за підтримки чотирьох одиниць бронетехніки. Серед військовослужбовців НГУ, які прийняли бій, був і командир роти спецпризначення лейтенант Богдан Завада. Проте до кінця бою гвардієць не дожив, діставши смертельне поранення. Коли терористи дістались тіла Богдана Завади, вони взяли його мобільний телефон та у знущальній формі повідомили його рідним, що військовослужбовець поплатився життям за вбитих ним бойовиків. Що й казати, вчинок справжніх покидьків, для яких немає нічого святого.

Власне, саме заради того, щоб боротися із отакою нечистю, лейтенант Завада і носив однострій військового правоохоронця із вісімнадцяти років. Службу Богдан Олексійович розпочав у грудні 1997-го у полку спеціального призначення внутрішніх військ МВС України «Гепард». Потрапивши до лав «гепардів», юнак вже незабаром зрозумів, що спецназ – це його справжнє покликання. Він загорівся мрією зробити військову кар’єру і у грудні 1998 року підписав контракт про проходження служби у ВВ.

Ставши професійним воїном-правоохоронцем, Богдан Завада змінив чимало посад, поступово піднімаючись службовими сходинками. А оскільки паралельно з ратною працею заочно здобув вищу освіту у Запорізькому Національному технічному університеті, згодом був призначений на посаду командира взводу, що відкрило йому прямий шлях до офіцерських зірок. 2011 року Богдан Олексійович одягнув погони молодшого лейтенанта. Наступного року умілий і досвідчений офіцер обійняв посаду командира механізованої роти спеціального призначення, а у вересні 2013-го молодшому лейтенанту Заваді було присвоєно чергове військове звання «лейтенант». Ось так, 35-річним ротним-лейтенантом 9-го полку НГУ (це найменування отримав «Гепард», увійшовши до складу новоствореної Нацгвардії) Богдан Завада і вирушив у бойове відрядження у зону АТО, залишивши у Запоріжжі дружину та 12-річного сина. Відрядження, із якого його так чекала родина, але з якого йому не судилося повернутися живим…

Сина Олексія Богдан обожнював і намагався приділити хлопчику якомога більше уваги – інколи навіть брав із собою на службу, немовби відчував, що назавжди покине його так рано. Жінка теж багато працювала, започаткувала власну справу, відкривши буфет, де працювала і продавцем, і касиром. Саме там, на робочому місці, Тетяну спіткала чорна звістка про загибель чоловіка.

– Це було вже не перше відрядження Богдана на Донбас. До того скільки не бачились, він охороняв порядок в Києві на Майдані. Весною 2014 року ніс службу на Херсонщині, адже існувала небезпека вторгнення російських військ з території окупованого Криму. А потім, майже без перерви – Луганськ, Донеччина… Повернувся, тільки зазирнув додому і знову туди, до своїх бійців. Востаннє поїхав просто у день свого 35-річчя, 26 червня 2014 року. Дзвонив так часто, як міг. В основному, вдень. А ось востаннє ми поговорили десь о першій ночі. О 5.00 почався бій, а близько 9.00 його вбили.

Про обставини загибелі Богдана сказано багато, проте як саме це сталося, я досі не знаю. Не знаю і скільки саме бойовиків він знищив. Тодішній міністр внутрішніх справ на своїй сторінці в фейсбуці написав, що десять… Нібито так сепаратисти дружині полеглого офіцера сказали по телефону. Але це неправда – по-перше, вони одразу зателефонували не мені, а чомусь нашій кумі Марині, а по-друге, коли вже я почала дзвонити на номер чоловіка, слухавку взяли лише близько 10.40 і я почула: «Я твоего урода застрелил» без жодних вказівок щодо кількості втрат «з того боку».

Та я точно знаю: нагорода мого чоловіка заслужена. Він загинув геройськи, дозволивши однополчанам відступити і врятуватись. І так, він дійсно підбив ворожий БТР з гранатомета. Не злякався, не втік, коли на нього насувалися десятки ворогів і кілька одиниць бронетехніки! – розповідає Тетяна Василівна.

Якщо може бути щось страшніше за втрату коханої людини, то це, мабуть, тільки неможливість її поховати. Після бою тіло Богдана забрати не вдалося – більш того, ніхто з побратимів не бачив його загибелі. Тож попри заяви бойовиків вся родина продовжувала сподіватись, що він живий. Командування, волонтери з «Евакуації-200», цивільно-військове співробітництво обмежувались лаконічним: «Шукаємо». Сама Тетяна Завада поїхати в село Маринівку Шахтарського району Донецької області не могла, оскільки прикордонний із Російською Федерацією населений пункт і досі залишається під контролем військ самопроголошеної ДНР. Жінка зверталась в усі інстанції, телефонувала сотням людей. Навіть виходила на бойовиків, їхніх рідних та пособників – заради встановлення істини вона була готова на будь-що. Як завжди буває в подібних ситуаціях, на одне правдиве свідчення доводився десяток неправдивих. Хтось боявся сказати правду, хтось відверто брехав, хтось маніпулював, хтось відмовчувався. Все, що вдалося з’ясувати напевно, містилося у кількасекундному відео, знятому деенерівським «журналістом» – біля великої труби, в окопі лежав загиблий військовий. Обличчя читалося не надто добре, проте і позиції, і однострій, і чорний жилет-«розгрузка» були Богданові…

– Мій моральний стан був дуже складний – скорбота, біль, і що найгірше – відчуття цілковитої розгубленості. Яка там «Золота Зірка»! Перші місяці я не вірила в його загибель і слово «посмертно» в Указі Президента просто вивертало душу. Єдине, що я хотіла – це визначеності. Але її мені надати ніхто не міг. Остаточно втомившись і зрозумівши, що дива не станеться, я погодилась нарешті поставити крапку – хоча б документально. 10 березня 2015 року Шевченківський районний суд міста Запоріжжя визнав Богдана померлим, а через місяць ми з його батьками прийняли нагороду. Проте це не означає, що я припинила пошуки. Я все-таки сподіваюсь, що навіть через стільки років невідомості після нашої перемоги і звільнення всіх окупованих територій настане той день, коли наша родина зможе нарешті віднайти місце загибелі і поховання Богдана.

Загибель лейтенанта Завади стала великим ударом і для однополчан, які згадують про покійного офіцера як про дійсно хорошу, порядну людину, справжнього фахівця військової справи.

– Я познайомився із Богданом 1999 року – він тоді був старшим сержантом, а я рядовим, – розповідав у 2014 році один із товаришів Богдана Завади, гвардієць Андрій Мохов. – Богдан завжди був відкритим для спілкування, розважливим, щирим. Ще одна його риса – велика цілеспрямованість. Він по-справжньому мріяв стати офіцером. Водночас, коли досяг цього, ані трохи не змінився. Він не належав до тих людей, яких псують успіхи у кар’єрі чи влада. До речі, саме за прикладом Богдана, починаючи з 2007 року чотири прапорщики нашого полку пішли вчитися, здобули вищу освіту щоби теж стати офіцерами. Що й казати, Богдан був людиною, на яку варто було рівнятися. Ми у полку збережемо пам’ять про нього назавжди…

Слова однополчанина справдилися. Відповідно до Указу Президента України №108/2020 від 25 березня 2020 року 9-му полку оперативного призначення Національної гвардії України, що віднедавна став 15 бригадою оперативного призначення НГУ було присвоєно ім’я Героя України лейтенанта Богдана Завади.

Утім, головне, що бойові побратими не лише гордяться почесним найменуванням, але й по-справжньому турбуються про родину загиблого офіцера. Олексій надзвичайно болісно переживав трагедію. Тетяна побоювалась: а раптом не вбереже сина? Раптом без батькового нагляду той зв’яжеться із поганою компанією і піде, як-то кажуть, по слизькій доріжці? Вихід підказало саме життя. Коли взимку 2015 року в школі оголосили карантин, жінка звернулася до командування частини з проханням – чи не можна 13-річному Льоші пожити три дні в казармі із солдатами? На перший погляд, дивна пропозиція – все-таки, полк не дитячий заклад, та й відповідальність удень і вночі за малого комусь нести треба! Та Олексій пообіцяв: проблем із ним не буде.

І дійсно, він поводився гідно, без капризів прокидався о шостій ранку, заправляв ліжко, йшов на шикування і строєм – у їдальню. Допомагав солдатам в усьому, відвідував заняття, чистив зброю і навіть виїжджав на стрільби на полігон. Через три дні попросився залишитись у частині до кінця тижня, а на весняних канікулах знову «призвався в Нацгвардію». Після 9 класу вступив до ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «Захисник».

А через півроку після випуску, дочекавшись свого повноліття, Олексій Завада підписав контракт про проходження служби в 23 окремій бригаді охорони громадського порядку «Хортиця», а згодом вступив на навчання до Національної академії НГУ, щоби стати військовим автомобілістом. Як тато…

Тельнов Сергій

ПОДВИГ ГРАНАТОМЕТНИКА

31 серпня 2014 року. Сосновий бір на території колишнього дитячого табору в місті Кураховому. Він став тимчасовою базою для бійців батальйону НГУ «Донбас», які півтора місяці тому звільнили Курахове від терористів невизнаної Донецької народної республіки. Тут – мир, погожий літній день і тиша. А в ста кілометрах – пекло Іловайського котла.

Сивочолий вусатий чоловік у камуфльованій футболці розважливо відповідає на питання репортера. Відеокамера і мікрофон – цілком мирні знаряддя журналістської праці, при появі яких, одначе, нерідко ніяковіють і найвідчайдушніші сміливці – аж ніяк не заважають йому. Він – резервіст батальйону НГУ «Донбас». У складі підбитої колони серед інших українських військових рухалися близько 200 його побратимів. Більше 40 бійців «Донбасу» загинули внаслідок обстрілів російських окупантів під час виходу з оточення під Іловайськом. Понад 100 були взяті в полон. 20 пропали безвісти. І лише близько сорока відважних щасливців зуміли вирватися й дістатися території, контрольованої українськими військовими.

Він – один із них. І у нього був подвійний стимул уціліти. Окрім природного для кожного солдата прагнення повернутися з війни живим, він мав особливу місію: надати світові беззастережні докази участі у конфлікті на Донбасі регулярних частин російської армії. В мобільному телефоні добровольця зберігалися унікальні фото- і відео матеріали, що красномовно свідчили: президент РФ відверто бреше й українцям, і світовій спільноті. Не трактористи і не шахтарі з Донеччини перебували в складі гарматних розрахунків і танкових екіпажів, що вбивали наших воїнів на нашій же землі, а підрозділи регулярних військ російської армії. Саме тому у перший же день після повернення на «велику землю» він став шукати зустрічі із пресою. Це був його обов’язок, не менш значимий, ніж боротьба із ворогом зі зброєю в руках.

У цій жорстокій, кривавій боротьбі він і загинув. Сталося це через півроку після іловайських подій, у населеному пункті, назва якого віддається в серцях українських патріотів не меншим болем – Широкине. Наразі це 10-хвилинне інтерв’ю із Героєм залишається єдиною можливістю почути його голос, побачити, яким він був. Отже, подивимося уважно…

Його ім’я – Євгеній Тельнов. 52 роки. Загорілий і жилавий, дуже енергійний і підтягнутий, проте з вигляду – аж ніяк не вояка. Таку людину легше уявити в кріслі керівника, аніж в окопі. Дійсно, до початку неоголошеної війни на Донбасі Євгеній Львович понад двадцять років поспіль займався бізнесом з продажу будматеріалів у рідному Кіровограді. З армійського досвіду має за плечима лише строкову службу у внутрішніх військах (був зв’язківцем в київському конвойному полку ВВ на початку далеких 1980-х) та місячний курс підготовки на базі навчального центру НГУ «Нові Петрівці». Проте зовнішність, як це часто буває, річ оманлива. 29 серпня 2014 року Євгеній Тельнов знищив 4 одиниці ворожої бронетехніки, що обстрілювала залишки української колони, врятувавши тим самим не одне солдатське життя. Чи багато кадрових військових можуть похвалитися подібним рекордом?

Утім, похвальба і Тельнов, здається, поняття несумісні. Людина, яка тільки-но здійснила справжній подвиг, розповідає про це анітрохи не хизуючись. Навіть якось відсторонено. Здається, що він згадує про події не дводенної, а багаторічної давнини. Проте як зауважують всі, хто знав Євгенія Львовича, він запам’ятався їм своєю зосередженістю, серйозністю і безцінною у бойовій обстановці здатністю ніколи не впадати у зайві емоції. А ще – неабиякою принциповістю і звичкою завжди доводити розпочату справу до кінця.

Боєць «Донбасу» із позивним «Брест» Олександр Федорченко близько знав Євгенія Тельнова. Бойові побратими пліч-о-пліч виходили із найскладніших ситуацій, прикриваючи одне одному спини. В тому, тепер уже легендарному бою неподалік Красносельського, в ході якого було знищено два російські танки Т-72 і дві десантні бронемашини, вони теж були разом.

– Із Женею ми близько зійшлися тільки в Іловайську, хоча познайомилися ще під час тренувань на Петрівцях. Ми їхали в складі колони, де окрім машин нашого батальйону було чимало техніки, що належала різним родам військ. Я сидів за кермом УАЗіка, серед пасажирів якого був і «Усач» – це його позивний. Коли росіяни стали обстрілювати нашу колону, то одразу поцілили по великогабаритній техніці, а нам вдалося проскочити і сховатися між будівлями Красносельського. Щоправда, ховатися було особливо ніде, сільце маленьке, до того ж, кілька хат вже стали мішенями для ворожих снарядів, – згадує Олександр Федорченко.

Бійці «Донбасу» згодом розгледіли, хто по них гатив – у кількох сотнях метрів, на пагорбі, було облаштовано одну танкову позицію. Другий Т-72 ховався за пагорбом. Старший групи майор Михайло Ніколов наказав двом гранатометникам, молодшому сержанту Анатолію Горбенку і солдату Євгенію Тельнову, підібратися до танків і, за можливості, вивести їх зі строю. Для прикриття гранатометників висунувся і озброєний автоматом молодший сержант Федорченко.

– А страшно, що тут казати! Ну й пішли ми з «Усачем». Виглядаємо – дивиться на нас танк… Нарахував я 250 метрів, виставив, вистрелив – і мимо! «Усачу» кажу: «Став на 200». Вистрелив і цього разу влучив. Видихнув, ніби легше стало. Повертаємось, ще один стоїть, тільки вже з кулемета гатить так, що дерева перебиває, як сірники. Але в той момент я вже нічого не чув, тому не так страшно було. Напередодні біля мене вибухнула міна і трохи контузила, а потім з гранатомета стрельнув без берушів – і взагалі оглух. Мені товариш знаками показує, коли вставати, коли лягати, – розповідав пізніше молодший сержант Горбенко.

Неймовірно, але з двома РПГ і одним АК бійці «Донбасу» сміливо виступили проти двох танків і знищили їх! Ось як описує цю неймовірну вилазку Олександр Федорченко:

– Женя з одного пострілу вразив перший танк і ми відійшли назад, очікуючи, що по нас зараз буде відкрито вогонь у відповідь. Але було тихо. Підібравшись до машини, ми побачили, що люки відкриті, екіпажу немає. Танк практично цілий, а вони втекли! У другий танк, що стояв праворуч від нас, поцілили уже обидва гранатометники. Водій вистрибнув і втік у бур’яни. Боєкомплект рвонув, башту знесло, танк миттю загорівся. Його командир і навідник, згоріли заживо…

Танки були помічені білими точками – саме у такий спосіб (на відміну від білих смуг, які використовували для розпізнавання своїх машин українські військові) позначали бронетехніку сили, що воювали на боці так званої ДНР. Крім того, в непошкодженій машині виявили документальні докази того, що вона належала саме російським військовослужбовцям. Гвардійці спробували завести її, але зрушити з місця так і не змогли, тож довелося підірвати танк.

Слід зазначити, що побратими наших героїв теж не сиділи, склавши руки. Неподалік Красносельського бійцями «Донбасу» було знищено ще один танк неприятеля і взято в полон його екіпаж – молодих російських контрактників. Захопили «язика» й Федорченко з Тельновим. Це був механік-водій однієї з десантних бронемашин, які виявили свою присутність дещо згодом: не встигли друзі доповісти командиру про виконання завдання, як залишки їхньої автоколони знову піддалися шаленому обстрілу. Підбито було і їхній УАЗ із особистими речами і боєприпасами. «Але у нас із собою було», – пригадував безсмертну фразу великого сатирика Тельнов, розповідаючи журналісту про свій другий міні-рейд на контрольовану ворогом територію.

«Усач» із «Брестом» побігли у напрямку, звідки лунали постріли – через яр до лісу. Підібралися до двох російських БМД на відстань гранатометного пострілу, і знову ж таки солдат Тельнов спрацював бездоганно: одна машина згоріла, іншій спершу було завдано пошкоджень, а згодом її теж довелося знищити. Пораненого в руку і ногу водія цієї машини, 21-річного військовослужбовця за контрактом армії РФ, гвардійці відвели до своїх офіцерів. А ті в свою чергу наказали негайно передати полоненого медикам «Донбасу». Незважаючи на те, що у добровольців вистачало своїх поранених, а ось ліків і перев’язувального матеріалу – не дуже, «карателі», як звала їх російська пропаганда, на відміну від «визволителів» дотримувалися всіх норм міжнародного права про поводження з військовополоненими…

Втім, передати російських військовослужбовців компетентним органам так і не вдалося, подітися оточеним переважаючими силами супротивника військовим було нікуди. Більшість із них погодилися скласти зброю, керуючись здоровим глуздом і інстинктом самозбереження. Але були й такі, що вирішили пробиватися на «велику землю», хай там що!

– Нам с «Брестом» повезло, мы люди не квалифицированные, шли вопреки всякой военной логике через трещащую кукурузу, по сожженным полям, но проскочили. Кроме нас выбраться удалось немногим, – згадував у тому самому інтерв’ю солдат Тельнов.

Незабаром бійцям «Донбасу», яким вдалося вийти з-під Іловайська, було надано короткострокові відпустки. Свою «Усач» провів у рідному Кіровограді, балотуючись на дострокових виборах до Верховної Ради України. Серед пунктів його передвиборчої програми була прозора та адресна підтримка захисників України та їх родин, допомога волонтерам, підвищення обізнаності та патріотичного духу громадян, реформа органів виконавчої влади, відмова від депутатської недоторканості.

Вибори Євгеній Тельнов програв. Близькі добровольця заявляють прямо: «У нього не було шансів». Дійсно, Євгеній Львович не мав ані рекламних бордів, ані безкоштовних газет, ані рекламної підтримки, тож стати депутатом міг лише дивом. Дива не сталося. На його дільниці переміг колишній «регіонал». Гвардієць повернувся на фронт.

– Євгеній Тельнов відзначався неймовірною хоробрістю. Навіть на бойові операції виїжджав без бронежилета, казав, що заважає, коли треба швидко пересуватися на полі, – згадує свого підлеглого командир роти капітан Ігор Камінський. – Солдат, а виконував обов’язки командира взводу – на той час це була звична практика у нас в батальйоні. Далеко не кожний офіцер міг у бойовій обстановці керувати підрозділом, не за кожним пішли би люди. За Тельновим – ішли. І він до останніх хвилин свого життя виправдовував цю довіру.

15 лютого 2015 року група бійців «Донбасу» прибула в населений пункт Широкине для зайняття позицій. За інформацією, якою володіли гвардійці, терористів в селі не мало бути, але ці дані виявилися хибними. Колону обстріляли зблизька. Кілька головних машин рвонули вперед, інші застрягли буквально під носом у сепаратистів. Гвардійці згадують, що їх обстрілювали так, що голову не можна було підняти – від вірної гибелі більшість із них урятував лише густий туман. З офіцерів у цій групі залишився тільки капітан Камінський.

– Першою ж моєю реакцію було якнайшвидше вивести людей з цієї западні. Аж раптом «Усач» подається вперед! Я наказую вертатись, а він твердить, що зобов’язаний перевірити, чи є у БТРі поранені. Дійсно, неподалік стояв підбитий бронетранспортер. Серед техніки, яка прорвалася, теж був БТР, тож Тельнов був упевнений, що це в нашу машину поцілили. На жаль, Усач помилився – як виявилося пізніше, пошкоджений БТР належав бійцям загону «Азов» і стояв там уже другий місяць. Він мав при собі рацію, тож збирався розвідати обстановку і сповістити мене, що там відбувається і чи потрібна допомога…

Бійці під командою капітана Камінського відбили дві атаки. Коли Тельнов не вийшов на зв’язок, то зрозуміли, що допомога, мабуть, потрібна вже йому. Шукати «Усача» взявся його побратим «Брест». Один із бійців сказав, що бачив Тельнова пораненим. Підповзши під шаленим вогнем до свого друга, Олександр виявив, що той уже не дихає. Зважаючи на власне поранення, а також, на те, що буквально через дорогу стояли терористи, молодший сержант Федорченко констатував: товариша він витягнути не зможе.

Тіло безстрашного воїна українська сторона отримала через 5 днів за посередництва численних волонтерів і небайдужих громадян. Солдата Тельнова поховали у дорогому його серцю Кіровограді (з 2016 року – Кропивницькому), місті, де він прожив все життя. Заради того, щоби ворог не прийшов на цю землю, Євгеній Львович залишив рідних, друзів, справи і в 52 роки став добровольцем-резервістом.

Нині його ім’я носить одна з центральних вулиць Кропивницького. На річницю подвигу сина під Іловайськом його мати, Таїсія Іванівна власноруч відкрила меморіальну табличку на фасаді місцевої школи № 17. Зазначимо, що у березні 2015 року солдата Тельнова було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Проте його бойові побратими вважали, що Євгеній Львович гідний найвищого в нашій країні звання Героя України – відповідну петицію було розміщено на сайті Глави держави. Підтримало цю ініціативу і командування НГУ. Добровольця було подано до нагородження і зрештою 27 березня 2017 року світ побачив відповідний Указ Президента України. Так солдат Євгеній Тельнов став третім поспіль гвардійцем і першим в НГУ добровольцем, удостоєним Зірки Героя.

Соколенко Андрій

ПАМ’ЯТЬ ПРО НЬОГО ЖИВЕ…

На передовій не має значення, на якій посаді та в якому званні перебуває військовослужбовець. Там, де пронизливому свисту куль акомпанують вибухи снарядів, розмиваються всі умовності і залишається найголовніше – хоробрий дух воїна, готовність іти на самопожертву заради Батьківщини, своїх рідних. Завдяки їм, полеглим у боях військовослужбовцям, далеко від лінії розмежування засинають під мирними сяйвом зірок і просинаються із променями сонця сотні тисяч українців.

Таким мужнім і відданим захисником України був заступник командира 2 Галицької бригади НГУ з тилу 41-річний полковник Андрій Соколенко. Попри свою «небойову» посаду, у зоні проведення АТО він аж ніяк не відсиджувався у тилу. Часто ризикуючи життям, офіцер виїздив до найвіддаленіших блокпостів і ВОПів, налагоджував постачання провізії, військового майна та боєприпасів, аби хлопці на передовій ні в чому не нуждалися. Він загинув під час одного з таких виїздів весною 2015 року. А через кілька років ім’я офіцера-гвардійця стало відомим на всю країну. Указом Президента України №206 від 9 травня 2019 року полковнику Андрію Соколенку було посмертно присвоєно звання Героя України.

Не секрет, що на початку збройного протистояння на сході України держава не могла забезпечити своїх захисників всім необхідним. Багато чим бійцям допомагали волонтери, а кошти для фронту, як і зараз, збирав весь український народ. Активно співпрацювали волонтери і з полковником Соколенком, який швидко налагодив зв’язки із благодійниками Львівщини.

Продовжувач військової династії Андрій Соколенко присвятив службі Батьківщині 24 роки свого життя. В 1994 році він закінчив інженерно-технічний факультет Харківського вищого військового училища Національної гвардії України (нині – Національна академія Національної гвардії України). Сумлінне ставлення до обраної справи, професіоналізм та уважність до оточуючих – якості, які згодом бачитиме кожен, хто хоча б ненадовго перетинатиметься з цією людиною – демонстрував іще курсантом. Під час навчання на випускному курсі Андрій надавав допомогу старшині роти, багато в чому на його плечах лежала відповідальність за забезпечення особового складу батальйону.

– Він був небайдужим до всього, що його оточувало. А те, що відповідав за забезпечення особового складу, вказувало, що на нього можна було покластися, адже таку справу можна довірити лише відповідальній людині. Пригадую 1993-1994 роки, невдовзі наш випуск, треба готуватися до іспитів, але він знаходив час, щоб займатися питаннями тилового забезпечення підрозділів, – згадував згодом однокашник Андрія Соколенка полковник запасу Юрій Драган.

Після випуску у 1994 році молодий офіцер був розподілений до військового колективу, де свого часу проходив службу його батько, полковник Аполлінарій Григорович Соколенко. Через 20 років Андрій Аполлінарійович обійняв посаду заступника командира частини з тилу – начальника тилу 2 Галицької бригади Національної гвардії України.

Про нього, як керівника і просто людину, і досі згадують словами: «Таких більше не було і не буде». Професіонал своєї справи, рішучий, діючий, надзвичайно розумний та розуміючий. Колишній підлеглий полковника Соколенка, Євген Кугук згадує його з болем у голосі:

– Я таких людей не зустрічав ні до, ні після. Він був не тільки грамотним військовим, а й освіченою людиною. Багато читав, любив історичні фільми. Іноді просто розповідав речі, які заворожували. Він був і мамою, і татом для нас, підлеглих. Ніколи не давав нас кривдити, відстоював, але вмів сам поговорити з тобою так, що мурахи йшли по шкірі. Я бачив у ньому кумира.

Заслуги полковника Соколенка ще в мирний час заохочувалися багатьма відомчими відзнаками. А наприкінці березня 2015 року офіцер був нагороджений медаллю «За військову службу Україні» – протягом року від початку інспірованих росією заворушень на Донбасі він чотири рази відряджався до зони бойових дій. Здавалося б, все складалось чудово – любляча родина, нещодавно отримана від держави квартира, професійна реалізація, заслужена повага колег та друзів. Здавалося б, живи і радій! Все перекреслила трагедія, із тих, що, на жаль, часто трапляються на війні.

17 травня 2015 року полковник Андрій Соколенко разом із трьома волонтерами поспішали до гвардійських позицій. Але так і не дісталися до місця – неподалік села Троїцького Попаснянського району Луганської області їхній «уазик» підірвався на протитанковій міні. Цією ж дорогою вони їздили напередодні і без особливих пригод повернулися у свій табір… Внаслідок вибуху разом із полковником Соколенком загинули водій старший солдат за контрактом Іван Попіль та волонтери Володимир Боднар і Геннадій Євдокименко. Вижити вдалося лише волонтеру Андрію Романчаку, який дістав 60% опіків поверхні тіла.

Свій останній спочинок Андрій Соколенко знайшов на полі почесних поховань Личаківського кладовища у Львові. Без коханого чоловіка та турботливого батька залишились дружина Ірина і донька Аліна… Неподалік нього похований генерал-майор Сергій Кульчицький, теж Герой України. Свого часу Сергій Петрович та Андрій Аполлінарійович служили в одній бригаді, товаришували. Проводжали полковника Соколенка в останню путь сотні людей. За вісім років з моменту загибелі офіцера на службу до його рідного з’єднання прийшли багато нових військовослужбовців. І нехай вони особисто не знали цього офіцера, але пам’ять про нього живе, передаючись кожному новому поколінню воїнів Галицького з’єднання Національної гвардії України. Добрим словом згадують Героя України і в навчальних закладах, які він закінчив – пам’ятні дошки прикрашають фасад львівської середньої загальноосвітньої школи №48 та приміщення факультету логістики Національної академії НГУ.

Михальчук Сергій

ЙОМУ Б ВИПОВНИЛОСЯ 22…

Смерть не зважає на вік. Доволі часто вона забирає зовсім юних. Тих, хто не заслуговує на таке швидкоплинне життя. Особливо шкода людей мужніх, щирих, які обрали нелегкий шлях служіння своїй Батьківщині та її народові. Непоправною втратою для бойових побратимів стала загибель 21-річного бійця гостомельської бригади оперативного призначення сержанта Сергія Михальчука. Указом Президента України №111/2020 від 25 березня 2020 року сержанту Михальчуку посмертно присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

Сергій народився в селі Великі Проходи Дергачівського району Харківської області. У родині було шестеро дітей – троє дівчат і троє хлопців, серед яких Сергійко був наймолодшим. Односельці про нього завжди відкликалися якнайкраще. Зауважують, що поміж чималої кількості дитячих забав, хлопчина завжди знаходив час, аби допомогти батькам чи сусідам по господарству. Тяжкої роботи ніколи не цурався: скосити траву, полагодити паркан, щось відремонтувати було для нього звичною справою.

У 2016 році Сергій отримав атестат про повну середню освіту. До університету вирішив не вступати, а влаштувався на роботу, щоби допомагати сім’ї. Більше року хлопець працював різноробом на важких та виснажливих роботах – будівництві, лісоповалі, певний час навіть був водієм трактора, – аж поки був призваний на строкову службу. У 1 Президентській бригаді оперативного призначення імені Петра Дорошенка Національної гвардії України Сергій відчув, що бути військовим – це саме та справа, якою б він хотів займатися професійно.

У лютому 2019 року, коли термін строкової добігав кінця, боєць уклав контракт про проходження служби у гостомельській бригаді оперативного призначення НГУ. Заступник командира роти по роботі з особовим складом лейтенант Леонід Камінський пригадує, як іще на співбесіді з потенційним контрактником попередив Сергія, що буде важко. Хлопець відповів, що з усім впорається – старший брат Дмитро, котрий проходив службу у одному із спецпідрозділів Збройних Силах України, був прикладом, який він наслідував.

– Сергій був «рукастий», яке завдання поставиш – все доведе до кінця. Швидко вчився, був відповідальним, тому йому довіряли товариші, – говорить лейтенант Леонід Камінський. – Це була людина, з якою не страшно йти в бій. Пам’ятаю, під час підготовки до відрядження у район проведення операції Об’єднаних сил, чи не кожен зі взводу хотів бути у групі з «Міхою», так його називали побратими.

Лейтенант Камінський зауважує, що протягом року служби сержант Сергій Михальчук пройшов шлях від молодшого інструктора до старшого кулеметника бронеавтомобіля роти розвідки спеціального призначення. Після повернення з відрядження на нього чекало заслужене підвищення – переведення на посаду сержанта роти з матеріального забезпечення.

Восени 2019-го підрозділи гостомельської бригади оперативного призначення НГУ було вже вкотре відряджено до району проведення ООС. Їхати на Донбас Сергій зовсім не боявся, навпаки, переконував своїх друзів, що це їхня місія – захищати рідну землю. Сам значну частину вільного часу приділяв професійній підготовці.

– Я перевівся до бригади на кілька місяців пізніше за Сергія. Але так вийшло, що ми з «Міхою» служили в одному взводі та жили в одному гуртожитку. Майже щодня після служби разом їздили додому. Він був малослівним, однак коли говорив, кожне слово було виважене та обдумане. Пам’ятаю, як він розповідав, що мріє одружитися, назбирати грошей на власне житло. Так співпало, що і на Світлодарській дузі часто виконували бойові завдання в одній групі, – зазначає однополчанин молодший сержант Іван Веселяк.

Це було перше довготривале відрядження сержанта Михальчука та частини особового складу бригади на передову. Звісно, подекуди в очах багатьох захисників можна було помітити страх. «Міха» був один з небагатьох, хто не подавав виду. У побратимів навіть складалося відчуття, що він вже бував на Донбасі та добре знає, що робити та як справлятися з власними емоціями у таких ситуаціях.

Зі слів лейтенанта Камінського, Сергій, навіть виконуючи бойові завдання на Світлодарській дузі, знаходив час та можливість допомагати родині. Майже все своє грошове забезпечення переводив мамі.

За чотири місяці відрядження Сергій неодноразово залучався до перевірки мінно-вибухових загороджень переднього краю, де також проводив інженерну розвідку. У листопаді 2019 року, під час одного з бойових завдань проросійські бойовики почали інтенсивний обстріл. Це не завадило Сергію підібратися до позицій противника та передати їхні координати українським захисникам. Пізніше, на початку грудня, під час бойового чергування він виявив автомобіль, який рухався до позицій бойовиків. Як виявилося, на ньому сепаратисти доправляли боєприпаси. За наказом командира він відкрив прицільний вогонь та поцілив у транспортний засіб, боєприпаси здетонували.

У суботу, 14 грудня 2019 року, в жителів прифронтових міст був звичний вихідний. Хтось порався по господарству, хтось вийшов на ринок за продуктами, хтось просто відпочивав із родиною. За кількасот метрів, на лінії зіткнення, в українських захисників день розпочався теж звично – з поодиноких ворожих обстрілів. Ближче до обіду бійцям гостомельської бригади оперативного призначення Національної гвардії України, що «тримали» дану ділянку, довелося відкрити вогонь у відповідь. Бій тривав близько години. Завданням Сергія було прострілювати небезпечні напрямки, стримуючи піхоту російських найманців, щоб українські солдати встигли укритися у бліндажах. Однак бойовики вкотре знехтували Мінськими угодами, і близько 14.00 почали обстрілювати позиції гвардійців з артилерії.

Слід зауважити, що сепаратисти працювали чітко: перші міни лягли просто в окоп. «Міха» був зосереджений на піхоті противника та прицільним вогнем вдавлював бойовиків у землю. Однак коли одна з ворожих мін розірвалася зовсім поруч, Сергій, що саме був на позиції зі своїм другом Іваном Веселяком, викрикнув: «В укриття!». Щойно окопом рушив до бліндажу, як за кілька метрів від нього розірвалась ще одна міна. Останнє, що встиг зробити Сергій – прикрити собою «Веселого», що був позаду. Значна кількість ворожих осколків посікла його бронежилет та тіло, проте смертельний – залетів під шолом, прямісінько в скроню. Іван все ж дістав чимало поранень, здебільшого лівого та правого плечей, але завдяки хоробрості товариша залишився живим.

– Якщо чесно, я мало пам’ятаю той бій. Настільки був шокований, що й досі в голові все мов у тумані. У підсвідомості кілька картинок. Вибух. Я і «Міха» на землі. Нас кудись несуть… – говорить молодший сержант Іван Веселяк. – Сергій подарував мені життя! Я досі не розумію чому він так вчинив, але про це не забуду!

На жаль, дорогою до Світлодарської міської лікарні життя Сергія Михальчука обірвалося. Згодом у селищі Новолуганському, поблизу сільради бойові побратими попрощалися з відважним сержантом. 18 грудня його поховали у Харкові на Алеї Слави 18-го міського кладовища. Попрощатися з Сергієм прибули рідні, близькі, командування бригади, однополчани та жителі села Великі Проходи. Побратими завжди пам’ятатимуть цього скромного і неговіркого хлопця, Героя України, який ціною свого життя врятував бойового товариша.

Прокопенко Денис

«Нам не потрібна як подарунок земля, що і так належить нам!»

З перших годин російської навали на захист Маріуполя стали бійці окремого загону спеціального призначення НГУ «Азов». Попри безперестанні авіаційні і ракетні обстріли, блокаду та методичне знищення міста, від якого вже через півтора місяці залишилися самі руїни, вони пліч-о-пліч із побратимами зі Збройних Сил, Нацполіції та 12 бригади оперативного призначення імені Дмитра Вишневецького НГУ здійснювали блискучі воєнні операції, знову і знову відкидаючи російських зайд. Останнім форпостом захисників міста Марії став комбінат «Азовсталь», де окрім виснажених, поранених, але нескорених українських військових знайшли прихисток і сотні мирних мешканців, зокрема, людей похилого віку та дітей. Окупанти не дозволяли їм евакуюватися, тож люди застрягли у смертельній пастці, покладаючись лише на українських військових, які стали їхньою останньою надією…

Слово «Азов» уже давно стало іменем прозивним для російських пропагандистів. Що ж, вони недарма лякають свою аудиторію «азовцями». Бійці гвардійського ОЗСП ліквідували сотні окупантів та десятки одиниць ворожої техніки і, виявляючи надлюдську стійкість та мужність, продовжують робити це знову і знову.

Злагодженість дій, високий бойових дух та відмінний професійний вишкіл є заслугою як кожного військовослужбовця окремо, так і вмілого керівництва підрозділом. 2017 року ОЗСП «Азов» очолив 26-річний старший лейтенант Денис Прокопенко, позивний «Редіс». Унікальний випадок в історії українського війська – скаже хтось. Але ж і «Азов» підрозділ унікальний! Звання і вік тут завжди були не надто важливі, набагато більше цінувалися розум, фізична загартованість та вміння вести людей за собою. Усі ці якості Денис виявляв з перших днів служби. Із ворогом на Донбасі він воює з 2014 року. Розпочинав солдатом, згодом обійняв посаду командира взводу, роти, батальйону і зрештою очолив увесь ОЗСП. У серпні 2019 року на столичному Хрещатику капітан Прокопенко отримав із рук Президента України Володимира Зеленського орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Ще будучи ротним, Денис виклав своє ставлення до війни з путінським рашизмом так: «Я вважаю, що ми досить міцні, щоб кров’ю і потом відвойовувати нашу землю, а не йти на якісь подачки від росії. Нам не потрібна як подарунок земля, що і так належить нам. Це неправильно. Ми повинні відстоювати свою землю і не маємо права віддавати Донбас в жодному разі…».

До 2014 року киянин Денис Прокопенко не замислювався над військовою кар’єрою. Хлопець закінчував факультет германської філології Київського національного лінгвістичного університету за спеціальністю «викладач англійської мови». Не лише навчався, але й працював, займався спортом, полюбляв гірські походи і рафтинг, мав багато друзів, із якими його об’єднували спільні уподобання, а саме футбол і вболівання за київське «Динамо». Із ними він незабаром відстоював європейський вибір українського народу на Майдані, а коли почались бойові дії на Донбасі, 22-річний юнак вирушив на фронт.

Вчинити інакше не дозволили характер і виховання. На майбутнього Героя України змалку вплинув приклад діда, його життєва історія та принципи. Коли у 1940 році СРСР підступно напав на Фінляндію, дідусеві Дениса, карелу за національністю, було 9 років. Від рук росіян загинула вся велика родина хлопчика, а сам він дивом уцілів і опинився в Києві, де й прожив все подальше життя. Звісно його онук, котрий зростав із чітким усвідомленням, що являє собою «русский мир» і яку небезпеку для всього чесного, вільного і достойного він несе, не міг спокійно спостерігати, як окупант топче його землю. «Для мене це кровна помста. У мене була мрія воювати проти росіян, і я не міг цим шансом не скористатись. Я задоволений, що так склалось», – відзначав Денис, уже будучи досвідченим командиром.

І він, і його бойові побратими ставали професійними військовими у вирі драматичного донбаського літа 2014-го. А коли ціною помилки, зволікання чи не до кінця прорахованого рішення може бути втрата позицій чи життя бойових побратимів, навчатись доводилось дуже швидко.

Денис Прокопенко опанував навички гранатометника, його першим бойовим досвідом став штурм міста Мар’їнки у липні 2014 року. У серпні бився за Іловайськ, згодом брав участь в усіх бойових операціях «Азова». Поставивши перед собою амбітну ціль – зробити максимальний внесок у розбудову українського війська нового зразка, Денис поступово рухався до неї. Нині можна із впевненістю сказати: майор Прокопенко очолив один із найбоєздатніших підрозділів серед усіх вітчизняних силових структур. Після початку повномасштабного вторгнення армії рф на територію України ОЗСП НГУ «Азов» разом із іншими частинами маріупольського гарнізону чинили відчайдушний опір переважаючим силам противника. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України №148/2022 від 19 березня 2022 року на той час іще майору Денису Прокопенку було присвоєно звання Героя України.

20 травня Денис Прокопенко повідомив, що на 86-ий день блокади Маріуполя отримав наказ від вищого військового керівництва про припинення оборони міста і збереження життя та здоров’я військовослужбовців. Після цього у російський полон потрапили близько двох з половиною тисяч захисників «Азовсталі» – армійці, гвардійці, прикордонники, поліцейські, моряки, митники, цивільні. Чоловіки і жінки. Безстрашні герої, які стали уособленням незламного бойового духу українських воїнів…

Президент, уряд та дипломатичний корпус України, іноземні партнери, відомі та авторитетні організації по всьому світу докладали всіх можливих зусиль, аби захисники Маріуполя опинилися на свободі. Багато працювали над цим і рідні полонених. Зокрема, дружина Дениса Прокопенка Катерина, яка до великої війни працювала художником-ілюстратором, повністю присвятила себе громадській роботі. Разом із дружинами, мамами та іншими родичами українських полонених жінка готувала безліч документів, проводила безліч акцій, зустрічей, пресконференцій з єдиною метою – щоби питання долі маріупольських військових не зникало з інформаційного поля. Катерина Прокопенко та дружина ще одного «азовця», Арсенія Федосюка, Юлія, дійшли аж до самого Папи Римського Франциска та звернулися до нього із проханням допомогти врятувати українських захисників. 6 травня 2022 року Катерина Прокопенко створила петицію на ім’я ООН та Генерального секретаря організації Антоніу Гутерреша, із призовом посприяти вивезенню цивільних і військових з «Азовсталі» – протягом чотирьох днів вона набрала понад 1 млн підписів.

Зрештою така титанічна робота дала свої результати. 21 вересня Україна повернула з полону 215 українських військових, зокрема, 108 бійців «Азова». Найскладніше було звільнити командирів оборони Маріуполя – полковника Дениса Шлегу, підполковника Дениса Прокопенка, майорів Сергія Волинського, Святослава Паламаря та Олега Хоменка. За словами Президента України Володимира Зеленського, за них росіянам віддали 55 окупантів.

Обмін полоненими відбувся за умови, що низка українських командирів, у тому числі Денис Прокопенко, перебуватимуть на території Туреччині до кінця війни. У Туреччині звільнені командири пройшли медогляд і незабаром отримали можливість зустрілися зі своїми рідними. Де саме перебувають українські військові і в яких умовах проживають, не розголошується. Головне, що живі, здорові і в безпеці. Будемо сподіватися, що день, коли Денис і його бойові побратими повернуться додому по-справжньому, уже близько. Попри всі випробування підполковник Прокопенко готовий і надалі служити своїй країні.

Апухтін Дмитро

ЗУПИНИВ НАСТУП ВОРОГА ЦІНОЮ ВЛАСНОГО ЖИТТЯ

З першого дня широкомасштабного вторгнення збройних сил російської федерації на територію України особовий склад ряду з’єднань та частин Національної гвардії віддано захищає східні рубежі нашої Батьківщини.

Підрозділи батальйонної групи під командуванням заступника командира 23 окремої бригади охорони громадського порядку «Хортиця» НГУ зі служби полковника Дмитра Апухтіна були відряджені для виконання завдань в зоні проведення операції Об’єднаних сил у грудні 2021 року. Незабаром була запланована ротація й бійці мали повернутися додому, де на них із нетерпінням чекали рідні. Проте всі мирні плани були перекреслені 24 лютого.

Запорожці долучилися до оборони Маріуполя, прикриваючи основні вузли автомобільних шляхів на підступах до міста. Щоденно перебуваючи під шквальним вогнем артилерійських систем та авіаційних ударів, гвардійці ненастанно стримували натиск противника, завдаючи йому болісних втрат. Полковник Апухтін мав колосальний бойовий досвід, адже виконував бойові завдання у зоні проведення антитерористичної операції та операції Об’єднаних сил з 2014 року. Офіцер неодноразово очолював зведені підрозділи НГУ в складі відповідних угруповань Об’єднаних сил, тож міг миттєво оцінити оперативну обстановку, прийняти оптимальне командирське рішення, визначити кожному бійцеві його роль і завдання.

Та й у місці постійної дислокації Дмитро Олександрович керував службою з охорони громадського порядку так, що його підлеглі мало не щодня відзначались попередженням та припиненням правопорушень на вулицях Запоріжжя. Недарма свою першу державну нагороду, медаль «За бездоганну службу» ІІІ ступеня він отримав саме за бездоганну організацію служби з ОГП в ході підготовки і проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу. Це було в іншому, мирному і щасливому житті, коли Дмитро Олександрович, перш ніж обійняти свою нинішню посаду, служив у полку спецпризначення ВВ МВС України «Гепард» (нині – 15 бригада оперативного призначення імені Героя України лейтенанта Богдана Завади НГУ).

Поруч із таким досвідченим військовим професіоналом бійці відчували впевненість у своїх силах навіть у найскладнішій ситуації. Так, коли 3 березня до гвардійських позицій стала наближатись передова група противника, гвардійці під керівництвом полковника Апухтіна діяли чітко та злагоджено. Вони гаряче зустріли ворога, який, втративши одиницю своєї бронетехніки, вдався до втечі.

5 березня окупанти знову намагалися прорвати оборону на контрольованій гвардійцями ділянці. В ході бою було знищено 2 одиниці броньованої техніки та близько 20 російських солдат.

10 березня під час виконання бойового завдання щодо організації оборони та недопущення просування ворога до міста полковник Апухтін та його бійці зупинили рух механізованої колони. Гвардійцями було знищено дві ворожі БМП-2 та живу силу противника.

12 березня полковник Дмитро Апухтін ніс службу на блокпосту, розташованому на північній околиці Маріуполя, коли на гвардійські позиції сунула чергова ворожа колона. В ході бойового зіткнення офіцер здійснив маневр силами і засобами підрозділу, викликавши вогонь противника на себе і тим самим давши змогу своїм побратимам продовжити бій. Не зумівши прорвати оборону, ворог розпочав мінометний обстріл, в результаті якого полковник Апухтін дістав численні осколкові поранення й загинув. Своїм героїчним та мужнім вчинком командир забезпечив успішне виконання бойового завдання та зберіг життя і здоров’я підпорядкованого особового складу.

Полковник Апухтін присвятив професії військового правоохоронця більшу частину свого життя. В бригаді його пам’ятають як чудову людину, вірного товариша та батька трьох дітей. Коли випадали рідкісні дні відпочинку, офіцер полюбляв рибалити, чудово розумівся на цій справі і щоразу вражав оточуючих результатами чергової «експедиції». 1 квітня 2022 року йому би виповнилось 45…

Свій бойовий досвід офіцер ефективно передавав підлеглим. Беріг і цінував своїх бійців, відтак не вагаючись пожертвував собою, аби зберегти життя інших.

Указом Президента України №167/2022 від 25 березня 2022 року мужньому офіцеру присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Нагороду було урочисто вручено дружині і дітям загиблого гвардійця.

– Щоразу, коли ми говоримо про звільнені українські території, про міста, села, у які повертається наш державний прапор, про людей, ми говоримо насправді про тих, чия хоробрість на полі бою є фундаментом наших здобутків і майбутньої перемоги… Імена наших героїв, подвиги українських оборонців будуть збережені й будуть відомі не лише нашому народу, а й усім у світі, хто цінує свободу і хто ніколи не підкориться будь-яким загарбникам, – наголосив Президент України Володимир Зеленський під час церемонії вручення найвищої державної нагороди.

До слова, наразі Запорізькою міською радою розглядається питання щодо перейменування в рамках процесу декомунізації однієї з вулиць поблизу військового містечка бригади, де служив Герой України полковник Дмитро Апухтін, на його честь.

Амелін Артем

МЕТА, ЩО ВИЩА ЗА ЖИТТЯ

4 бригада оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука НГУ є одним із наймолодших, але разом із тим одним із найбільш боєздатних з’єднань НГУ. Його було створено у реаліях неоголошеної російсько-української війни у 2016 році. А відтак, для найбільш якісного виконання службово-бойових завдань структуру бригади, стандарти відбору та підготовки її особового складу було розроблено на основі досвіду армійських підрозділів передових держав світу. Гвардійці цієї бригади завжди перебувають у підвищеній бойовій готовності та в будь-який момент готові дати належну відсіч ворогу. Професіоналізм, жага до виконання спільної мети та братерство – ось що робить це з’єднання міцною бойовою сім’єю.

Дружба, взаємодопомога та служба в одному підрозділі, взводі оперативного призначення на бронетранспортерах, об’єднали і двох бійців цієї бригади, старшого солдата Артема Амеліна та молодшого сержанта Олександра Тимченка. Але хто ж знав, що навіки пов’яжуть цих сміливих та хоробрих хлопців подвиги, які вони здійснили в одному бою…

27-річний Артем Амелін був родом з Полтавщини, дитинство мав не безхмарне, проте щасливе. Коли Артемкові виповнилося чотири роки, батьки розлучилися, тож у його вихованні матері допомагали бабуся з дідусем. Закінчивши дев’ять класів загальноосвітньої школи, Артем вступив до професійно-технічного училища №23, яке закінчив у 2013 році. Після навчання працював за спеціальністю – газозварювальником на одному з підприємств Полтави.

– Змалечку Артем був ініціативним та дуже енергійним хлопчиком, якому важко було всидіти на одному місці. Будучи вже дорослим, він завжди був готовим простягнути руку допомоги. Військова служба, тим більше в такій бригаді, нелегка. Але хоч як бувало синові важко, він першим ділом думав не про себе, а про інших. Був щирим, обожнював свою молодшу сестричку Лізу. Коли телефонував востаннє, сказав, що дуже її любить, – ділиться спогадами про сина його мама, Лариса Леонідівна.

Пропрацювавши певний час на підприємстві, Артем був призваний на строкову службу. Військова справа добре давалася йому, тож юнак вирішив пов’язати з нею своє життя. У червні 2021 року він уклав контракт про проходження служби у гостомельській бригаді НГУ.

Близько дев’яти місяців гвардієць опановував посаду старшого кулеметника та прагнув стати на захист нашої держави в зоні проведення ООС, де міг би використати набуті знання та навички.

– Старший солдат Амелін вирізнявся активністю та комунікабельністю, не було такої людини, з якою він не зміг би знайти спільну мову. А службові пріоритети він завжди ставив попереду власних, – розповідає один із його командирів капітан Олександр Бережко.

Хорошим приятелем Артема в підрозділі став Олександр Тимченко. Дитинство та юність хлопця пройшли на Харківщині, у мальовничому селі Чемужівці Зміївського району. Із вибором майбутньої професії хлопець визначився рано – в свої 23 він уже понад рік обіймав посаду командира відділення в гостомельській бригаді НГУ.

– Серед підлеглих молодший сержант Тимченко користувався авторитетом, оскільки володів неабиякими лідерськими якостями та був гідним прикладом для бійців. Завжди стриманий та доброзичливий – таким пам’ятають гвардійця його командири та побратими, – розповідає капітан Бережко.

23 лютого 2022 військовий оперативний резерв бригади виїхав у планове бойове відрядження на Луганщину. Для Артема воно було першим, а ось Олександр вже мав бойовий досвід – з лютого по квітень 2020 року він виконував службово-бойові завдання в зоні проведення ООС в районі Світлодарської дуги.

24 лютого бійці зайняли позиції у складі батальйонно-тактичної групи в одному з найбільш небезпечних районів зони ООС – на околицях смт Трьохізбенки Щастинського району.

В 11.35 26 лютого велика колона ворожої бронетехніки стала наближатися до зруйнованого мосту через річку Сіверський Донець з боку окупованого бойовиками так званої ЛНР села Красний Лиман. Загалом гвардійці нарахували 16 танків Т-72 та 2 бойові машини піхоти. З метою прориву лінії оборони окупанти розпочали жорстокий обстріл гвардійських позицій, застосувавши крупнокаліберні кулемети, міномети, гранатомети, скорострільні зенітні гармати.

Ціною надлюдських зусиль, неабиякої військової майстерності та звитяги нашим хлопцям на чолі зі старшим батальйонно-тактичної групи заступником командира гостомельської бригади підполковником Артемом Ілюхіним вдалося три години стримувати наступ російсько-окупаційних військ. Це дало можливість особовому складу 42 окремого мотопіхотного батальйону, 57 окремої мотопіхотної бригади та 79 окремої десантно-штурмової бригади Збройних Сил України відійти на запасні позиції в районі міста Сєвєродонецька. В подальшому підполковник Ілюхін вивів своїх підлеглих з оточення, передислокував бойову техніку та здійснив евакуацію поранених, серед яких був і старший солдат Амелін, проте його поранення, на жаль, виявились не сумісні з життям. Молодший сержант Тимченко загинув на полі бою.

Олександр був першим, хто помітив ворожу колону, коли будучи призначеним командиром групи прикриття, висунувся в бік бойових позицій противника. Зробивши відповідну доповідь командуванню батальйонно-тактичної групи, молодший сержант Тимченко наказав підлеглим негайно відходити. Поливаючи гвардійські позиції нещадним вогнем, бронетехніка окупантів насувалася просто на них, проте військовослужбовець ще здалеку помітив пару бронемашин, що рухались за танками на відстані близько 50 метрів. Відважний гвардієць двома короткими чергами з автомата пробив колеса однієї з машин та зупинив її, а тоді підповз ближче і кинув гранату, підірвавши бронеавтомобіль разом із ворожою піхотою. Останній бій молодшого сержанта Тимченка був коротким. Ледве встигнувши уразити ворожу машину, відважний гвардієць загинув від вибуху міни, що розірвалася поруч із ним. Але протягом цих кількох хвилин Олександр Тимченко здійснив подвиг, що вписав його ім’я в літопис новітньої воєнної історії України – ціною власного життя врятував побратимів та під щільним обстрілом, маючи при собі лише стрілецьку зброю та гранату, знищив техніку та живу силу окупантів.

Справжнім лицарем у тому жорстокому бою показав себе і старший солдат Артем Амелін. Коли ворог уже був у небезпечній близькості до гвардійських позицій, він під обстрілом спромігся дістатися до протитанкового гранатомета і поцілити у башту російського танка, заклинивши її. Аж тут інший танк прорвався на спостережні пости, і намагався розчавити бійців, які відходили на запасні вогневі позиції. Старший солдат Амелін підповз до ворожої машини та двічі підбив її протитанковими гранатами. Під щільним мінометним обстрілом Артем дістав осколкове поранення, але незважаючи на біль, продовжив прикривати відхід та перегрупування своїх побратимів. Згодом неподалік вдарили нові рашистські снаряди і воїн дістав нових поранень. Побратими одразу надали йому домедичну допомогу і навіть довезли живим до 59 військового мобільного госпіталю в Сєвєродонецьку, але під час проведення реанімаційних заходів серце гвардійця зупинилося…

За мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, Указом Президента України №167/2022 від 25 березня 2022 року старшому солдату Амеліну Артему Андрійовичу та молодшому сержанту Тимченку Олександру Олександровичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

Тимченко Олександр

МЕТА, ЩО ВИЩА ЗА ЖИТТЯ

Партала Станіслав

Розвідник від Бога

У пеклі новітньої російсько-української війни постають Герої, чиї імена переповідатимуть нашим правнукам, як символи мужності, відваги та самопожертви заради волі та незалежності України.

Лейтенант Станіслав Партала, позивний «Метро», був легендарною особистістю навіть у колі кращих бійців окремого загону спеціального призначення Національної гвардії України «Азов». До весни 2014 він був звичайною цивільною людиною, яку найбільше у житті цікавили успіхи улюбленого футбольного клубу «Металіст», проте він став на захист України, розпочавши службову кар’єру зі звання рядового міліції – бійця батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Азов».

Побратими і посестри згадують про нього як про людину небагатослівну і абсолютно байдужу до нагород. «Розвідник від Бога» – ця коротка характеристика з вуст кадрового офіцера Нацгвардії варта тисячі відзнак…

Орден «За мужність» ІІІ ступеня сержант Партала отримав у листопаді 2016 року за те, що під селом Павлополем, ризикуючи власним життям, з групою розвідників й саперів, здійснив спробу евакуювати тіло побратима. Сапери, які рухалися попереду, підірвалися на вибуховому пристрої, двоє бійців дістали поранень. Групу почали обстрілювати терористи, однак завдяки досвіду сержанта Партали вдалося вивести всіх бійців, евакуювати поранених і винести тіло загиблого.

Потому, вже у військовому званні старшини, Станіслав Партала відзначився у районі населеного пункту Зайцево, де завдяки його професіоналізму та вмілому керівництву боєм було вчасно помічено приховане просування ворожої диверсійно-розвідувальної групи з п’яти осіб, що наближалася до позицій батальйонної тактичної групи «Азову». По диверсантах було вчасно відкрито вогонь, внаслідок чого чотирьох бойовиків було знищено, одного – взято у полон. За цей подвиг Указом Президента України № 81/2020 від 13 березня 2020 року Станіслава було нагороджено орденом «За мужність» ІІ ступеня.

А у лютому 2017 року «Метро» отримав громадську відзнаку – звання Народного Героя України, і, він, особа цілком непублічна – «засвітився», завдяки чому ми маємо його фотопортрет.

За роки на передовій Станіслав провів сотні вдалих бойових операцій, знищив десятки російських окупантів, навчив військовій справі безліч бойових побратимів. Будучи командиром взводу розвідки, цей офіцер належав до еліти бойових підрозділів Національної гвардії України. Саме завдяки таким Воїнам, як Станіслав Партала, Маріуполь три місяці захлинався кров’ю російських загарбників, але не здавався.

27 лютого 2022 року в акваторії Азовського моря з’явилися бойові кораблі російської федерації, які розпочали обстріл узбережжя та спробували висадити морський десант. Бій прийняли морські піхотинці ЗСУ, які успішно відбили три спроби загарбників ступити на берег. Згодом морпіхи були змушені відступити для проведення перегрупування, прикриття їх відходу та тимчасове утримання берегових рубежів було доручено групі ОЗСП «Азов». Протягом 48 годин «азовці» відбили чотири спроби висадки морського десанту, завдали ворогу суттєвих втрат, лейтенант Партала особисто знищів вісьмох загарбників та потопив два ворожі плавзасоби.

2 березня Станіслав та його підлеглі успішно виконали завдання з мінування можливих шляхів висування ворога і вже поверталися до пункту дислокації, але в районі селища Калинівки «азовці» зіткнулися з групою противника, яка чисельно значно перевищувала нацгвардійців і спробувала їх оточити. Лейтенант Партала вміло організував відбиття нападу, у ході бою нацгвардійцями було знищено три бронемашини противника (причому дві з них особисто підбив лейтенант Партала), ворог удався до втечі. Командир взводу дістав тяжке поранення, але попри це – продовжував керувати боєм, і зумів вивести свій підрозділ у район зосередження. На жаль, медикам не вдалося врятувати життя мужнього командира. Поховати офіцера рідні змогли лише через 10 місяців після його загибелі – прощальна церемонія пройшла в Києві 10 січня 2022 року.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України № 167/2022 від 25 березня 2022 року лейтенанту Парталі Станіславу Юрійовичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

Чупрін Михайло

БУТИ ВОЇНОМ – ЖИТИ ВІЧНО!

Окремий загін спеціального призначення НГУ «Азов» – підрозділ, якому немає аналогів не лише у вітчизняних силових структурах, але й в світі. «Азов» це міцна бойова сім’я, де для допомоги ближньому не шкода нічого, навіть власного життя. Недарма одним із гасел загону є фраза: «Бути Воїном – жити вічно!». А танковий підрозділ «Азову» – це взагалі окрема історія. Через специфіку виконання службово-бойових завдань вони, як і будь-які танкісти, тримаються дещо окремо від решти особового складу. Зате розуміють одне одного навіть не з півслова, а здається, що з напівпоруху. Тим більше, що дехто з танкістів служить пліч-о-пліч із самого заснування підрозділу, тобто, з січня 2015 року.

Старший лейтенант Михайло Чупрін стояв біля витоків підрозділу, який отримав назву «Холодний Яр» на честь незламних повстанців однойменної народної республіки. Як і багато його побратимів, Михайло був родом з Донбасу. А коли до нього додому прийшов «русский мир», то перевіз матір на підконтрольну Україні територію, а сам пішов добровольцем – повертати своє.

Він народився в Алчевську 19 квітня 1990 року. Згодом мешкав у місті Красний Луч, теж на Луганщині (2016 року рішенням Верховної Ради України в рамках декомунізації перейменоване у Хрустальний). В 2013 році закінчив Донбаський державний технічний університет за спеціальністю «Промислове і цивільне будівництво». Здавалося б, більш мирного фаху, аніж будівельник, годі й шукати. Та розв’язана Росією «гібридна війна» внесла фатальні корективи у розплановане майбутнє хлопця.

В структурі «Азову» якраз формувався танковий підрозділ. Звісно, далеко не кожен боєць володів відповідними навичками та досвідом, зате всі, хто зголосилися його поповнити, мали завзяття і бажання опанувати нову військову спеціальність. Звичайно, певні ази професії добровольцям в ході базової підготовки надали викладачі Військового інституту танкових військ НТУ «ХПІ» та інструктори полігону «Башкирівка». Проте справжнє навчання почалося на базі «Азову» у березні 2015 року, коли холодноярівці отримали перші три танки. Навідником одного з них і став Михайло, якого на той час уже знали за позивним «Чуп».

Бойовим хрещенням танкістів стали бої за Широкине навесні та влітку 2015 року. Українським захисникам зрештою вдалося відбити це село, колись квітучий оздоровчий осередок на узбережжі Азовського моря в 20 кілометрах від Маріуполя, проте якою ціною! Одних бійців «Азова» тут полягло півтора десятки. Могло би бути і більше, якби не «Чуп» та його побратими. Танкісти базувалися у напівзруйнованому війною дитячому таборі «Пурпурові вітрила». Під час чергового мінометного обстрілу тяжке поранення в голову дістав командир танка із позивним «Шира». Автомобіль «швидкої допомоги» не міг дістатися місця пригоди, тож хлопці близько двох кілометрів несли свого товариша на ковдрі. На щастя, дніпровським медикам вдалося здійснити диво – боєць вижив і навіть повернувся у стрій.

«Чуп» методично здобував професійний досвід. Спершу був призначений на посаду командир танку, а зрештою очолив роту. Неговіркий, розважливий, із одвічною люлькою у зубах, він скидався на справжнього козака. Воїна, який не стане демонструвати свою силу та вміння попусту, зате коли же стане потреба, то начувайтесь, вороги!

Отже, з першої доби широкомасштабного вторгнення військ РФ на територію України, командир танкової роти ОЗСП НГУ «Азов» старший лейтенант Михайло Чупрін разом зі своїм підрозділом боронив Маріуполь. Тактично вірним рішенням було зайняти оборону вздовж вулиці Набережної. Як з’ясувалося згодом, це був основний напрямок наступальних дій противника. З 25 лютого по 12 березня 2022 року танкісти роти «Чупа» героїчно відбили 8 спроб прориву оборони, у неймовірно важких умовах вистояли під час ворожих обстрілів з артилерії та реактивних систем залпового вогню «Град». Зокрема, екіпаж Т-64 під командуванням старшого лейтенанта Чупріна знищив 7 танків ворога, 5 бронемашин та до 10 вантажівок. При цьому окупанти втратили до 2 мотострілецьких взводів живої сили.

13 березня 2022 року під час спроби прориву оборони міста з боку населеного пункту Старий Крим старший лейтенант Чупрін особисто знищив 3 танки, 2 бронетранспортери та близько взводу особового складу противника.

Героїчні дії його підрозділу значно сповільнили темпи просування ворога до міста. Танки «Азова» стали надійним щитом для Маріуполя. Подання на присвоєння «Чупу» найвищого звання України було складено ще за його життя, але в Указі вже стояло скорботне «посмертно»… Судячи з відомих наразі обставин загибелі «Чуп» помер 19 березня як справжній танкіст, прийнявши свій останній бій у танку, який був підбитий і не міг рухатись. Проте бойова машина могла вести вогонь, тож старший лейтенант Чупрін вирішив використати її як нерухому вогневу точку. Разом із командиром роти у башті залишився навідник із позивним «Прес» − сержант Руслан Живолуп, і танк продовжував стріляти, аж поки зрештою рашистам вдалося влучити у «азовський» Т-64 та знищити двох безстрашних воїнів…

За бойові заслуги та виняткову мужність Указом Президента України № 167/2022 від 25 березня 2022 року старшому лейтенанту Чупріну Михайлу Руслановичу присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

Указом Президента України № 202/2022 від 2 квітня 2022 року високою бойовою нагородою − орденом «За мужність» ІІІ ступеня − посмертно відзначено сержанта Живолупа Руслана Анатолійовича.

Громадський Євгеній

«ГРОМ» ВРАЖАЄ ОКУПАНТІВ

Героїчна оборона Харкова від військ російських окупантів – це результат зусиль тисяч і тисяч патріотів свого міста. Професійних військових і добровольців, що на війні в лічені дні стали відмінними солдатами. Бійців строкової служби і цивільних городян, які навіть мешкаючи у сховищах та підвалах, підтримують свою армію чим можуть.

Вирішальними для долі столиці Слобожанщини стали перші години рашистського вторгнення. Відстань від обласного центру до російсько-українського кордону, де ворог упродовж кількох місяців накопичував величезні резерви військової техніки та озброєння, близько 30 кілометрів. А отже часу на роздуми і зволікання на світанку 24 лютого 2022 року захисники Харкова не мали – на вагу золота була буквально кожна хвилина.

21-річний командир взводу 3 бригади оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана НГУ лейтенант Євгеній Громадський тієї ночі був відповідальним по підрозділу. Почувши перші вибухи, підняв роту по тривозі. Поки екіпірувалися та отримували зброю, надійшов наказ командира бригади – разом із групою бійців терміново висуватися на околицю міста, в район перехрестя харківської окружної дороги та Білгородського шосе (нині перейменоване в Харківське) й займати оборонний рубіж до приходу допомоги.

Слідом за Євгенієм до П’ятихаток, як називають цей район місцеві, прибув і його батько, полковник запасу Олег Громадський. У минулому він багато років віддав службі у Національній гвардії та Збройних Силах України, воював із російськими загарбниками на Донбасі, а коли постала загроза широкомасштабного нападу армії РФ, долучився до створення територіальної оборони та мобілізації населення на Харківщині. Олег В’ячеславович став інструктором курсу «Не панікуй! Готуйся!». Вишкіл бойового офіцера пройшли сотні харків’ян, серед яких був і його син, на той час іще курсант випускного курсу Національної академії НГУ. Разом з іншими інструкторами він учив цивільних збирати та розбирати автомат Калашникова, стріляти з гвинтівки, працювати з крупнокаліберною зброєю і мінами, надавати першу медичну допомогу… На ранок 24 лютого якраз було заплановано зустріч полковника Громадського із командним складом частин НГУ Харківського гарнізону, на якій Олег В’ячеславович хотів запропонувати план розгортання добровольчого підрозділу на базі НГУ. Та прокинувшись вдосвіта від того що росіяни бомбили розташований неподалік військовий аеродром, полковник зрозумів: те, до чого він закликав готуватися земляків, почалося.

Першим ділом чоловік зателефонував синові, дізнався куди він направляється і, обдзвонивши знайомих ветеранів, кинувся на допомогу. Близько 12.00 захисники Харкова помітили передову групу противника. Євгеній згадував, що тато під час бою перебував на лівому фланзі позиції, відстрілюючись з кулемета, а він сам застосовував гранатомет. Підлеглі лейтенанта Громадського вели прицільний вогонь по окупантах зі стрілецької зброї. В результаті було знищено 2 одиниці техніки та 10 солдат противника. Оглянувши місце бою та зібравши трофеї, бійці дообладнали свої вогневі позиції та замаскували бронетранспортери. В обід позиція, яку займав підрозділ Євгенія, зазнала першого авіанальоту. Російські бомбардувальники з наднизької висоти скинули на них, як згодом за діаметром величезних вирв визначили експерти, 500-кілограмові бомби ФАБ-500. Вціліти хлопцям вдалося лише завдяки добре обладнаним укриттям.

До вечора було відносно тихо, гвардійці продовжували спостерігати за місцевістю, перебуваючи у повній готовності у разі чого гідно оборонятися. Близько 22.00 Євгеній із чотирма бійцями на бронеавтомобілі «Варта» стали в полі в 30 метрах від дороги так, щоби поцілити у колону збоку. Незабаром побачили й непроханих гостей – першим ішов багатоцільовий тягач МТЛБ, потім дві РСЗВ «Град» та вантажівка з боєкомплектом. Почувши наближення колони, лейтенант Громадський наказав підлеглим чекати команди на відкриття вогню. Сам же тримав напоготові РПГ-22. Визначивши ціль, головну машину у колоні, офіцер вправно влучив «мотолизі» у бік. Одразу ж після цього поцілив у бензобак вантажівці та в один із «Градів» – водій тільки встигав подавати командирові гранатомети! Останній «Град» у колоні та живу силу противника в ньому розстріляли зі стрілецької зброї солдати.

Та незабаром до радості першої перемоги додався смуток болісної втрати. Євгеній дізнався, що після того бою батько загинув. Разом із побратимом по підрозділу ТРО Іваном Діденком він їхав у власному позашляховику повз підбиту техніку – не так давно по українських позиціях відпрацювали російські «Гради». Раптом поруч почали детонувати нерозірвані снаряди. Чоловіки вистрибнули з машини. Товариш Олега В’ячеславовича вцілів, а він сам – загинув на місці.

Так за один вечір 21-річний юнак подорослішав на ціле життя, одночасно отримавши бойове хрещення і ставши головною надією і опорою для мами Наталії. Втім, на сльози не було часу. Невдовзі після повернення до частини лейтенант Громадський отримав нове бойове завдання – очолити групу із 20 бійців та рухатись в бік Чугуєва, до Малої Рогані.

– Зайняли рубіж у районі Рогані. Окрім нас інших частин не було, зв’язку з командуванням теж, радіостанції рашисти почали глушити засобами РЕБ. Ми зрозуміли, що тут одні, треба тримати оборону до останнього. Через деякий час вийшла на зв’язок наша бригада. Сказали, що до нас йде підкріплення: «зустрічайтеся та тримайтеся». Я зайняв вигіднішу позицію на БТР-4, мені навідник, командир екіпажу доповів, що бачить рух по полю осторонь Малої Рогані. То були вантажівка – триосник з боєприпасами тентований – та БМП. Вони йшли від Малої Рогані у бік Рогані по полю прямо. Я одразу сказав: «відкривайте вогонь, війна вже почалася, наших там немає». Першою чергою підпалили вантажівку, другою – БМП. Як згодом з’ясували, підпалена «беха» далеко не втекла – вибухнула за посадкою, від’їхавши буквально декілька метрів. Згодом підійшли підрозділи 92 окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка ЗСУ – стало трохи веселіше. Але ненадовго – почалась нова атака, цього разу з танками, – так згодом описував лейтенант Громадський свій другий бій, який почався близько 9.30 26 лютого, у розмові із військовим кореспондентом Олександром Шульманом.

Тоді молодий офіцер особисто знищив два ворожі транспортери із боєприпасами та живою силою противника, поціливши в них з РПГ-18. Крім того, гвардійці під його командуванням спільно з бійцями 92 бригади ЗСУ взяли у полон 6 солдатів противника.

За військову доблесть, мужність та професіоналізм, виявлені у цих перших двох боях лейтенанта Євгенія Громадського було подано до присвоєння звання Героя України. Відповідний Указ Президента №167/2022 було підписано главою держави 25 березня, напередодні Дня Національної гвардії України. Загалом цим документом найвищого почесного звання в державі були удостоєні семеро гвардійців, п’ятеро з них – посмертно.

Найвища у державі нагорода мало що змінила в житті цього щирого, сміливого і відповідального хлопця. Менше ніж рік тому він закінчив Національну академію НГУ і отримав лейтенантські погони. Батьки надзвичайно гордилися сином – представником сьомого покоління військових у родині! Чи міг хтось передбачити, як далі складеться їхня доля…

Позивний «Гром» як і досі, не цурається найвідповідальніших завдань, турбується про своїх солдатів і вміло керує ними в атаці і в обороні. Протягом перших місяців війни Євгеній здобув колосальний бойовий досвід – бив «орків» як на відкритій місцевості, так і у міській забудові, бачив численні воєнні злочини росіян на кшталт застосування ТОС «Сонцепьок» у населений пунктах і скидання фосфорних бомб, постраждалих від яких він евакуйовував власноруч. Мав справу і з сумнозвісними «кадировцями». За словами Героя України, це звичайні люди, які більше нас бояться, ніж ми їх, так що подекуди їхні строковики поводять себе більш мужньо.

Літом старший лейтенант Громадський прийняв рішення перевестись до частини, де свого часу служив його загиблий батько – 92 окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка. Нині 22-річний Герой України очолює розвідувальний взвод, відомий у ЗМІ як «Бешкетники Сірка». Їхній девіз – «Помста за всіх».

– Ми стикаємось із ворогом буквально в обличчя. Бувало, що «вичавлювали» окупантів з українських хат у цивільному одязі. А вони неправильно наголос ставили у назві населеного пункту. От це їх і видавало. Постійно шукаємо підступи до ворогів та намагаємось завдавати їм якомога більше втрат. Сучасна війна вимагає сучасних засобів розвідки і безпілотники в цьому дуже допомагають. Саме завдяки таким «очам» виявляємо більшість ворожих цілей та їх знищуємо у тісній співпраці з іншими підрозділами. Кожна наша група має певну спеціалізацію – хтось міномет опанував, хтось ВОГами орудує ювелірно. На жаль, бувають втрати, адже противник робить висновки і має неабияку перевагу в артилерії та кількості особового складу, однак пробачити їм Харків, Маріуполь, Донбас, загибель побратимів та дітей – ніколи. Тому наша мета – помста, – кажуть його підлеглі.

Не так давно Євгеній дістав осколкове поранення в обличчя.

– Ми потрапили під обстріл, і снаряд розірвався біля мене, і шрапнель попала мені в обличчя, біля губи і, очевидно, вийшла біля скроні. У лікарні зробили операцію, мене зібрали, не довелося використовувати металеві пластини, – розповідав Євгеній журналісту ВВС.

На лікарняному ліжку юнак витримав лише 10 днів, а потім, як був, із переломом щелепи, відпросився на фронт. Золота Зірка Героя України зберігається вдома, у харківській квартирі, де наразі проживає лише мама Наталія. Що переживає жінка, чий чоловік загинув напередодні 25 річниці їхнього шлюбу, а єдиний син воює, зрозуміло лише таким самим мамам, дружинам, сестрам, нареченим. Утім, її надихає віра, що обов’язково настане той день, коли Женя повернеться додому. Звичайно, із перемогою.

Жумабоєв Мукімбой

ГВАРДІЙСЬКІ АРТИЛЕРИСТИ ЗАХИСТИЛИ ХАРКІВ

Артилерія Національної гвардії України почала формуватися у 2014 році, як-то кажуть, з нуля. Втім, вже у перші місяці неоголошеної війни на Донбасі гвардійські гаубичні та мінометні розрахунки прославились вправністю та влучністю. Особливу повагу як командування, так і бойових побратимів заслужили артилеристи Східного територіального управління Національної гвардії України. Під керівництвом начальника артилерії секції планування застосування штабу Східного ТУ НГУ полковника Мукімбоя Жумабоєва зростали справжні професіонали ратної справи. І на передовій, і в місцях постійної дислокації вони ненастанно відточували свої фахові навички.

Настав час, коли бойовий вишкіл підлеглим полковника Жумабоєва довелося застосувати при захисті свого рідного Харкова. Противник кинув на харківський напрямок величезні резерви живої сили та техніки, однак столиця Слобожанщини виявилась йому не по зубах, зокрема й стараннями гвардійських артилеристів.

Вже в перший день широкомасштабного наступу військ рф на Україну Мукімбой Юнусович особисто прийняв керівництво артдивізіоном 3 бригади оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана НГУ. Начальник артилерії визначив бойові позиції та вивів на них підрозділ, особисто провів розрахунки щодо ураження ворожих цілей, завдяки чому 24 лютого гвардійці гідно зустріли ворога. Вони не дали колоні військ рф прорватися в Харків, знищивши на околиці міста 2 танки «Т-72», 1 МТЛБ та 2 ББМ «Тигр».

Загалом же лише протягом першого тижня війни, з 25 лютого по 2 березня 2022 року гаубичним артилерійським дивізіоном 3 бригади оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана НГУ було виконано більше 25 вогневих завдань з підтримки сил оборони Харкова, знищено 5 ворожих танків, 2 БТР, 6 МТЛБ, 2 ББМ «Тигр», 3 БМ-21 «Град» та близько 7 одиниць іншої техніки, а також до роти противника. Зусиллями гвардійських артилеристів під командуванням полковника Мукімбоя Жумабоєва було зупинено просування ворога та надано суттєву підтримку іншим підрозділам бригади та бійцям з 92 окремої механізованої бригади Збройних Сил України, які тримали оборону навколо міста.

І нині харківські артилеристи продовжують протистояти ворогові. За бойові заслуги та виняткову мужність багатьох із них відзначено державними нагородами України.

Полковнику Мукімбою Жумабоєву Указом Президента України №167/2022 від 25 березня 2022 року присвоєно звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка». Урочиста церемонія нагородження пройшла 24 вересня 2022 року в Білій залі Героїв України в Маріїнському палаці в Києві.

Грицаєнко Віталій

ПОЛТАВЧАНИН, ЩО ЗАГИНУВ, ЗАХИЩАЮЧИ МАРІУПОЛЬ

Високий бойовий дух, вірність Військовій присязі, мужність, витривалість, благородство. Саме з такими словами асоціюються в Україні та цілому світі захисники Маріуполя.

Серед загиблих оборонців міста зі сталі – заступник командира окремого загону спеціального призначення «Азов» з бойової та спеціальної підготовки 31-річний старший лейтенант Віталій Грицаєнко, позивний «Гоголь», який добровольцем став до лав підрозділу на початку тоді ще неоголошеної російсько-української війни. Загартований у боях військовий професіонал найвищого ґатунку, який здобув офіцерські погони своєю ратною працею.

Віталій народився 3 серпня 1990 року у місті Полтаві – пізніше він обрав позивний «Гоголь» на честь свого видатного земляка. Однокашники по місцевій школі №20 пам’ятають його звичайним хлопцем, що полюбляв грати у футбол, а подекуди і трохи побешкетувати. Разом із тим, Віталій був світлою і доброю людиною, яка нікому не відмовляла у допомозі. А ще кожен, хто знав цього юнака, відзначає його загострене почуття справедливості, яке безперечно вплинуло на вибір і його майбутньої професії, і життєвого шляху.

В 17 років Віталій розпочав навчання за спеціальністю «Право» у Харківському національному університеті внутрішніх справ. По завершенню навчання служив дільничним в одному з міських райвідділів міліції. Якось улітку 2013 року він за компанію із приятелем завітав до своєї альма матер на захід для новоспечених магістрів. Там Віталій познайомився зі своєю майбутньою дружиною Вікторією. На початках їхні стосунки розвивалися не надто стрімко – пара була впевнена, що часу у неї ще багато. Проте менше ніж через рік розпочалася неоголошена війна із росією і молодий чоловік, навіть не попереджаючи рідних, записався в «Азов». Він мало не щодня ризикував життям та втрачав товаришів, тож не бажав обтяжувати кохану дівчину зобов’язаннями. Вирвавшись через кілька місяців додому, Віталій прийшов до Віки із букетом квітів і зізнався, що не хоче, аби вона страждала, якщо з ним щось станеться. «Я тепер буду на війні, не чекай на мене», – сказав він. Дівчина відповіла, що готова чекати хоч цілу вічність.

Побралися молодята в 2016 році. Дружина після випуску працювала в рідному університеті, мешкала в Харкові. Чоловік постійно був на передовій. Незабаром у подружжя народився син Святослав. Коли він трошки підріс, родина нарешті возз’єдналася. Вікторія пожертвувала кар’єрою науковця заради того щоб бути ближче до чоловіка. Вони із сином переїхали до Маріуполя, мати підтримувала домашнє вогнище, тато відповідав за бойовий вишкіл «азовців», Святослав пішов у садочок.

Таке просте, але таке мінливе щастя тривало недовго. На початку лютого 2022 року Віталій Грицаєнко закликав дружину залишати місто разом із дитиною. Віка погодилась тільки вивезти до Полтави сина, сама ж прагнула бути ближче до коханого. Коли рашистська армія почала методично стирати Маріуполь з лиця Землі, Вікторія із подругою, як і решта мешканців міста, бачили безліч смертей, переховувались від бомбардувань у ямі в гаражі та по підвалах будинків, готували їжу на вогнищі. Протягом 22 днів, що жінка провела у цьому пеклі, чоловіка вона бачила лічені рази. Востаннє – 12 березня. Віталій прийшов попрощатися, адже передчував, що загине в бою з окупантами. Найбільше його турбувала не власна доля, а майбутнє родини. Гвардієць закликав дружину вириватися з міста за першої ліпшої можливості і гідно виховати сина. Згодом вона дізналася, що на зворотному шляху до опорного пункту рашисти підбили службову машину. Віталію вдалося вистрибнути, а транспорт згорів.

Згодом жінці вдалося потрапити на підконтрольну Україні територію. Вона впевнена, що дивом, адже незабаром росіяни ввели на своїх блокпостах електронну систему перевірки даних. Якби виплило, що Віка – дружина «азовця», на якого окупанти полювали з 2014 року, на неї чекала б як мінімум російська в’язниця. А через чотири дні, 19 березня, Вікторії зателефонував майор Денис Прокопенко. Командир ОЗСП повідомив, що його заступник загинув під час бойового завдання. «Редіс» зауважив, що тіло забрали й обов’язково передадуть на підконтрольну територію, проте можливості поховати загиблого чоловіка вдова чекала цілих півроку. Указом Президента України №201/2022 від 2 квітня 2022 року старшому лейтенанту Віталію Грицаєнку було присвоєно звання Героя України. Лише тоді рідні і близькі офіцера дізналися, як мужньо він бив ворога, які зухвалі операції він розробляв і реалізовував.

Так, коли 27 лютого 2022 року бойові кораблі рф розпочали обстріл узбережжя Азовського моря в районі Маріуполя з подальшими спробами висадки морського десанту, бійці ОЗСП «Азов» протистояли окупантам пліч-о-пліч із морськими піхотинцями Збройних Сил України. Після відбиття третьої спроби загарбників ступити на берег морпіхи були змушені відступити для проведення перегрупування. Прикриття відходу побратимів та тимчасове утримання берегових рубежів було доручено групі військовослужбовців ОЗСП НГУ «Азов», до складу якої входив старший лейтенант Грицаєнко. Упродовж 48 годин вони героїчно відбили чотири спроби висадки морського десанту ворога та завдали йому суттєвих втрат. Зокрема, «Гоголь» особисто знищив 9 загарбників.

Близько 16.30 1 березня противник здійснив чергову спробу прориву оборони Маріуполя. З боку села Калинового Луганської області висунулось 9 танків та близько роти живої сили ворога. Підрозділ під командуванням Віталія Грицаєнка дав достойну відсіч незваним гостям. Під час бою офіцер знищив ворожий танк з РПГ-22, а зі стрілецької зброї – близько двох десятків російських піхотинців. Його підлеглі також діяли професійно та злагоджено — три ворожі танки палали за хвилину після того, як вони вступили в бій. Зрозумівши, що гвардійський рубіж їм не пройти, окупанти здійснили спробу обійти їхні позиції з флангу, проте саме там «азовці» заздалегідь установили протитанкові міни, тож ще три російські танки було знищено. Решта спробували відступити, проте вдало обрані позиції та чітко розподілені завдання дали гвардійцям змогу «демілітаризувати» решту бронетехніки противника. Ворожу колону було розбито повністю.

15 березня старший лейтенант Віталій Грицаєнко знову отримав завдання блокувати пересування сил ворога – за даними розвідки, вони були незначні, до взводу. Проте близько 11.00 гвардійці нарахували 12 одиниць бронетехніки різних типів, включаючи три самохідні артилерійські установки, дві реактивні системи залпового вогню «Град», а чисельність ворожих бійців складала близько 2 рот. Попри значну перевагу противника у живій силі, військовослужбовці вступили у бій. Заставши окупантів зненацька, упродовж перших 10 хвилин вони знищили три БТР-8, чотири бронемашини «Тигр», одну бронемашину «Рись» та три десятки російських солдатів. Упродовж двох годин, до прибуття підмоги, гвардійці тримали свої позиції, а після влучної роботи артилерії сміливо перейшли у контрнаступ та змусили противника відступити. В тому бою старший лейтенант Грицаєнко особисто знищив 2 ББМ «Тигр», до відділення живої сили, а після контрнаступу взяв у полон російського офіцера.

У ніч з 18 на 19 березня група військовослужбовців «Азову», до складу якої входив старший лейтенант Грицаєнко, здійснила успішний рейд в тил противника. В результаті було виявлено та знищено ворожий командний пункт, підірвано один тиловий склад та один склад з боєприпасами. Також наші воїни знищили 1 танк, 2 БТР та близько взводу живої сили ворога, переважно офіцерів. На жаль, ціною цієї блискучої операції стало життя відважного офіцера – поруч із танком, на броні якого він їхав, розірвалася міна, «Гоголь» дістав несумісних із життям поранень.

Поховали Віталія Грицаєнка на Алеї Слави полтавського міського кладовища поруч із його другом, побратимом і однокашником по ХНУВС «азовцем» старшим лейтенантом Дмитром Пруглом та іншими славетними синами полтавської землі, що полягли за волю та незалежність України. Посмертно Герою України було присвоєно військове звання «капітан».

Кагал Максим

ПЕРЕМОЖЕЦЬ У СПОРТІ, ГЕРОЙ У БОЮ

Жорстока і підступна війна, розв’язана проти України путінським режимом, щодня забирає багато життів наших співвітчизників. Цивільних і військових. Дорослих і дітей. Майбутнього нашого народу. Цвіту нації.

Наприкінці березня 2022 року спортивними інтернет-сайтами, а згодом і провідними ЗМІ України прокотилася ціла хвиля повідомлень про непоправну втрату, що викликала жваве обговорення у колах тренерів, спортсменів, уболівальників і масу коментарів, у яких – шок, скорбота, співчуття і ненависть до агресорів. Адже йшлося про загибель у ході оборони Маріуполя талановитого, відомого у світі українського спортсмена і чудового українського офіцера – старшого лейтенанта Максима Кагала.

Одне із перших сповнених болю повідомлень про цю трагедію, яке виклав у Facebook тренер Максима Олег Скирта, невдовзі було видалено адміністрацією соцмережі, а сторінку Олега – заблоковано на 30 діб. Причиною стало опубліковане тренером фото свого вихованця і друга, на якому він під час спортивних змагань тримав над головою прапор з емблемою свого підрозділу. «Азов» – навіть лише одна назва окремого загону спеціального призначення Національної гвардії України викликає люту ненависть у рашистів, і від моменту створення «Азову», ще у якості добровольчого батальйону МВС України, путінська недоімперія не шкодувала зусиль та грошей для дискредитації цього підрозділу через свою агентуру в усьому світі і звичайних прекраснодушних «корисних ідіотів». Сподіваємося, хоча б видовище руїн Маріуполя, Харкова, Чернігова та інших українських міст, хоча б факт вчиненої рашистами у Бучі масової різанини українських громадян – переконають світ, хто саме тут нацист?..

Максим Кагал народився 1 грудня 1991 року в Кременчуці. З дитинства захоплювався спортом – обожнював футбол, був відданим уболівальником рідного «Креміня». Також грав за регбійний клуб «Бастіон», у складі якого 2014-го став срібним призером відкритого чемпіонату Кременчука з регбі-7 (різновиду регбі-футболу).

Проте головною його пристрастю були єдиноборства. Ще старшокласником Максим став професійно займатися кікбоксингом і тайським боксом муай-тай у спортивному клубі «Гермес». Здобувши багато нагород на різних змаганнях та титул чемпіона України, увійшов до складу національної збірної з кікбоксінгу. Піком кар’єри молодого спортсмена стала поїздка на чемпіонат світу за версією ISKA (Міжнародна асоціація спортивного карате – Авт.), що відбувся у червні 2014 року у іспанському місті Коста-Брава і у якому брали участь понад 600 спортсменів.

Студент 5 курсу інституту механіки і транспорту Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського Максим Кагал виступав на чемпіонаті у ваговій категорії до 60 кг, у найжорсткіших рингових розділах: лоу-кік (круговий удар) и К-1 (японський кікбоксінг). У першому розділі він здобув перемогу і титул чемпіона світу, у другій – бронзову нагороду.

Природно, тріумф хлопця зацікавив багатьох іноземних фахівців, які висловлювали побажання бачити його на професійних рингах Європи, що відкривало блискучі перспективи: нові перемоги, слава, гроші, кар’єра… Але на його рідній землі вже тривала російсько-українська «гібридна» війна. Його однолітки – фанати різних футбольних клубів, масово записувалися до лав «Азова», і Максим пішов разом із ними.

Він чесно служив і чесно воював (зокрема, 2015-го брав участь у жорстоких боях за село Широкине), і, коли це дозволяли обставини – поєднував службу зі спортом. Захопився бігом на довгі дистанції, брав участь у марафонських забігах, зокрема, тих, що організовувала спільнота «STEEL RUNNERS» у його рідному місті. Три роки тому виграв турнір з боксу, присвячений пам’яті побратимів, полеглих під час Павлополь-Широкинської операції. Першим в ОЗСП «Азов» здобув гвардійський берет з відзнакою.

Зі страшного ранку 24 лютого 2022 року командир взводу із позивним «Пістон» старший лейтенант Кагал, як і усі «азовці», постійно перебував у боях, під ворожим вогнем. Зокрема, 5 березня Максим очолив зведений підрозділ, який отримав завдання стримати просування противника. Незважаючи на майже годинний артилерійський обстріл з суші і моря та 5-кратну перевагу ворога у живій силі, не кажучи вже про техніку, підрозділ старшого лейтенанта Кагала вщент розбив ворожу батальйонну тактичну групу і змусив рашистів ганебно тікати. При цьому було «демілітаризовано» щонайменше 2 танки, 4 бронетранспортери, 2 самохідні артилерійські установки та близько роти піхоти.

Згодом старший лейтенант Кагал зголосився очолити групу «азовців», вмілими діями якої було знищено командний пункт, який окупанти облаштували в одній із маріупольських п’ятиповерхівок. Під час «зачистки» офіцер йшов попереду, надихаючи підлеглих своїм прикладом, особисто знищував рашистів вогнем та гранатами і одного із них захопив у полон (вороги виявилися спецназівцями путінської військової розвідки). У бою двох «азовців» було тяжко поранено і вони не могли пересуватись, проте Максим швидко надав їм першу медичну допомогу та організував евакуацію.

Невдовзі про старшого лейтенанта Кагала серед загарбників поповзли чутки, що нібито його не беруть кулі, а тих, хто стає на його шляху – чекає неминуча смерть…

25 березня при спробі штурму українських позицій на околицях Маріуполя противник вкотре був розбитий та відкинутий на попередні рубежі. У запеклому бою Максим перевів до категорій «двохсотих» і «трьохсотих» близько відділення ворогів, але сам дістав численних поранень, від яких загинув. Так закінчився земний шлях безстрашного захисника України Максима Кагала, який вічно житиме у пам’яті нашого народу.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України №201/2022 від 2 квітня 2022 року старшому лейтенанту Кагалу Максиму Володимировичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

Головко Віктор

ЗДОБУЛИ ВІЧНУ СЛАВУ В ОДНОМУ БОЮ

В окремого загону спеціального призначення Північного Київського територіального управління НГУ давня і славетна історія. У 2003 році столична «Омега», що дислокувалася на базі навчального центру ВВ МВС України «Нові Петрівці» стала першим загоном спеціального призначення та боротьби з тероризмом у нашому військовому формуванні. У благословенні мирні часи, коли головним завданням бійців була щоденна якісна бойова підготовка, про їхню майстерність можна було дізнатися за результатами відомчих та спільних з іншими силовими структурами України та держав-партнерів навчань і змагань. Численні кубки, медалі, високі оцінки вітчизняних та зарубіжних колег, свідчили про те, що «Омезі» є чим гордитися.

Сама назва загону, за останньою буквою грецького алфавіту, натякала: хтось може йти першим, але місія того, хто йде заключним, не менш важлива. «Омега» працюватиме там, де інші не витримуватимуть. І останнє слово залишить за собою також. До 2014 року ОЗСП спеціалізувався на участі в поліцейських спецопераціях, зокрема, зі знешкодження терористів та звільнення заручників, захисті перших осіб держави, забезпеченні проведення важливих протокольних заходів тощо. Навесні 2014 року його бійці були одними із перших українських військових, які давали відсіч ДРГ противника та підрозділам регулярних військ РФ на Донбасі. Зокрема, лише протягом квітня-травня відбивали у терористів так званої ДНР Краматорський аеропорт, протистояли загарбникам у Маріуполі, брали участь у штурмі Слов’янська та боях під Семенівкою.

З перших днів антитерористичної операції на Донбасі пліч-о-пліч із побратимами воював один із героїв нашої розповіді – 37-річний боєць столичної «Омеги» Віктор Головко. Про досвід та професіоналізм Віктора Олександровича свідчать кілька фактів його біографії. Із майже двадцяти років, відданих професії військового, в загоні він прослужив дев’ять. До штату був зарахований іще контрактником. Оскільки підрозділ укомплектований переважно офіцерами і лише як виключення, найдосвідченішими і наймотивованішими сержантами, можна зробити висновок, що і свої погони старшого лейтенанта, і посаду командира групи бойових плавців боєць здобув непростою ціною. «Постійно працював над підвищенням свого професійного рівня, особливу увагу приділяв професійній водолазній підготовці та загартуванню організму, працюючи інколи на граничних людських можливостях. Серед особового складу загону відрізнявся особливою витривалістю та уважністю», – текст службової характеристики свідчить, наскільки відданою обраній справі була ця людина.

Катерина Головко, дружина Героя, каже, що Віктор був повен життя – любив рибалити на Київському морі, вболівав за «Динамо», мріяв, аби син став відомим футболістом, і робив для того все, що міг. Із задоволенням куховарив, навіть торти випікав, дуже любив потішити родину смачненьким. Коли видавався вільний час, офіцер неодмінно проводив його з сином: водив на дитячі майданчики, в парки розваг тощо. З донечкою так погуляти не встиг – у день загибелі батька їй виповнилось всього лише півроку.

Колега Віктора, командир аналогічної групи, 32-річний майор Роман Собків, мав дещо інший, але не менш звитяжний бойовий шлях. Він народився на Львівщині, в селі Малі Дідушичі Стрийського району. Будучи старшим із чотирьох дітей, завжди опікувався братом та двома сестрами. Був сильним, але використовував свою силу тільки захищаючи слабших. Свою ратну кар’єру Роман розпочав у 2007 році, коли після закінчення стрийського вищого професійного училища №8 був призваний на строкову службу до однієї з частин внутрішніх військ МВС України. Професія військового припала хлопцеві до душі, тож він вступив і у 2012 році успішно закінчив Академію внутрішніх військ МВС України за спеціальністю «Автомобільний транспорт». Чотири роки прослужив у танковому підрозділі 4 бригади оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука НГУ, при цьому понад рік у загальному рахунку складали його бойові відрядження на Донбас. До ОЗСП Північного теруправління НГУ майор Собків був переведений у серпні 2021 року. Сумлінним ставленням до виконання службових обов’язків, почуттям патріотизму та високої відповідальності офіцер швидко заслужив авторитет серед підлеглих та повагу командування загону. Кожен, хто знав Романа Васильовича, відзначав його талант швидко орієнтуватися та діяти в надзвичайних обставинах. Можливо, так спрацьовували гени, адже нагадаємо, що майор Собків був родом зі Стрийщини, одного з осередків національно-визвольного руху, батьківщини багатьох вояків Армії УПА.

24 лютого 2022 року майору Собківу, старшому лейтенанту Головку та їх підлеглим, що з перших хвилин вторгнення армії РФ на територію України перебували у повній бойовій готовності, було поставлено завдання обороняти аеропорт «Київ». Якби диверсійні групи противника зайняли його і створили плацдарм для висадки ворожого десанту, Хрещатик був би приречений приймати парад окупантів. Завдяки нашим мужнім захисникам, у тому числі й бійцям гвардійського загону спецпризначення, цього не сталося. Групи Собківа і Головка утримували свої позиції дев’ять діб. Протягом цього часу ними було виявлено і затримано відповідно 13 і 11 осіб, підозрюваних у диверсійній діяльності.

4 березня 2022 року спецпризначенців було передислоковано в район села Гути-Межигірської Вишгородського району Київщини. У деяких охресних населених пунктах та навколишніх лісах орудували підрозділи регулярних військ та ДРГ противника. Окупанти шукали переправи через річку Ірпінь для розвитку подальшого наступу у бік столиці. Прочісуючи місцевість, наші спецпризначенці виявляли місця потенційних переправ та полювали на ворожих диверсантів. Зокрема, 7 березня поблизу села Синяк ними було виявлено та знешкоджено секрет противника.

14 березня групи майора Собківа та старшого лейтенанта Головка отримали інформацію, що підрозділ окупантів переправився через Ірпінь та закріпився на правому березі річки. На допомогу їм було відряджено підкріплення, зведений підрозділ 27 окремої Печерської бригади НГУ на двох бронетранспортерах. Незабаром після з’єднання із ним гвардійці натрапили на засідку противника. Противник відкрив шквальний вогонь та пошкодив пострілом з РПГ БТР, який рухався першим, в результаті чого майор Собків дістав легке поранення голови.

Нашвидкоруч зупиняючи кровотечу, Роман обговорив із Віктором план подальших дій. Вирішили, що група старшого лейтенанта Головка має лишатися на місці під прикриттям бронетехніки і відволікати увагу ворога на себе, у той час як група майора Собківа спробує обійти позиції противника з лівого флангу і зненацька вдарити по них. Діючи за наміченим алгоритмом, Роман Собків першим увірвався у ворожі окопи, і, методично знищуючи окупантів, став просуватися вглиб ворожих позицій.

Аж раптом з’ясувалось, що гвардійці потрапили в оточення. Окупанти, що до того, вочевидь, переховувались в іншому секреті, зайшли з тилу і відкрили по них вогонь. Частині бійців довелося відволіктися на відсіч цій атаці, у той час як в окопах вирував бій з і без того переважаючими силами противника. Ворог закидував наших воїнів гранатами та пострілами реактивного піхотного вогнемету «Шмель», усіляко намагаючись вибити гвардійців зі своїх позицій. Розуміючи, що сили нерівні, майор Роман Собків наказав своїй групі відступати, а сам залишився прикривати її відхід. Таким чином, мужній офіцер дав побратимам можливість відійти на безпечну відстань, перегрупуватись та повернутись до бою. Залишившись наодинці із ворогом, майор Собків продовжував вести вогонь, відволікаючи увагу рашистів на себе. Чудово розуміючи, що вижити у цьому пеклі жодних шансів немає, він загинув від множинних осколкових поранень.

Вічну славу у цьому бою здобув і старший лейтенант Віктор Головко. Після відходу групи майора Собківа гвардійці побачили позаду себе два гелікоптери – МІ-8 під прикриттям КА-52 висаджував десант. Старший лейтенант Головко прийняв рішення гідно зустріти новоприбулих окупантів – розвернувши частину бійців і висунувшись у район висадки, він уміло керував діями підлеглих, які незабаром повністю знищили десант. Повернувшись на місце попереднього бою, вони приєднались до основних сил зведеного підрозділу.

В ході бою із основним угрупованням противника з’явилися перші поранені. Старший лейтенант Головко надав одному з бійців домедичну допомогу та відстрілюючись, виніс його до евакуаційного автомобіля, що стояв у низині. Повертаючись на поле бою, Віктор побачив, як поблизу нього на галявину заходить іще один гелікоптер Мі-8 із ворожим десантом! Часу покликати кого-небудь на поміч не було, тож офіцерові довелося діяти самотужки. Як тільки перший ворожий десантник торкнувся землі, старший лейтенант Головко відкрив вогонь. Після того як трьох непроханих гостей було знищено, гелікоптер почав набирати висоту. Так відважний гвардієць не допустив повторної висадки ворожого десанту позаду наших позицій та ще й, оглянувши тіла мертвих окупантів, затрофеїв два РПГ.

Повернувшись до свого підрозділу, Віктор знову почав надавати допомогу пораненим. Під час накладання джгута одному з бійців, старший лейтенант Головко побачив, як поряд падає граната та, не роздумуючи, прикрив собою побратима. Посічений осколками, незважаючи на лютий біль, старший офіцер виніс товариша з поля бою до евакуаційного автомобіля. Але під час посадки ворожий постріл з РПГ знищив машину. Старший лейтенант Головко та двоє поранених військовослужбовців загинули на місці.

Майор Роман Собків та старший лейтенант Віктор Головко геройськи загинули на полі бою 14 березня 2022 року. На відміну від рашистів, які кидають своїх поплічників, як живих, так і мертвих, українські захисники не вагаючись жертвують собою, аби товариші по зброї могли далі жити і боротися.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народу Указом Президента України від 17 квітня 2022 року №251/2022 старшому лейтенанту Головку Віктору Олександровичу та майору Собківу Роману Васильовичу присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

В останню путь хоробрих офіцерів провели у рідних селах – Романа Собківа у Малих Дідушичах Львівської області, а Віктора Головка – в Дубровиці Рівненської області. Віддати їм останню шану прийшли сотні односельців та бійців місцевих підрозділів Національної гвардії України. Над могилами звитяжців майорітимуть синьо-жовті прапори як символи незламності нашого народу, і запорука вічної пам’яті його найкращим синам, що здобули славу у бою за волю та незалежність України.

Собків Роман

ЗДОБУЛИ ВІЧНУ СЛАВУ В ОДНОМУ БОЮ

Пашко Лев

ЙОГО ПСЕВДО – «ХОРУС»

З 2014 року бійці ОЗСП НГУ «Азов» гідно давали відсіч терористам на Донбасі. З початком повномасштабної війни без перебільшення весь світ із захопленням спостерігав за героїчною обороною Маріуполя. Свого часу про «кіборгів» Донецького аеропорту казали: «Вони витримали, не витримав бетон». Це визначення якнайкраще ілюструє й звитягу захисників міста зі сталі. Упродовж тримісячної облоги, під щоденними ракетними і артилерійськими ударами, вони у складі нечисельного у порівнянні з багатотисячною ордою загарбників гарнізону спромагалися тримати оборону. Ворог стер з лиця Землі ціле місто-півмільйонник, проте у нього не було такої зброї, щоби зламати дух «азовців».

Один із цих героїв – командир роти «Азова» Лев Пашко. У свої 22 роки він має настільки довгий список воєнних заслуг, що не снився багатьом сивочолим ветеранам. До лав загону юнак став як тільки йому виповнилось 18. Із неабияким ентузіазмом Лев узявся за опанування військової науки. Вже незабаром командування довірило кмітливому та ініціативному хлопцю роботу снайпера. Його псевдо «Хорус» саме із тих часів. Насправді, це марка снайперського прицілу, проте значення цього слова в контексті імені давньоєгипетського бога полювання, неба і війни в цьому випадку теж підходить. Наш український, «азовський» «Хорус» навчився вправно бити загарбників. Керівництво держави високо оцінило відвагу та професіоналізм гвардійця – Указом Президента України №168/2022 від 25 березня 2022 року його було нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Невдовзі після відзначення першою державною нагородою офіцеру було присвоєно чергове військове звання «лейтенант». У підрозділі Лева знають як досвідченого лідера, який вміло керує підпорядкованим йому підрозділом, вдало виконує поставлені завдання та безжалісно знищує ворога. Своєю завзятістю та сміливістю він надихає побратимів на перемогу у, здавалося б, безнадійних ситуаціях.

Так, 26 березня противник з боку села Гнутового здійснив чергову спробу прориву оборони захисників Маріуполя. До міста сунула колона з 5 танків та 2 бойових машин піхоти. Група гвардійців під командуванням лейтенанта Пашка виступила назустріч ворогу. Коли показалась ворожа техніка, Лев упевнено поцілив із гранатомета в одну із російських БМП-2. З палаючої машини стали вистрибувати піхотинці, але другий постріл не забарився і восьмеро загарбників зустріли свою загибель в українському степу. Решта непроханих гостей стали розгортатися у бойовий порядок, намагаючись зайняти оборону. «Азовців» вони явно не бачили. Спостерігаючи за їхньою метушнею, група лейтенанта Пашка здійснила прихований маневр та вдарила по колоні з лівого флангу. 2 російські танки були знищені в першу хвилину бою, один з них підбив Лев. Дарма противник намагався втекти! Наші спецназівці перейшли у контрнаступ, спалили майже всю техніку та перевели у категорію «двохсотих» щонайменше 30 окупантів. При цьому лейтенант знищив дев’ятьох загарбників, а одного взяв в полон, а також заволодів уцілілою «беемпешкою» та радіостанцією противника.

28 березня силам агресора вдалося прорвати оборону наших військ між селами Гнутове та Черненко. Розвідка зафіксувала, що росіяни планують переправити через річку Кальміус 3 танки та 6 вантажівок. Зведена група під командуванням лейтенанта Пашка висунулась у напрямку руху противника. На щастя, було вже темно, коли ворог розпочав переправу. Приховано наблизившись до нього на відстань прямого пострілу, лейтенант Пашко поцілив у танк та вантажівку. Зав’язався бій, упродовж якого Лев знищив щонайменше 13 російських солдатів та 3 вантажні автомобілі з боєприпасами. Завдяки героїчним діям спецназівців та, зокрема, лейтенанта Пашка, окупанти зазнали величезних втрат і відступили.

Противник продовжував кидати до Маріуполя значні ресурси живої сили та техніки, і попри шалений спротив нашого гарнізону, стискав кільце навколо міста. 1 квітня загін противника вийшов на околицю Маріуполя й заходився обладнувати блокпост. Лейтенант Пашко чудово розумів, що ворожий підрозділ переважає його власний і чисельно, і озброєнням. Знав він і про те, що його з кількох боків прикриває артилерія. Та попри все це наважився на штурм. О 15.30 він спланував дії підлеглих, довів порядок висування та роботи кожному з них, а вже о 16.45 на місці ворожого блокпосту майорів прапор України. В тому героїчному штурмі п’ятнадцяти відчайдушним гвардійцям протистояли близько 50 російських окупантів, 1 танк та 4 бойові броньовані машини «Рись». В результаті бойового зіткнення було знищено всю техніку та половину особового складу ворога.

І це лише кілька прикладів особистої мужності та виняткового військового професіоналізму молодого командира. 15 квітня, коли рашисти уже захопили значну частину міста і основні сили українських захисників базувалися на території металургійного комплексу «Азовсталь», група гвардійців, яку очолював лейтенант Пашко, отримала наказ прориватися до своїх. Потрапивши під черговий артилерійський обстріл, «Хорус» дістав тяжкі осколкові поранення лівого стегна, стопи й лівої руки.

Те, що хлопця змогли доставити в імпровізований польовий шпиталь в бункері комбінату – велика удача. Хірурги врятували йому життя, зашивши рани у світлі ліхтариків, але незабаром у пораненого почалося зараження крові. Указом Президента України №251/2022 від 17 квітня 2022 року лейтенанту Льву Пашку було присвоєно звання Героя України. Проте зважаючи на свій тодішній фізичний стан, хлопець відреагував на новину доволі мляво. Він і зараз не вважає себе героєм, каже, що просто виконував свій службовий обов’язок, так само, як і сотні побратимів.

У лікарів «Азовсталі» не було вдосталь не те що антибіотиків, але й навіть перев’язувального матеріалу, але, на щастя, молодий і загартований організм подолав кризу. В «Азовсталі» поранений офіцер провів місяць, але попереду були ще чотири місяці російського полону. У числі інших тяжкопоранених українців Лева Пашка тримали в одному з госпіталів Донецька. Проте меддопомога, за словами військового, була мінімальною. Дали одну дозу антибіотиків, потім, попри відкритий перелом стегна та інші рани, лише раз на три дні робили перев’язки. Тамтешні медики прямо говорили, що лікувати його не будуть, лише підтримуватимуть наявний стан. Мовляв, вдома лікуватимешся. Та коли воно буде, те «вдома», ніхто не міг сказати. «Хорус» налаштовувався на роки полону, і коли опинився у рідному Києві у вересні, спершу не вірив, що все скінчилось. Вдома на гвардійця чекали тривале лікування та реабілітація. Повне відновлення настане ще нескоро – попередили його лікарі. Проте Герой України уже мріє про повернення у стрій, а відпочивати планує уже після перемоги.

Лещишин Богдан

ВІДДАВ ЖИТТЯ, ЗАХИЩАЮЧИ СТОЛИЦЮ

З початку повномасштабного вторгнення військ Російської Федерації на територію України з метою її окупації всі оборонні сили нашої держави були приведені у повну бойову готовність. Негайно став до захисту рідної землі й особовий склад 4 бригади оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука Національної гвардії України. Ще напередодні рашистської навали частина бійців вирушила на оборону східних рубежів, на Луганщину. Решта перебували у пункті постійної дислокації в Гостомелі, де вже у перші дні війни «братський народ» учинив такі лиха, які і у страшному сні не могли наснитися.

39-річний підполковник Богдан Лещишин очолював службу охорони праці з’єднання. Але попри штабну посаду, офіцером він був аж ніяк не «паркетним». Богдан Григорович змалку мріяв стати військовим, як його хрещений батько. Коли постало питання вибору навчального закладу, вступив до Військового інституту внутрішніх військ МВС України (нині – Національна академія Національної гвардії України), 2005 року закінчив навчання за спеціальністю «Автомобілі та автомобільне господарство». Першим місцем служби офіцера став дислокований в Дніпрі 1 полк охорони особливо важливих державних об’єктів. 2010 року військовослужбовця було переведено до Навчального центру ВВ, що в місті Золочеві, неподалік його рідного села Дусанів Перемишлянського району Львівщини. Тут пройшли, напевно, найщасливіші його роки – складалося і з кар’єрою, і з особистим життям. 2013 року гвардієць одружився, а за три роки народилася довгоочікувана донечка Марта.

Але щастя молодої родини, як і мільйонів українців, зруйнувала агресія Російської Федерації, що анексувала Крим, сприяла створенню квазі-республік на Донбасі і на довгі роки позбавила нас мирного існування. Богдан Григорович вирушив на передову вже у травні 2014 року. Побував у самісінькому пеклі неоголошеної війни, повернувся додому живим-здоровим, а наприкінці року його дружина Марія знову молилася, чекаючи на свого захисника. Навіть знаючи, що Богдан – досвідчений офіцер, професіонал, котрий знає, як діяти в будь-якій екстремальній ситуації, жінка, звісно ж, переживала. Але ж і гордилася – надто, коли у листопаді 2018-го, вдало пройшовши складний відбір, Богдан Лещишин був зарахований до списків особового складу 4 бригади оперативного призначення НГУ. Щойно дізнавшись про формування з’єднання, Богдан Григорович прагнув стати до його лав, тож уся родина була рада, що мрія чоловіка і батька здійснилася. Лещишини переїхали до Гостомеля – мальовничого і затишного містечка на Київщині. Ніхто й уявити не міг, що колись війна добереться й сюди…

Коли о 5.00 24 лютого 2022 року путінські окупаційні війська піддали Гостомель ракетно-бомбовим ударам і почали висадку повітряного десанту у міжнародному вантажному аеропорту «Антонов», особовий склад бригади, що лишився на її базі, у тому числі й підполковник Лещишин, мужньо відбивав атаки ворога.

Окупанти кинули на київський напрямок величезні резерви живої сили, озброєння та техніки. Ціною надзвичайних зусиль, відваги і мужності наших захисників столицю вдалося відстояти.

12 березня Богдан Лещишин очолив бронегрупу бригади, яка мала діяти спільно з підрозділами 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців ЗСУ, що висувалися у напрямку населеного пункту Гути-Межигірської Вишгородського району. Отримали звичне для фронтового часу бойове завдання – з’єднатися, закріпитися на вказаному рубежі, розгорнути взводні опорні пункти та не пропускати ворога далі.

Під час руху колони противник здійснив спробу прориву лінії оборони шляхом масованого артилерійського обстрілу із залученням трьох танків, п’яти бойових машин піхоти та близько роти живої сили. Підполковник Лещишин вирішив ввести ворога в оману. Змінивши маршрут руху, він визначив своїм підлеглим зручні вогневі позиції, аби забезпечити прикриття основних колон 72-ї бригади і дати збройну відсіч противнику. Вже у перші хвилини бою було знищено три російські БМП та близько взводу піхоти. Визначивши місцезнаходження гвардійців, окупанти відкрили вогонь у відповідь. Підполковник Лещишин дістав осколкове поранення стегна, але відмовився від евакуації та продовжив командувати підрозділом.

В умовах складної бойової обстановки, не зважаючи на біль і крововтрату, командир зміг визначити та проаналізувати напрямок руху основних сил противника та окреслити безпечні шляхи відходу підрозділам ЗСУ. У цей час ворожий снаряд поцілив по позиціях гвардійців, Богдан Григорович дістав акубаротравму, проте й надалі продовжив керувати своїм загоном та корегувати вогонь підлеглих. Відчайдушний спротив жменьки сміливців неабияк розлютив рашистів – незабаром позиції гостомельських гвардійців накрили залпи ворожих «Градів». Підполковник Лещишин дістав нових поранень, але з останніх сил намагався втримати свідомість, визначити координати розміщення сил та засобів ворога та передати їх старшому начальникові для ураження вогнем суміжних підрозділів артилерії. На жаль, його поранення були надто тяжкими. Офіцер загинув на полі бою як справжній герой.

24 березня 2022 року підполковника Богдана Лещишина з військовими почестями провели в останню путь у його рідному селі.

Невтішними залишилась кохана дружина та 6-річна донечка.

– Дякую Богу за щасливе життя з Богданом, він став для мене і коханим, і татом, і другом, і всім… – говорить Марія Лещишин.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народу, Указом Президента України №275/2022 від 25 квітня 2022 року підполковнику Лещишину Богдану Григоровичу присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

Литвин Віталій

«Кожен з моїх підлеглих-розвідників гідний Зірки Героя!»

28-річний старший лейтенант Нацгвардії Віталій Литвин – представник нової генерації українських офіцерів, сформованої після 2014 року у постійному протистоянні з російськими окупантами.

Він народився і виріс у смт Десна на Чернігівщині. Після школи здобув вищу освіту у Чернігівському національному педагогічному університеті імені Т.Г. Шевченка на факультеті історії, лінгвістики та етнографії. Відмовитись від професії педагога та мирного життя Віталія Литвина змусили події 2014 року. Після анексії Криму та початку російської агресії на Донбасі майбутній Герой України вирішив стати на захист рідної землі. Поповнивши лави бійців добровольчого батальйону «Крук», Віталій вирушив до району проведення АТО. У лютому 2015-го підрозділ увійшов до складу івано-франківського полку НГУ. Відтоді, власне, Віталій Литвин і розпочав ратний шлях як гвардієць.

За словами Віталія Сергійовича, у шкільні та студентські роки він не замислювався над військовою кар’єрою. Але суворі бойові будні виховали з нього справжнього воїна. У червні 2016 року молодий чоловік зважився на важливий крок. На той момент на всю країну славилася новостворена 4 бригада оперативного призначення НГУ, яку негласно іменували «бригадою майбутнього» за особливості комплектування і систему бойової підготовки, де багато чого запозичувалось у найкращих армій світу. Пройшовши суворий відбір, Віталій Литвин став військовослужбовцем цього з’єднання. Вроджені якості лідера, дисциплінованість та високий професіоналізм допомогли гвардійцю зробити успішну сержантську кар’єру. Як командир відділення, головний сержант взводу Литвин неодноразово відряджався до району проведення АТО/ООС. За сумлінну службу був відзначений командувачем НГУ найвищою нагородою Нацгвардії – нагрудним знаком «За доблесну службу». А у серпні 2020-го на Віталія Литвина чекало нове серйозне підвищення – він обійняв посаду командира взводу розвідки спеціального призначення та отримав офіцерські погони.

Напередодні повномасштабної рашистської навали зведений підрозділ бригади вирушив на Луганщину (решті, як відомо, довелося відбивати атаку ворожого повітряного десанту у пункті постійної дислокації, в рідному Гостомелі). Тож від першого дня ворожого вторгнення на територію України на той час іще лейтенант Литвин виконував бойові завдання на лінії фронту у населених пунктах Гречишкине, Рубіжне, Сєвєродонецьк, уміло керуючи своїм підрозділом та підтримуючи його у постійній готовності до виконання завдань з розвідки.

Зокрема, 24 березня 2022 року в ході розвідувальної операції в окупованому противником районі в місті Рубіжному розвідувальна група лейтенанта Литвина здійснила успішний напад на ворожий підрозділ. При цьому восьмеро розвідників знищили дві бойові машини піхоти противника та близько взводу його живої сили.

Під час жорстких боїв у ході оборони Сєвєродонецька у перші дні червня 2022 року Віталій Литвин разом зі своїми підрозділом вистежував загарбників у місті. Він неодноразово ризикував життям та з честю виконував бойові завдання, знищуючи ворожу піхоту та бойову техніку противника.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України №392/2022 від 5 червня 2022 року лейтенанту Віталію Литвину було присвоєно звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка». Найвищу державну нагороду оборонцю Сєвєродонецька під час поїздки на передову особисто вручив Президент України – Верховний Головнокомандувач ЗСУ Володимир Зеленський.

Тож на переконання Віталія Сергійовича, орден й звання Героя – нагорода не стільки його, скільки усієї 4 оперативної бригади НГУ та взводу розвідки, який він очолює. У підрозділі, яким командує офіцер, підібралися відважні, мужні хлопці. Кожного дня вони ризикують життям. Кожного дня вони роблять свою бойову роботу, яка під силу лише кращим із кращих.

– Кожен з моїх підлеглих-розвідників гідний Зірки Героя! – зазначає старший лейтенант Литвин.

Голіней Олег

ЗАЛПИ МАЙБУТНЬОЇ ПЕРЕМОГИ

Хороший артилерист на передовій – на вагу золота. На жаль, попри те, що Україна вже вісім років веде війну з російським агресором, цю аксіому більшість наших співвітчизників зрозуміли лише тоді, коли на театр воєнних дій перетворились досі тихі міста та села. А от самі «боги війни» й у відносно мирний час ненастанно покращували свою бойову майстерність і в той чорний день, коли окупант почав наступ одразу в багатьох напрямках, були готові дати йому гідну відсіч.

24 лютого артилеристи 4 бригади оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука НГУ зустріли ворога на Луганщині у повній бойовій готовності. Загальну координацію та управління наявними силами та засобами здійснював начальник артилерії з’єднання підполковник Олег Голіней.

За чотири роки служби у бригаді Олег Васильович зарекомендував себе висококласним спеціалістом зі значним бойовим досвідом. Це і не дивно, адже військову форму майбутній офіцер вперше одягнув іще у дитинстві. Народився він у місті Лубнах, що на Полтавщині в 1985 році, після закінчення дев’ятого класу вступив до Кременчуцького військового ліцею.

Цей навчальний заклад, який, до речі, згодом закінчив і молодший брат Олега, що наразі захищає країну в лавах ЗСУ, загартовував юнаків так, що через два роки вони ставали повноцінними воїнами, здатними і марш-кидок пробігти, і влучно стріляти, і відмінною стройовою підготовкою похизуватись. Дисциплінований та сумлінний, з природніми лідерськими якостями хлопець був гідним кандидатом на роль молодшого командира. Як віце-сержант він вправно виконував свої обов’язки, був не по роках серйозним, справедливим і вимогливим. А ще саме йому командування ліцею довірило обов’язок прапороносця, а на таку честь заслуговують, погодьтесь, лише кращі із кращих. В 2002 році Олег Голіней вступив до Військового інституту ракетних військ та артилерії імені Богдана Хмельницького. До речі, під час співбесіди у хлопця запитали, чому він обрав дислокований у Сумах виш, хоча міг би навчатися поруч із рідною домівкою у Полтавському військовому інституті зв’язку. Олег відповів, що хоче стате не просто офіцером, а саме артилеристом і це цілком свідомий вибір професії.

Після випуску Олег служив на різних посадах у підрозділах Збройних Сил України, відточуючи власну бойову майстерність і навчаючи підлеглих артилерійській справі. До виконання службово-бойових завдань в зоні антитерористичної операції офіцер приступив у 2014 році, а у 2018 році перевівся до 4 бригади оперативного призначення НГУ. Своє з’єднання Олег Васильович вважає найкращим, він пишається його бойовими заслугами. Проте багаторічний досвід служби у ЗСУ йому дається у пригоді і сьогодні, адже він сприяє координації спільних дій щодо вогневого ураження противника.

В день, коли ворог розпочав широкомасштабне вторгнення, підполковник Голіней був далеко від своєї родини, яка до початку великої війни проживала в Бучі. І лише дізнавшись, що бойові побратими допомогли вивезти дружину та дітей до родичів на безпечнішу територію, зміг належним чином сконцентруватися на виконанні поставлених завдань. Він отримав наказ щодо укріплення лінії оборони між опорними пунктами підрозділів 57 окремої мотопіхотної бригади та 79 окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ силами підпорядкованих йому артилерійських батарей. Тут же, на околицях смт Трьохізбенки Щастинського району, були й позиції батальйонно-тактичної групи гостомельських гвардійців.

Цей напрямок і раніше вважався одним із найнебезпечніших в зоні проведення ООС, але після 24 лютого тут розпочалося справжнє пекло. Через окуповані райони Луганщини рашисти заходили на українську територію броньованими колонами, ненастанно ведучи шквальний обстріл як військових, так і цивільних об’єктів. Втім, підполковник Голіней зумів спланувати та організувати систему вогневих позицій для підлеглого особового складу й особисто очолив одну з батарей. Не розгубились й артилеристи. Попри надважку бойову обстановку всі розрахунки діяли чітко.

Перший тяжкий бій, що тривав понад три години, стався 25 лютого 2022 року. Артилеристи допомагали відбивати атаку противника протягом трьох годин, аби українські захисники могли уникнути оточення, організовано відійти та закріпитися на запасних позиціях у районі Сєвєродонецька. Незважаючи на значну вогневу перевагу рашистів, наші воїни чинили їм відчайдушний спротив. Зокрема, артилерійська батарея під командуванням Олега Голінея знищила два танки Т-72, одну бойову машину піхоти противника та близько 30 окупантів.

Упродовж наступних місяців жорстокого протистояння на Донбасі гостомельські артилеристи під командуванням підполковника Голінея виконували бойові завдання на різних ділянках фронту, переважно на Луганщині. І усюди нищили клятих окупантів. Вже у перший місяць війни вони показали ворогові, що в Україні на нього чекає лише ганебна поразка.

3 березня в ході артилерійської дуелі під Рубіжним гвардійським розрахункам вдалося знищити 2 самохідні артилерійські установки окупаційних військ. Через кілька днів вони результативно відпрацювали по ворожій колоні, що рухалась автошляхом «Старобільськ-Рубіжне» – було вбито близько 50 окупантів, спалено 3 бронеавтомобілі, ще 10 одиниць ворожої техніки отримали пошкодження різного ступеню. 15 березня у районі села Смолянинового Новоайдарського району накрили логістичну колону російських військ, в результаті чого було знищено та пошкоджено 5 автомобілів КамАЗ, 4 паливозаправники, 2 БМП та 10 одиниць іншої автомобільної техніки противника. 17 березня підполковник Голіней особисто скорегував вогонь 122-мм гаубиці Д-30 по позиціях окупантів у районі села Кудряшівки Сєвєродонецького району Луганської області, що дозволило вже з першого пострілу влучити у замаскований автомобільний ангар. Пальне в машинах здетонувало, сталася потужна пожежа, в якій згоріли близько 20 одиниць ворожої техніки. На певний час це значно послабило потенціал ворога щодо наступу на Рубіжне з північного напрямку. 18 березня після ретельно спланованої та підготовленої спецоперації гаубичні батареї гостомельської бригади НГУ успішно завдали ударів та знищили командний пункт, пункт забезпечення та склад боєприпасів російсько-окупаційних військ…

Як ми вже зауважували, це лише кілька характерних прикладів щоденної бойової роботи начальника артилерії гостомельської бригади НГУ та його підлеглих. Розповідати про всі подвиги гвардійських артилеристів до нашої остаточної перемоги над рашизмом просто не маємо права. Але про те, що ці військові спеціалісти дійсно на вагу золота, говорить уже той факт, що за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі указом Президента України №424/2022 від 17 червня 2022 року підполковнику Олегу Голінею присвоєно звання Героя України. Незабаром офіцер обійняв посаду заступника командира бригади з артилерії – начальника артилерії і одягнув погони полковника. Пишаємось нашими бойовими побратимами і дякуємо за наближення довгоочікуваного миру на нашій землі!

Гломба Роман

ЗАВЖДИ ГОТОВИЙ ЗАХИСТИТИ НЕБО

Ворог розраховував на «маленькую победоносную войну» в Україні, але його плани не справдилися. Наша армія з перших днів стала давати грізну відсіч окупантам. А цивільні громадяни, хоч як ці нелюди намагались посіяти страх і паніку, не стали зустрічати рашистських «визволителів» квітами, а навпаки – згуртувалися задля допомоги війську і наближення нашої перемоги над загарбниками.

Значну частину своїх ресурсів – найбоєздатніші піхотні частини, найсучаснішу техніку та зброю армія рф використала швидко. Окупантам, за повідомленнями Генштабу ЗСУ, не вистачало високоточного ракетного озброєння уже наприкінці травня. Через це для підтримання наступу своїх наземних угруповань навесні і влітку 2022 року ворог все частіше став застосовувати авіацію. Проте наша протиповітряна оборона гідно зустрічала непроханих гостей і чи не щодня «приземляла» російські літаки і гелікоптери. Так, лише один гвардієць, 19-річний солдат-строковик Роман Гломба протягом півроку служби на бойових позиціях уразив 7 повітряних цілей – шість літаків і одну крилату ракету. За вражаючі результати виконання бойових завдань боєць двічі відзначався державними нагородами – спершу орденом «За мужність» ІІІ ступеня, а згодом – орденом «Золота Зірка» і званням Героя України.

З першого дня широкомасштабного вторгнення військ рф на територію України разом зі своїми побратимами із зенітної ракетно-артилерійської батареї 15 бригади оперативного призначення імені Героя України лейтенанта Богдана Завади юнак несе службу на бойових позиціях, захищаючи небо над Запоріжжям. Гвардійські зенітники неодноразово відзначались, знищуючи ворожу авіацію.

Свій перший літак боєць, що був призваний до лав НГУ восени 2021 року з Івано-Франківщини, збив 29 квітня 2022 року. Близько 15.00 підрозділи армії російської федерації пішли у наступ з боку селища Новокарлівки. Рашисти намагалися прорвати позиції наших захисників з наміром зайняти населений пункт Мала Токмачка. Наступальні дії ворог проводив із застосуванням легкої броньованої техніки під прикриттям авіації, а саме, броньованого дозвукового штурмовика Су-25. Помітивши ціль, солдат Гломба під вогнем противника вибіг на відкриту місцевість і влучним пострілом з ПЗРК «Ігла» знищив ворожий літак.

23 травня військовослужбовець у такий же спосіб відправив за російським кораблем другий, а 29-го – і третій рашистський Су-25. Звичайно, звитяга юнака, який лише рік тому закінчив школу, викликала захоплення всієї країни. У ЗМІ та соцмережах його охрестили «запорізьким месником» та «напарником привида Києва». У хлопця з’явилося безліч шанувальників, наприклад, запорізькі волонтери невдовзі після третього результативного влучання подарували йому бронежилет з іменною пластиною, на яку нанесли позивний нацгвардійця і фразу: «Три літаки – це тільки початок». І як у воду дивилися – незабаром Роман збив іще три літаки і одну ракету.

Такий професіоналізм молодого солдата не може не бути результатом належним чином організованої бойової підготовки особового складу підрозділу. Вирощувати професіоналів-зенітників за якихось три-чотири місяці тут дійсно вміють. Командир підрозділу, капітан на ім’я Юрій із позивним «415-й» б’є рашистських окупантів з 2014 року. Із початком неоголошеної війни на Донбасі молодший лейтенант запасу, що у 2013 році закінчив Запорізький національний технічний університет і військову кафедру при ньому, був призваний за мобілізацією до частини, яка нині вже стала для нього рідною. Службу починав в батальйоні оперативного призначення, але згодом перекваліфікувався у зенітники. Коли в 2016 році в зоні проведення антитерористичної операції на Донбасі було проведено перші змагання на кращий розрахунок ЗУ-23-2 серед восьми команд, що представляли ЗСУ, НГУ та ДПСУ, підлеглі Юрія здобули третє місце. З тих пір його підрозділ брав участь у низці аналогічних змагань і жодного разу не залишався без призового місця.

Окрім «зеушек» батарея має на озброєнні переносні зенітні ракетні комплекси. Для підготовки особового складу активно використовується електронний тренажер ПЗРК «Ігла». Як зауважує командир, майбутній «напарник привида Києва» одразу ж виявив свій стрілецький хист, знищуючи віртуальні цілі. Не схибив солдат і коли довелося працювати по цілях реальних.

Втім, наставники молодого воїна не лише вміють навчити інших, але й самі успішно вражають повітряні цілі. Так, 21 квітня 2022 року командир підрозділу та офіцер протиповітряної оборони штабу бригади отримали наказ висуватися у місцевість, де напередодні було кілька разів зафіксовано проліт ворожих гелікоптерів. Гвардійці прибули на місце в районі села Полтавки Гуляйпільського району й прийнялися за обладнання окопу, коли помітили на горизонті аж чотири ворожі гелікоптери, що летіли зі сторони села Ольгівського в напрямку їхньої позиції. На жаль, ПЗРК FIM-92 «Стінгер» у них був тільки один. Офіцер штабу, капітан на ім’я Анатолій із позивним «57-й» обрав серед них потенційну ціль – гелікоптер КА-52 «Алігатор», і за допомогою колеги, що відмінно виконав здачу помічника оператора ПЗРК, поцілив у нього.

– Звісно, емоції зашкалювали, – каже Анатолій. – Я ще ніколи в житті не вражав таку ціль. Це новітній російський розвідувально-ударний вертоліт, що може обладнуватися і гарматою, і керованими та некерованими ракетами, і авіабомбами. Скільки ці кляті «Алігатори» вже нам лиха завдали! Звісно, рашисти дуже розізлилися тоді. Нас із Юрієм не помітили, а от позиціям наших однополчан поблизу Полтавки дісталося. Проте вони були добре укріплені, мали надійні укриття, тож обійшлося без поранених та загиблих. «Стінгер» потужна зброя, більш сучасна і досконала, ніж «Ігла» радянського виробництва. До речі, це був наш перший постріл із цього ПЗРК, – до того ми навіть на тренажерах не вправлялись, – і такий успішний вийшов. Дуже вдячні державам-партнерам, які підтримують Україну, постачаючи нам сучасне озброєння. Обіцяємо використовувати його результативно!

Анатолій родом з Херсонщини. Його рідне село пережило рашистську окупацію, тож військовослужбовцю є за що мститися ненависному ворогові. Про те, що військова служба є його покликанням, зрозумів рано, вирішивши не служити строкову, а одразу підписати контракт. Упевнившись у своєму виборі, вступив на командно-штабний факультет Національної академії НГУ. Завершивши навчання, був розподілений для проходження подальшої служби до зенітної ракетно-артилерійської батареї на той час іще 9 полку оперативного призначення імені Героя України лейтенанта Богдана Завади, тож ази професії вивчив під керівництвом Юрія, який став для Анатолія не лише першим командиром, але й учителем і другом.

До речі, за збитий вертоліт запорізькі офіцери-зенітники удостоїлись орденів «За мужність» ІІІ ступеня – разом із солдатом Гломбою. Утім, як виявилось незабаром, учень перевершив досягнення своїх наставників. Це був саме той випадок, коли успіхам одного бійця радів увесь підрозділ. 20 червня 2022 року Президент України підписав Указ №428/2022 про присвоєння гвардійцю звання Героя України.

Проте здобуття найвищої нагороди в державі не змусило хлопця спочивати на лаврах. Як і досі, він гідно виконував свої бойові завдання, уважно слідкуючи за оперативною обстановкою. І ось 16 липня близько 22.00 йому вдалося збити крилату ракету. А вже на ранок наступного дня Роман вполював свою шосту «сушку»! Після цього приводів зводити «подружку», – як жартома кличе воїн ПЗРК, з яким ніколи не розлучається, – не було. Вочевидь, до росіян нарешті дійшло, що над районом відповідальності гвардійських зенітників літати не варто. Проте Роман та його товариші по зброї пильності не втрачають. Вони завжди готові «приземлити» непроханих гостей і захистити небо над головами своїх співвітчизників.

Барсуков Сергій

Коли полювати на окупантів виходив «Барс»

28 червня 2022 року у бою поблизу села Дементіївки Харківської області загинув командир роти розвідки спеціального призначення 3 бригади оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана НГУ старший лейтенант Сергій Барсуков. Офіцер мав позивний «Барс». Хоч і походив він від скорочення прізвища розвідника, але був дуже влучний і красномовний. Адже дійсно – щоразу, коли на полювання виходив «Барс», ворог ніс непоправні втрати.

Якби Сергій Барсуков не віддав життя за Батьківщину таким молодим, він неодмінно став би генералом. Адже військо було його справжнім покликанням. За дев’ять років служби він зробив успішну кар’єру, пройшовши шлях від солдата-строковика до старшого лейтенанта, командира підрозділу. Службу Сергій розпочав у квітні 2013 року у луганському полку внутрішніх військ МВС України. Сам він був родом з міста Свердловська (нині – Довжанськ) Луганської області. Тож коли навесні 2014-го на Донбасі за активної підтримки російської федерації почалися масові заворушення та були проголошені так звані ДНР і ЛНР, Сергій дуже боляче сприйняв розбрат і війну в своєму рідному краї. Юнак категорично не підтримував ідей «русского мира». У складі полку Сергій вибув з Луганська до міста Слов’янська Донецької області, де частина увійшла до складу новоствореної Національної гвардії України. А у серпні 2014 року молодий чоловік вирішив стати професійним військовим і уклав свій перший контракт про проходження військової служби у дислокованій в Харкові 3 бригаді оперативного призначення НГУ.

У з’єднанні юнак швидко проявив себе з найкращого боку і у лютому 2015 року поповнив лави елітного підрозділу бригади – роти розвідки спеціального призначення. Обіймав різні посади: інструктора, старшого інструктора, головного сержанта взводу, головного сержанта роти. Влітку 2018 року збулася давня мрія Сергія стати офіцером – він був призначений командиром взводу і одягнув погони молодшого лейтенанта. Восени 2020-го лейтенант Барсуков став заступником командира роти розвідки спеціального призначення по роботі з особовим складом, а у вересні 2021-го очолив підрозділ розвідників, що вже став для нього рідним.

Спецпризначенці ніколи не відсиджуються у тилу. Тож за час служби «Барс» неодноразово відряджався до зони АТО/ООС, був заохочений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції». Проте нагороди для щирого, виваженого, уважного до підлеглих Сергія Барсукова ніколи не мали великого значення. Він жив своїм покликанням і знав, що робить те, що вміє добре робити – захищає рідну країну.

Першій успішний бій з російськими окупантами після початку повномасштабного вторгнення старший лейтенант Барсуков провів 25 лютого 2022 року. Того дня його підрозділ отримав наказ знайти і знищити диверсійно-розвідувальну групу противника, що проникла до Харкова. На шляхах ймовірного руху ворога Сергій Барсуков облаштував три засідки, одну з яких очолив особисто. Саме йому і випало зустріти ДРГ росіян, яка рухалась на трьох бойових броньованих машинах «Рись». Підпустивши рашистів якомога ближче, старший лейтенант Барсуков влучним пострілом з ручного протитанкового гранатомета підбив автомобіль, що йшов першим. Дві інші машини почали розвертатись, але другим пострілом з РПГ Сергій влучив у ще одну «Рись», внаслідок чого всередині ворожої ББМ здетонував боєкомплект, умить перетворивши її у купу металобрухту із намальованою на борту буквою «Z». Третю «Рись» разом із екіпажем знищили підлеглі старшого лейтенанта Барсукова.

Після того бою «Барс» став для своїх підлеглих уособленням звитяги і рішучості, офіцером, який не ховається за спини своїх солдатів. Уже 27 лютого Сергію Барсукову випало виконати нове вкрай складне бойове завдання. В одній із будівель на околиці Харкова була викрита диверсійно-розвідувальна група противника чисельністю до 30 бійців. Підрозділу офіцера належало знешкодити ДРГ. Підготувавшись до штурму, «Барс» першим увірвався до будівлі і влучним вогнем знищив сімох рашистів. Розвідники, які йшли за старшим лейтенантом Барсуковим за лічені хвилини ліквідували ще сімох окупантів і повністю оволоділи першим поверхом. Однак росіяни, які переховувались поверхом вище, не збирались здаватися. Тоді «Барс» запросив підтримки бронетехніки, яка обстріляла будівлю з важкого озброєння. Після цього Сергій Барсуков зі своїми розвідниками продовжив зачистку. Ворог чинив відчайдушний опір. Перестрілки відбувалися майже в кожному приміщенні, але спецпризначенці сміливо приймали кожен бій. За допомогою ручних гранат «Барс» особисто ліквідував ще вісьмох окупантів, решту добили або взяли у полон його підлеглі.

На початку березня спільними зусиллями підрозділів Збройних Сил України та Нацгвардії ворог був відкинутий від Харкова. Рота розвідки спеціального призначення під командуванням старшого лейтенанта Барсукова продовжила виконання бойових завдань у населених пунктах Черкаська Лозова, Руська Лозова та Питомник.

Одного дня під час проведення розвідки поблизу Руської Лозової групою розвідників був викритий російський опорний пункт та склади з боєприпасами. Дочекавшись темряви, Сергій Барсуков разом зі своїми бійцями підійшов майже впритул до ворожих позицій. Далі гвардійці розділились на дві групи. Одна з них мала завдання вступити в бій з противником та відвернути його увагу на себе, а інша – непоміченою обійти ворога з тилу, підірвати склади та оточити опорний пункт окупантів. Саме цю групу очолив «Барс». Коли поблизу складів Сергій помітив двох чатових, щоб не виявити себе стрільбою, старший лейтенант Барсуков разом з іще одним розвідником безшумно ліквідував рашистів холодною зброєю. Після цього гвардійці встановили вибухові пристрої і підірвали склади. Надалі група «Барса» як і планувалося раніше, обійшла противника з тилу і вступила у запеклий бій. Тоді Сергій Барсуков особисто знищив близько відділення живої сили росіян.

Загалом упродовж березня–травня «Барс» провів цілу низку блискучих розвідувальних операцій у тилу ворога. В результаті було викрито 6 пунктів управління, виявлено 5 мінометних та 7 гарматних розрахунків, 6 бронетранспортерів, один танк Т-72, одну реактивну установку залпового вогню БМ-21 «Град», 4 засідки противника, які завдяки точно переданим координатам були знищені нашим артилерійським вогнем.

28 червня 2022 року рота розвідки спеціального призначення проводила контрнаступальні дії поблизу села Дементіївки Харківської області. Близько 6.00 рашисти силами шести БТРів та за підтримки артилерії здійснили чергову спробу штурму позицій гвардійців, але були зупинені шквальним вогнем оборонців. У тому бойовому зіткненні старший лейтенант Сергій Барсуков, на рахунку якого вже о 6.15 було два знищених бронетранспортери та до відділення окупантів, знову відзначився героїчними діями. Після невдалого наступу противник відступив з Дементіївки, але одразу розпочав масований мінометний обстріл. Почувши характерний звук наближення чергової ворожої міни, старший лейтенант Барсуков штовхнув командира взводу, що у цей момент був поряд, у бліндаж. Сам «Барс» сховатись в укритті не встиг і загинув від розриву боєприпаса. Ось так буває. Життя відважного офіцера, якого не брали кулі під час неймовірно сміливих атак, обірвали уламки випадкової міни…

Указом Президента України №655/2022 від 16 вересня 2022 року старшому лейтенанту Сергію Барсукову було посмертно присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Відважного гвардійця поховали з належними військовими почестями на Алеї Слави у Харкові.

Жержевський Сергій

ДВІЧІ СТАВАВ ДО ЛАВ ДОБРОВОЛЬЦІВ

Герой України старший солдат Сергій Жержевський ніколи не мріяв бути військовим. Будівельник за спеціальністю, люблячий син і брат, шанувальник спорту і подорожей, замість тридцяти чотирьох відміряних йому долею років він міг би прожити довге, цікаве, комфортне життя. Однак Сергій за своєю натурою був бійцем і змалку не терпів несправедливості, тож двічі, у 2014-му та у 2022-му він добровільно ставав до лав захисників Батьківщини.

Сергій Жержевський народився у селі Шишкань у Молдові у багатодітній родині, яка згодом переїхала на Кіровоградщину. Дуже любив свого брата та чотирьох сестер, молодшим, за спогадами сестри Наталії, замінив батька – бавив, вчив читати й писати, готував до школи. Хлопець рано став на ноги, здобув освіту, заробляв гроші чесною працею, чим міг допомагав матері. Утім, у 2014 році для Сергія, як і для мільйонів наших співвітчизників, все змінилось. Будучи свідомим громадянином та людиною, що прагнула справжнього народовладдя і справедливості, 26-річний Сергій Жержевський брав активну участь у подіях Революції Гідності, а коли на сході України почалися інспіровані росією бойові дії, став добровольцем батальйону спеціального призначення НГУ «Донбас» із позивним «Жорж».

Як і більшість добровольців батальйону, які до війни не мали жодного відношення до військової справи, але мали мужність та завзяття, Сергій швидко став вправним воїном, зголошувався виконувати найскладніші бойові завдання. Побратими пам’ятають його як розважливого та спокійного хлопця, який не любив багато говорити, але був здатний на промовисті вчинки. А ще кожен, хто добре знав Сергія, зауважує, що «Жорж» був дуже везучим. Кілька разів він залишався живим у таких ситуаціях, коли це було майже неможливо.

Так, на початку антитерористичної операції мав місце епізод, коли автобус, у якому Сергій їхав разом із побратимами, потрапив під перехресний вогонь противника. Врятувала «Жоржа» банальна випадковість. Він сидів на східцях, а двері були відчинені, тож із початком стрільби Сергій вистрибнув із салону й скотився на узбіччя. Лежав у траві в якомусь десятку метрів від росіян. Вони випустили у його бік кілька автоматних черг, причому, кілька куль влучили в Сергієву каску, тож неушкодженим він залишився лише дивом. Проте диво було не одне: раптом звідкись вилетіла українська БМП, росіяни втекли, а добровольця підібрали свої.

Пощастило «Жоржеві» й вижити в Іловайському котлі. Коли 29 серпня 2014 року після тривалого перебування у ворожій облозі українським військовим було оголошено, що вони можуть виїхати «зеленим коридором», частина бійців вирішила прориватися зі зброєю окремо від основних сил. Ворог зрадив своїм обіцянкам і відкрив вогонь по колоні, дісталося й групі Сергія, та все ж таки, у них шансів уціліти було більше. Гвардієць потрапив у полон, де перебував чотири місяці. Він пережив тортури, але не зламався. Повернувшись додому, доброволець дозволив собі лише короткий перепочинок і незабаром повернувся до свого підрозділу. Бойову звитягу воїна було відзначено на державному рівні – з нагоди Дня Національної гвардії України в 2015 році солдата резерву Сергія Жержевського було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Він воював до 2016 року, потім повернувся до цивільного життя, працював на будівництві, як в Україні, так і за кордоном.

Останні місяці перед повномасштабним російським вторгненням чоловік проживав у Києві. Того страшного ранку, коли столиця, як і багато інших українських міст, прокинулась від вибухів російських ракет та авіабомб, Сергій Жержевський, не вагаючись, знову одягнув однострій. Він приєднався до лав добровольчого формування територіальної громади міста Києва «Свобода», у складі якого брав активну участь у обороні Київської області та звільненні її від загарбників. Зокрема, знищував окупантів у Гостомелі, Ірпені та Бучі. Попри скромне звання старшого солдата, Сергій Жержевський був аж ніяк не рядовим бійцем. Маючи значний бойовий досвід, він навчав товаришів тактичним прийомам, використанню зброї, планував операції, здійснював розвідку місцевості та коригування роботи українських артилеристів та пілотів бойової авіації. Сергій Жержевський брав участь у виявленні та знешкодженні диверсійно-розвідувальних груп противника в Києві та області, а у місті Ірпені якось особисто затримав коригувальника ворожого вогню. Під час одного з вогневих зіткнень його підрозділу удалося знищити декілька танків, БМП, вантажних автомобілів, кілька десятків ворожих піхотинців, захопити зброю, боєприпаси та документацію окупантів.

Після звільнення Київщини старший солдат Жержевський та чимало добровольців, з якими він воював у перші місяці, були призвані за мобілізацією до лав 4 бригади оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука. Сергій обійняв посаду старшого механіка-водія в одному з її підрозділів. Разом із старими та новими бойовими товаришами він вирушив на схід України. Сергій відзначився під час оборони Сєвєродонецька, зокрема, за його безпосередньої участі було знищено 2 танки, 4 БМП, 3 вантажних автомобілі та близько 3 взводів живої сили противника. Виявив відвагу та професіоналізм і під час бойового зіткнення, коли окупаційні війська намагались здійснити спробу прориву українських позицій поблизу Рубіжного. Визначивши зручне місце для ведення вогню, він спрямував туди свій бронетранспортер, і вміло виконуючи обов’язки оператора-навідника БТР, миттєво знищив 2 ворожі БТР-80 та близько 30 солдатів противника, внаслідок чого ворог втратив наступальний потенціал і був змушений відступити.

6 червня в ході тривалого протистояння у Сєвєродонецьку гвардієць помітив, що підрозділ армії рф намагається перегрупуватись та під прикриттям вогню БМП та артилерії прорвати бойові порядки роти гвардійців. Оскільки сили явно були нерівні, нашим захисникам слід було терміново відходити на запасні позиції. Аби дати їм змогу це зробити і затримати окупантів, «Жорж» підповз ближче до скупчення техніки противника і пострілом із РПГ-18 знищив бойову машину піхоти та більше десятьох російських солдатів. Окупанти відкрили вогонь у відповідь, але не поцілили у гвардійця, який продовжував наносити окупантам вогневе ураження, знищив ще сімох росіян та зрештою зумів повернутися до своїх.

На жаль, втрати не змусили противника змінити свої наступальні плани. Із новою силою запрацювали ворожі міномети. Сергій, перебуваючи у будівлі разом зі своїм товаришем старшим солдатом Денисом Поповим, підтримував по рації зв’язок зі своїм підрозділом. Навколо рвалися міни, сигнал ледве пробивався, тож бійцю довелося наблизитись до вікна, аж раптом черговий снаряд розірвався просто поруч із ним. «Жорж» прикрив собою побратима, але сам дістав поранення, несумісні із життям.

Старшого солдата Жержевського поховали із військовими почестями на Лісовому кладовищі міста Києва. «Сергій був справжнім Воїном, надійним та чесним товаришем, патріотом своєї Батьківщини… Брав участь у визволенні Попасної, Лисичанська та Курахового у 2014 році…». «Справжній воїн! Загинув зі зброєю в руках, б’ючись за Україну. До «Жоржа» з величезною повагою ставилися всі підрозділи, його хотіли до себе спецура, розвідка і решта секретних підрозділів, бо такого класу воїн – великий дефіцит! Це людина кремінь, спокійний врівноважений, вправний і безмежно сміливий! Там, де попадав «Жорж», підрозділи починали мріяти про перемогу і шукати зустрічі з ворогом… За честь мати такого друга! За честь просто потиснути такій людині руку! Світла пам’ять Герою! Ми помстимося!» – такі некрологи по Сергієві склали його бойові побратими.

Указом Президента України №656/2022 від 16 вересня 2022 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі йому присвоєно найвищу відзнаку, звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

Карватко Богдан

ЗАЛИШИВСЯ ВІРНИЙ ОБОВ’ЯЗКУ

Майор Богдан Карватко – військовослужбовець 1 Президентської бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка НГУ. У червні 2022 року він загинув, боронячи від окупантів місто Лисичанськ Луганської області. Богдану було лише 28 років. Але він прожив яскраве і гідне життя — встиг зробити успішну військову кар’єру, створити родину.

Бути офіцером та служити своїй країні Богдан Карватко мріяв з дитинства. 2010 року 16-річний юнак родом із Вінниці вступив до столичного Навчально-наукового інституту підготовки фахівців для підрозділів міліції громадської безпеки та внутрішніх військ Національної академії внутрішніх справ (нині – Київський інститут Національної гвардії України). У липні 2014-го лейтенант Карватко був призначений на посаду командира стрілецького взводу одного з підрозділів 1 Президентської бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка НГУ. Він поступово піднімався кар’єрними сходинками, був командиром батареї, роти, офіцером та старшим офіцером відділення бойової та спеціальної підготовки, а у липні 2021 року обійняв посаду старшого помічника начальника відділення бойової та спеціальної підготовки бригади.

Принциповий і вимогливий, офіцер приділяв особливу увагу навчанню особового складу. Особисто проводив заняття та польові виходи, зокрема, щодо відпрацювання навичок застосування протитанкових ракетних комплексів. Як і кожен українець, він не чекав ворога на порозі свого дому, але у разі чого був спроможний захищати його. Він дуже любив свою дружину і доньку, друзів, спорт і Київ, що вже став для нього рідним. Мав козацький характер і гідність, які б ніколи не дозволили терпіти, щоб на нашій землі розпоряджалися чужинці.

Від ночі 24 лютого, коли російська армія вдерлася на територію України, майор Карватко разом з військовослужбовцями свого з’єднання обороняв столицю. Зокрема, офіцер доклав значних зусиль для організації та обладнання вогневих позицій у районі Київського водосховища. Потім очолив зведений підрозділ, перед яким стояло бойове завдання взяти під охорону аеродром спортивного комплексу «Чайка» та не допустити висадки ворожого десанту. Покладені завдання Богдан виконав відмінно. Попри неодноразові спроби прорватися до столиці ворог щоразу діставав гідну відсіч. Зокрема, в одному з боїв майор Карватко особисто знищив ворожу БМП та 9 окупантів.

На початку червня Богдан Карватко відбув на схід України, де тривав потужний наступ російських військ. Офіцер став одним із героїчних оборонців міста Сєвєродонецька Луганської області. Чого лише вартий бій 17 червня 2022 року, коли підрозділ під командуванням майора Карватка зайняв позиції на околицях села Метьолкіного неподалік Сєвєродонецька. Намагаючись прорвати оборону гвардійців, противник кинув в атаку два танки Т-62М, одну БМП та близько 60 солдатів і офіцерів. Помітивши рух ворога, майор Карватко замінував підходи до позицій. Підпустивши рашистів поближче, офіцер здійснив дистанційний підрив мін, знищивши танк та БМП. Після цього Богдан із ручного протитанкового гранатомета підбив другий Т-62, а потім вогнем з РПК ліквідував 5 окупантів. Атаку було відбито.

19 червня 2022 року окупаційні війська вкотре обстріляли Сєвєродонецьк із реактивних систем залпового вогню «Град», у кількох будинках почалася пожежа. Розуміючи, що там могли залишитися люди, офіцер організував пошук та евакуацію потерпілих. У одній із квартир Богдан знайшов жінку з дитиною і вивів їх у безпечне місце. Загалом того дня гвардійці на чолі з майором Карватком евакуювали в український тил 18 місцевих жителів, у тому числі трьох дітей.

20 червня 2022 року Богдану Карватку доручили зайняти рубіж оборони на північних околицях міста Лисичанська та здійснити вогневе прикриття автомобільної дороги Сєвєродонецьк–Бахмут під час відходу з оточення військовослужбовців 81 окремої аеромобільної бригади та 42 окремого мотопіхотного батальйону Збройних Сил України. Попри масований обстріл позицій гвардійців з реактивних систем залпового вогню, вони упродовж трьох годин тримали оборону. Коли захисні споруди були зруйновані, рашисти пішли у наступ і виникла загроза опинитись в оточенні, Богдан Карватко наказав підлеглим відходити на запасні позиції, а сам залишився прикривати їх вогнем із кулемета. В своєму останньому бою офіцер знищив вісьмох загарбників, аж поки сам був смертельно поранений.

Указом Президента України №657/2022 від 16 вересня 2022 року майору Богдану Карватку було посмертно присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

Паламар Святослав

«Поки ми тут, Маріуполь – це Україна»

У перші, найтяжчі тижні великої війни країна заціпеніла. Ворог напав підло, завдаючи ракетних ударів по цивільних об’єктах, здійснюючи авіаційні бомбардування житлових кварталів, розстрілюючи цілі родини, що намагалися евакуюватися із зони бойових дій у власних автівках, грабуючи і катуючи мирне населення. Вперше у світовій історії за наявності сучасних норм міжнародного права і, здавалось би, успішної роботи десятків міжурядових інституцій, покликаних зберігати мир та розумний баланс у світі, всі писані і неписані правила були порушені настільки цинічно і грубо.

У військових, поліцейських, рятувальників, лікарів, робітників об’єктів критичної інфраструктури тоді не було часу на рефлексію – вони просто робили свою роботу. Проте поруч були мільйони пересічних громадян, які потребували відповідей на питання на кшталт: «росія завоює Україну?» «Невже нас ніхто не захистить?», «Що тепер буде?». І у цей страшний час не менш важливою справою, ніж захист рідної землі зі зброєю у руках було укріплення морального духу нації, недопущення паніки і концентрація на загальній меті. Плекання у кожного українця впевненості, що захистити себе мусимо тільки ми самі. Суспільство як ніколи потребувало героїв, яких би воно поважало, якими б воно захоплювалось і в яких би вірило. Одними з таких героїв стали незламні захисники Маріуполя.

Облога міста почалася вже у перші дні рашистської навали. Маріуполь бомбили з повітря, землі та води, але його невеликий гарнізон тримався рекордні три місяці, чи не щодня відбиваючи спроби штурму. Не спромігшись захопити Маріуполь одразу, окупанти перетворили майже півмільйонне місто на руїну. Попри те, що там залишалися десятки тисяч мирних мешканців, російські війська прицільним вогнем знищували об’єкти життєзабезпечення – комунальні підприємства та техніку, склади з продовольством та медикаментами, вежі мобільних операторів та лінії електропередач, водо- та газопровід. Багато містян опинилися в оточенні, без змоги вибратися із пекла, адже окупанти спалили автобуси, підготовлені для евакуації населення та розстрілювали приватні автівки з біженцями.

За руйнацією Маріуполя в режимі реального часу стежили мільйони людей, а звістки про те, що там відбувається, українці отримували безпосередньо від наших військових. Виснажені багатоденною боротьбою, поранені і контужені, вони записували відеозвернення і навіть виходили в прямий ефір із розбомбленого міста, закликали міжнародну спільноту тиснути на російський уряд, аби той гарантував безпечний виїзд цивільним. Військовослужбовці описували гуманітарну катастрофу в місті, свідчили про воєнні злочини загарбників. І щоразу заявляли: попри колосальні втрати особового складу, значну кількість поранених, брак боєприпасів, ліків, їжі та води, здаватися вони не збираються.

«Поки ми тут, Маріуполь – це Україна» – перебуваючи вже на території заводу «Азовсталь», останнього форпосту захисників міста, наголошував заступник командира ОЗСП «Азов» по роботі з особовим складом капітан Святослав Паламар. Саме він став одним із тих героїв, яких так потребувала українська спільнота. Звісно, навесні 2022 року перебування у жодному населеному пункті нашої країни не можна було назвати безпечним, проте такого жахіття, як у Маріуполі, не було ніде. Тож усі розуміли: якщо у настільки складних умовах тримаються наші воїни, то скиглити і жалітися тим, у кого є що їсти і де спати, просто соромно. Так, ворог жорстокий і підступний, але українці здатні дати йому гідну відсіч!

Вся країна знала його позивний, «Калина». Він стверджував, що російське керівництво недарма так несамовито мстилося місту Марії та його захисникам. Адже у 2014 році місто було звільнено за безпосередньої участі бійців «Азову» уже через місяць після захоплення його проросійськими сепаратистами. Цього короткого терміну місцевим мешканцям цілком вистачило, аби зрозуміти, що таке «русский мир» і не бажати його повернення.

– Ми пам’ятаємо, як Маріуполь став за ці вісім років після звільнення перлиною Приазов’я. Не можемо його руйнувати і діяти такими нахабними, варварськими методами, як ворог. Адже знаємо, що в підвалах – живі люди. Ми не можемо розбивати будинків. Тож наші мінометники намагаються робити точну, ювелірну, роботу, – пояснював Святослав, ведучи трансляцію із обложеної «Азовсталі».

ЗМІ охрестили його голосом «Азову». Проте капітан Паламар виконував обов’язки комунікатора лише у вільний від виконання бойових завдань час. Про його бойову доблесть якнайкрасномовніше свідчать, наприклад, ці рядки із подання на Дошку пошани МВС. «27 лютого 2022 року в акваторії з’явилися бойові кораблі російської федерації, які розпочали обстріл узбережжя та спроби висадки морського десанту. Одними з перших бій прийняли морські піхотинці Збройних Сил України, які відбили 3 спроби загарбників вступити на берег. Але внаслідок постійних обстрілів українські захисники зазнали великих втрат та змушені були відступити для проведення перегрупування. Прикриття відходу наших захисників та тимчасове утримання берегових рубежів було доручено групі окремого загону спеціального призначення «Азов», яку очолював капітан Паламар С. Я. Як грамотний військовий керівник капітан Паламар С. Я. вміло організував оборону узбережжя, налагодив взаємодію з артилерійським підрозділами та зайняв визначений район оборони. Під вмілим керівництвом капітана Паламаря С. Я. спецпризначенці за 48 годин героїчно відбили 4 спроби висадки морського десанту та знищили до роти живої сили противника, а вказаний офіцер навіки поховав під хвилями Азовського моря біля 15 загарбників».

Зазначимо, що це була далеко не перша і не остання вдала бойова операція під командуванням або за безпосередньої участі «Калини». До лав «Азову» Святослав Паламар вступив одразу після участі у подіях Революції Гідності в 2014 році, і на час облоги «Азовсталі» його бойові заслуги були відзначені цілою низкою відомчих та державних нагород. Зокрема, відзнакою МВС «Вогнепальна зброя», медаллю «За військову службу Україні» та орденом Данила Галицького, а 1 жовтня 2022 року Указом Президента України №684/2022 на той час уже майору Паламарю було присвоєно звання Героя України. Орден «Золота Зірка» Святославу та ще чотирьом очільникам оборони Маріуполя – командиру 12 бригади оперативного призначення імені Дмитра Вишневецького НГУ полковнику Денису Шлезі, командиру окремого загону спеціального призначення НГУ «Азов» підполковнику Денису Прокопенку, командиру роти ОЗСП «Азов» майору Олегу Хоменку та майору Сергію Волинському, який очолював особовий склад 36 окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ – було вручено після звільнення з російського полону.

Героїчна оборона Маріуполя тривала до 17 травня, коли Генеральний штаб ЗСУ оприлюднив заяву про те, що командирам підрозділів, які перебувають на території заводу «Азовсталь» віддано наказ зберегти життя особового складу. Проведенню операції з порятунку захисників Маріуполя сприяли ООН та Міжнародний Червоний Хрест. Окупанти запровадили режим тиші та відкрили гуманітарний коридор з «Азовсталі». Проте на наших захисників чекали нові випробування – рашисти вивезли їх на територію Донецької області, непідконтрольну Україні, та до Росії.

Утім, із цього нерівного двобою українські військові все-таки вийшли переможцями. Вони блискуче перемогли головного противника – російську пропаганду. Адже як відомо, ворог витрачав величезну кількість матеріальних і нематеріальних ресурсів, аби протягом багатьох років згодовувати світові казочки про кровожерливих «укрофашистів». І ось тепер світ отримав змогу побачити сміливих, волелюбних і понад усе відданих своїй Вітчизні чоловіків та жінок. Попри усе пережите, втомлені, поранені, але незломлені, вони виглядати справжніми героями і героїнями. А от рашистські «визволителі» постали саме такими, якими вони є насправді – загарбниками, нелюдами, воєнними злочинцями.

Святослав Паламар пробув у російському полоні чотири місяці, проте йому цей час здався вічністю. Те, що офіцеру знову судилося побачити дружину і шестирічного сина, він називає «українським дивом наперекір долі». Засмучує військовослужбовця лише те, що на його думку, командирів мали б звільняти останніми. Наразі чимало його бойових побратимів – солдатів, сержантів та молодших офіцерів продовжують перебувати у неволі. Ще одна прикрість полягає в тому, що за умовами обміну йому не можна повертатися на передову. Та й взагалі, повертатися до України до закінчення війни. Наразі герої оборони Маріуполя перебувають на території Туреччини, до них застосовано процедуру екстракції, на якій вони наполягали іще перебуваючи в обложеному місті – ось як панічно боїться ворог цих кількох українських військових!

Втім, ми віримо, що наша перемога близько і наші герої уже незабаром побачать рідний край і повернуться у стрій, як і годиться офіцерам, патріотам.

Хоменко Олег

Без бою немає слави

Майор Олег Хоменко – командир роти окремого загону спеціального призначення НГУ «Азов», один із оборонців Маріуполя, якому пощастило вижити у вогняному пеклі. У числі п’яти командирів-захисників «Азовсталі» його було удостоєно найвищої державної нагороди – звання Героя України та ордена «Золота Зірка».

Олег Сергійович народився і виріс у місті Красний Луч на Луганщині, що нині перейменоване в Хрустальний, та, на жаль, з 2014 року перебуває у складі невизнаної «ЛНР». Після здобуття юридичної освіти у Донбаському державному технічному університеті був призваний на строкову службу. Після звільнення в запас працював у карному розшуку. 2005 року Олег Хоменко звільнився з органів внутрішніх справ, став приватним підприємцем – завів, як казав він сам, маленький автомобільний бізнес. Полишити розмірене життя 41-річного чоловіка спонукала участь у подіях Революції Гідності в Києві. Потім від «русского мира», який ніс лише горе і руйнування, довелося захищати рідний шахтарський край.

У травні 2014-го Олег Хоменко взяв позивний «Апіс». Він стояв у витоків заснування добровольчого підрозділу Нацгвардії «Азов», а вже у червні разом із побратимами звільняв від сепаратистів Маріуполь. Через два місяці, у серпні, дивом вирвався з Іловайського котла, а у лютому 2015 року брав участь у Павлопіль-Широкінській наступальній операції – одній із найбільш успішних кампаній початку війни. Завдяки звитязі наших воїнів було звільнено 5 населених пунктів і, що надзвичайно важливо, відведено лінію фронту подалі від Маріуполя. Під час виконання бойових завдань у районі проведення АТО/ООС «Апіс» завжди виявляв мужність та високий професіоналізм. Приміром, влітку 2019 року, коли «азовці» тримали позиції на Світлодарській дузі, завдяки командирській майстерності Олега Хоменка були виявлені замасковані вогневі точки та спостережні пункти «ДНРівців». Це дозволило нанести противнику чималі втрати. За бойові заслуги військовослужбовець був нагороджений міністром внутрішніх справ України іменною вогнепальною зброєю.

Безстрашним воїном і лідером, який веде підлеглих за собою, «Апіс» проявив себе і під час оборони Маріуполя у лютому–травні 2022 року.

27 березня з боку населеного пункту Гнутового рашисти здійснили чергову спробу прорвати оборону «азовців». У наступ пішла рота росіян, підсилена 5 танками та 2 БМП. Атаку зупинила група гвардійців на чолі з майором Хоменком. Під час стрімкого бою офіцер підбив із гранатомета два рфівські танки та знищив більше десятка окупантів. Його підлеглі знищили решту техніки та ще близько взводу піхоти, змусивши вцілілих ворогів відступити.

Вночі 28 березня група на чолі з Олегом Хоменком влаштувала засідку для рашистів, які намагались переправитись через річку Кальміус. Влучними пострілами з гранатометів гвардійці знищили одну БМП та три вантажівки росіян. 1 квітня майор Хоменко спланував і успішно провів штурм блокпосту, облаштованого росіянами на околиці Маріуполя. Під командуванням «Апіса» було лише 14 гвардійців, однак вони зробили неможливе. Заставши противника зненацька, «азовці» знищили танк, 4 ББМ «Рись» та до півсотні окупантів.

Відвага Олега Хоменка викликала захват бойових побратимів та змушувала тремтіти рашистів. Загалом під час оборони Маріуполя за участі майора Хоменка було знищено 16 ворожих танків, 29 бронетранспортерів та бойових броньованих машин, близько 40 вантажівок, 5 реактивних систем залпового вогню, 4 самохідні артилерійські установки, один командний пункт росіян, 2 склади озброєння та пункти тилового забезпечення, ліквідовано 11 диверсійно-розвідувальних груп, 6 ворожих блокпостів та до двох батальйонів живої сили противника, а також взято у полон 14 окупантів.

– Від початку служби в «Азові» він практично ніколи не розповідав про участь у бойових діях – не хотів, аби за нього хвилювалися рідні. Водночас завжди був сповнений оптимізму, енергії. Відчувалось, що він у своїй стихії, гордий тим, що робить, чітко розуміє свою місію у житті, – розповідає донька Олега Хоменка Дар’я. – Так само і від початку оборони Маріуполя, коли зрідка випадало поговорити по телефону чи списатись у месенджерах, тато мене заспокоював, навіть жартував. На початку травня він відповів на моє повідомлення: «П’ємо чай, тримаємось. Ми тут будемо до останнього!». Потім зв’язок обірвався…

20 травня 2022 року за наказом вищого керівництва захисники Маріуполя залишили «Азовсталь». У числі понад двох тисяч бійців, що опинилися в російському полоні, був і майор Олег Хоменко. Поки перебував у неволі, Указом Президента України №540/2022 від 28 липня 2022 року Олег Сергійович був нагороджений орденом Данила Галицького.

22 вересня 2022 року відбувся перший великий обмін полоненими. Тоді Україна повернула 215 своїх захисників, з них 108 нацгвардійців. Щоправда, п’ятьох офіцерів (командира «Азову» підполковника Дениса Прокопенка, його заступника майора Святослава Паламаря, виконувача обов’язків командира 36 окремої бригади морської піхоти ЗСУ майора Сергія Волинського, командира 12 бригади оперативного призначення НГУ полковника Дениса Шлегу та самого майора Олега Хоменка) росіяни звільнили на особливих умовах. До них була застосована процедура екстракції, за умовами якої вони були переміщені на територію Туреччини із зобов’язанням не брати участі у бойових діях до закінчення війни.

– Ми повертаємо додому наших людей. Щойно завершився обмін. Сьогодні у нас 215 хороших новин. 215! Ми пам’ятаємо про всіх наших людей і намагаємось повернути кожного українця. В цьому сенс України, наша сутність, цим ми відрізняємось від ворога… Окрім 200 воїнів, ми повернули п’ятьох бойових командирів, за яких довелося поборотися найбільше, найдовше, найскладніше. Їм загрожувало найжорстокіше. П’ять супергероїв, – зазначив у своєму зверненні Президент України Володимир Зеленський.

Указом №685/2022 від 1 жовтня 2022 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові, вірність Військовій присязі майору Хоменку було присвоєно звання Героя України. А вже 3 жовтня Олег Сергійович отримав орден «Золота Зірка» з рук голови Офісу Президента України Андрія Єрмака та першої леді Олени Зеленської, які прибули до Туреччини для зустрічі з оборонцями Маріуполя.

На прощання п’ятеро легендарних командирів передали Володимиру Зеленському символічний Прапор України з їх підписами та девізом: «Без бою немає слави». Вражаючі слова, до яких хочеться додати: без таких відважних, незламних офіцерів як «Апіс» та багатьох-багатьох інших захисників не було б нашої упевненості у Перемозі над російським окупантом.

Шлега Денис

В НЕЛЮДСЬКИХ УМОВАХ, АЛЕ З НАДЛЮДСЬКИМИ СИЛАМИ

Серед воїнів Нацгвардії, котрі удостоїлися найвищого звання, є люди різних військових професій, звань і посад – від солдата до генерала. Але єдиним на сьогодні командиром з’єднання НГУ, якому Указом Президента України від 1 жовтня 2022 року було присвоєно звання Героя України, став полковник Денис Шлега. Саме під його командуванням бійці 12 бригади оперативного призначення імені Дмитра Вишневецького разом з іншими захисниками Маріуполя, впродовж перших місяців війни під натиском в рази переважаючих сил рашистів, тримали кількамісячну оборону міста.

Перед Денисом Шлегою ніколи не стояло питання вибору майбутньої професії. Він завжди знав, що обов’язково стане військовим, як тато і мама. Родині часто доводилося переїжджати, тож спогади про дитинство в офіцера пов’язані з гарнізонними містечками, де він зростав у колі таких самих дітей військових. Закінчивши школу, Денис вступив до Військового інституту внутрішніх військ, у 2003 році отримав освіту за спеціальністю «Інженерна механіка. Автомобілі та автомобільне господарство», а через дев’ять років повернувся до своєї альма-матер для здобуття магістерського диплому за фахом «Військово-соціальне управління».

За спогадами однокурсників, Денис Шлега ще в курсантські роки відзначався ініціативністю, проявляв лідерські якості. Через рік навчання йому було присвоєно звання молодшого сержанта. Весь інститут знав цього компанійського й активного хлопця – жоден захід на кшталт КВК не обходився без його участі. Після випуску лейтенант Шлега продовжив службу на посаді командира взводу в дніпровському конвойному батальйоні внутрішніх військ. Якось повертаючись зі служби додому, він у вікно маршрутки побачив, що якийсь чоловік притискає таксиста до капоту його машини, явно намагаючись щось відібрати. Молодий офіцер ледь не на ходу вискочив з автобуса і кинувся на допомогу. Денис самостійно затримав злочинця і передав його працівникам правоохоронних органів.

– Денис Олексійович належить до тієї категорії людей, яким все вдається завдяки власній працездатності. Для нього немає роботи не по чину. Приміром, уже будучи командиром частини він регулярно особисто перевіряв умови несення служби бійців планової варти, ретельно оглядав спецвагони і якщо виявляв недоліки, вимагав їх негайного усунення, – пригадує начальник секції підготовки Центрального територіального управління НГУ полковник Сергій Власов, який проходив службу з полковником Шлегою у дніпровському батальйоні. – Для нього дуже важливим було людське ставлення до підлеглих. Вони не боялися звертатися до Дениса з власними проблемами, бо знали що він ніколи не «пошле», а завжди вислухає і допоможе.

Ініціативність і наполегливість дозволила Денисові Олексійовичу всього лише за сім років пройти службовий шлях від командира взводу до командира окремого батальйону.

– Ми з Денисом познайомилися, коли він був лейтенантом, і вже тоді говорив, що обов’язково стане командиром частини, – розповідає Юлія, дружина полковника Шлеги. – В середині двохтисячних у військових були зарплати, м’яко кажучи, не дуже, і я неодноразово вмовляла чоловіка звільнитися. Відповідальна людина, хороший керівник – він міг зробити непогану кар’єру і на цивільному поприщі, як багато хто з його колег. Та він навіть думати про це не хотів! А друзі, які знали Дениса ще зі школи, з посмішкою порадили мені забути ці розмови і навіть не намагатися переконати його.

Російсько-українська війна для Дениса Шлеги, як і для багатьох нацгвардійців, почалася за вісім років до повномасштабного вторгнення російської федерації. Коли в 2014-му офіцер очолив зведений підрозділ своєї частини в районі проведення антитерористичної операції, вдома на нього чекали дружина, шестирічний син і донька, якій на той час виповнилося всього кілька місяців. Дніпровцям випало тримати оборону на одному з найгарячіших напрямків – в районі міста Слов’янська. У співпраці з командирами інших силових структур Денис Шлега планував та проводив розвідувально-пошукові і оперативно-профілактичні заходи щодо виявлення ворожих диверсійно-розвідувальних груп. На блокпостах, де несли службу його підлеглі, здійснювався посилений контроль за переміщенням осіб і транспорту, що дозволяло якомога ефективніше протидіяти російським ДРГ. В перші місяці АТО вони виявили і ліквідували дві такі групи.

Згодом офіцер обійняв посаду начальника штабу дніпровського полку з охорони особливо важливих об’єктів. А вже через півтора роки на нього чекало нове призначення – аналогічна посада у 5 Слобожанській бригаді НГУ – і чергові довготривалі відрядження на схід. Основними завданнями, які особовий склад з’єднання виконував у районі Бахмута та Часового Яру, були запобігання спробам проникнення ворожих ДРГ та недопущення незаконного перевезення озброєння, боєприпасів та вибухівки на підконтрольну Україні територію. Також підлеглі підполковника Шлеги здійснювали розвідувальні рейди на лінію зіткнення та проводили оперативно-профілактичні заходи у секторі «С» зони проведення АТО.

У 2018 році Денис Олексійович очолив 4 Павлоградський полк НГУ. На його підлеглих було покладено завдання з охорони та оборони особливо важливих державних об’єктів – Павлоградського хімічного заводу, Павлоградського механічного заводу та Харківського фізико-технічного інституту. Протягом відносно короткого проміжку часу новопризначеному командирові вдалося значно покращити організацію та результативність несення служби. Загалом за весь термін, протягом якого частину очолював полковник Шлега, військовослужбовці полку здійснили 350 затримань порушників перепускного та внутрішнього режиму на об’єктах.

Завдяки тісному співробітництву з керівництвом об’єктів та місцевою владою Денису Олексійовичу вдалося поліпшити матеріально-технічну базу частини й умови проживання та несення служби особовим складом – наприклад, першу у Нацгвардії автомийку закритого типу облаштували саме в Павлограді. Було введено практику регулярного заохочення найкращих військовослужбовців, що сприяло підвищенню авторитету частини у місті, покращенню іміджу гвардійців в цілому.

– Я Дениса знаю з курсантських років – ми навчалися на одному курсі, жили разом у казармі. Він завжди був ініціативним і вмів знаходити спільну мову з людьми, – ділиться заступник командира з озброєння 4 Павлоградського полку підполковник Роман Данилів. – З його приходом до нашої частини кардинально змінився темп роботи. Особисто мені імпонувало те, що він конкретно і чітко ставив завдання. Як командир полковник Шлега досить вимогливий, але не лише до підлеглих, а й до себе. Наприклад, щоб всюди встигнути, він приходив на службу якомога раніше і вже на 10 ранку його крокомір показував 10 тисяч кроків. Він піклувався про підлеглих, намагався вникати у їхні проблеми, завжди за можливості вирішував їх. Командир міг назвати за іменем та прізвищем майже весь особовий склад полку, у тому числі й строковиків. Звісно, всім вгодити неможливо, та коли він переходив на вищу посаду, переважна більшість колективу щиро жалкувала за ним. До речі, деякі офіцери і контрактники слідом за ним навіть перевелися до Маріуполя! А це вже про щось, та говорить…

У квітні 2021 року полковника Дениса Шлегу було призначено на посаду командира 12 бригади оперативного призначення імені Дмитра Вишневецького Національної гвардії України. З одного боку, це було підвищення, а з іншого – неабияка відповідальність. Адже з’єднання, яке дислокувалося у прифронтовому Маріуполі, ще з 2014-го було на передових позиціях. На новому місці, як і завжди, полковник Шлега значну увагу у своїй роботі приділяв згуртованості військового колективу та постійному вдосконаленню його бойової майстерності. І як показало майбутнє, саме ці два фактори відіграли вагому роль в героїчній обороні Маріуполя та «Азовсталі». Під командуванням полковника Дениса Шлеги в березні 2022 року бійцям бригади вдалося зупинити близько 30 спроб рашистів проникнути в місто. Нацгвардійці знищили понад 30 одиниць броньованої та автомобільної техніки противника, 5 реактивних систем залпового вогню «Град», 3 самохідні артилерійські установки, до батальйону живої сили ворога знайшли смерть на українській землі.

Попри постійні авіабомбові удари, обстріли Маріуполя реактивними системами залпового вогню «Град» і «Ураган» та корабельною артилерією, маріупольські нацгвардійці пліч-о-пліч з бійцями інших силових структур тримали оборону міста. Без належного логістичного забезпечення, поставок питної води та їжі, в жахливих побутових та санітарних умовах нацгвардійцям вдалося відбити понад 35 спроб штурму свого останнього форпосту – комбінату «Азовсталь». Завдяки грамотній організації оборони заводу ними було знищено понад 200 загарбників, 45 одиниць бронетехніки, 12 танків, 4 БПЛА, 2 гаубичні артилерійські батареї.

Та захисники «Азовсталі» не лише оборонялися. Внаслідок успішних нічних рейдів в місто гвардійцями було знищено два ворожі командні пункти, один тиловий пункт, підірвано три мости, знищено понад 20 бойових броньованих машин. Військовослужбовці дали прихисток великій кількості жителів Маріуполя, чиї домівки вщент зруйнували окупанти. Згодом за участю полковника Шлеги була організована евакуація цивільних, що врятувала життя понад 300 мирних мешканців, в тому числі 28 дітей. На жаль, стримувати шалений тиск ворога, який кинув на місто Марії сили і засоби, що в сотні разів переважали українські, вдавалося часом ціною життя та здоров’я українських захисників. Причому у повній безпеці не можна було почуватися не лише на поверхні, а й навіть в підземеллях «Азовсталі». Страшним за своєю руйнівною силою авіаційним бомбам вдавалося пробивати багатошарові перекриття. Під час чергового рашистського авіанальоту важелезна ФАБ пробила перекриття приміщення, де знаходився один з командних пунктів захисників «Азовсталі». Комбригу, якому дивом вдалося залишитися в живих, довелося всю ніч разом із підлеглими власноруч відкопувати з-під руїн бойових побратимів, деяких, на жаль, вже неживими.

В нелюдських умовах, але з надлюдськими силами захисники «Азовсталі» трималися аж до 18 травня, до наказу вищого керівництва держави про припинення супротиву з метою збереження особового складу. А потім були наступні чотири місяці пекла – російський полон, який полковнику Шлезі довелося провести в одиночній камері. Як згодом зізнавався офіцер своїм рідним, в певний момент він думав, що не побачить їх більше ніколи.

Проте гвардієць стійко витримав всі випробування. Наприкінці вересня його разом з іншими командирами захисників «Азовсталі» відправили до Туреччини згідно з домовленістю щодо процедури екстракції. За її умовами військовослужбовці мають перебувати на території сусідньої країни аж до закінчення війни. Їм заборонено залишати невеличку огороджену прибудинкову територію, користуватися телефоном та інтернетом. А єдиний спосіб поспілкуватися з рідними – кількахвилинні розмови по телефону українського військового аташе, який раз на тиждень відвідує офіцерів.

Звісно, це не йде у жодне порівняння з жахами російського полону, проте й від почуття хоч якоїсь свободи дуже далеко. Та полковник Денис Шлега, як і його побратими, як весь український народ, не втрачає надії, що війна закінчиться скоро. І закінчиться обов’язковою перемогою України. І вони знову зможуть нарешті ступити на українську землю, звільнену від рашистьких окупантів і нарешті знову обійняти всіх своїх рідних.

Зеленюк Вадим

Навіть діставши поранення, продовжував Бити ворога

Коли майора Вадима Зеленюка із військовими почестями проводжали у останню путь вулицями рідного міста, перед його труною несли прижиттєву бойову нагороду та ще кілька десятків спортивних медалей. Красилів, що на Хмельниччині, прощався із людиною, яка була славою та гордістю усієї громади, прикладом одразу двох успішних кар’єр – військової та спортивної – і більшість людей на вулицях преклоняли коліна перед поховальною процесією…

Вадим народився 10 червня 1988 року. Змалку захоплювався єдиноборствами, 2006 року виборов бронзову нагороду юніорського чемпіонату України з дзюдо і того ж року вступив на навчання до факультету внутрішніх військ Київського національного університету внутрішніх справ (нині – Київський інститут Національної гвардії України).

Після випуску в 2010 році лейтенант Зеленюк був розподілений до загону спеціального призначення та боротьби з тероризмом «Омега», проте згодом став професійним військовим спортсменом. Серед його досягнень – звання майстра спорту із самбо та кандидата у майстри спорту з дзюдо, титули переможця та призера національних першостей, кубків Європи та світу, зокрема, він став чемпіоном Європи з відносно молодого виду спорту – універсального бою. 2013 року Зеленюк посів третє місце у ваговій категорії до 68 кілограмів на чемпіонаті світу з бойового самбо, який пройшов в санкт-петербурзі…

Навесні 2014-го, після початку неоголошеної війни він неодноразово виконував службово-бойові завдання у зоні АТО/ООС. Після 24 лютого 2022-го інструктор зі спорту І категорії майор Зеленюк повернувся до рідного загону «Омега». Він зупиняв ворога спочатку на підступах до столиці, а потім – на Ізюмському напрямку та у Сєвєродонецьку.

Колеги згадують, що на Ізюмському напрямку майор Зеленюк виявив неабияку мужність, беручи участь у порятунку тяжкопораненого військовослужбовця 95 окремої десантно-штурмової бригади, що протягом трьох діб перебував на покинутій позиції в оточенні ворога. Також військовослужбовець відзначився в одному з боїв, коли було знищено чотири одиниці бронетехніки і значну кількість піхоти, після чого ворог втратив будь-яку ініціативу для продовження наступу. Хоробро бився офіцер і під час запеклого протистояння у Сєвєродонецьку. Зокрема, він був у числі гвардійців, що у червні захопили адміністративну будівлю місцевого авторемонтного заводу і взяли у полон шістьох вояк рф, що дозволило не лише збільшити «обмінний фонд», а й отримати відомості про сили та засоби противника, які сприяли успішному проведенню контрнаступу.

Від початку липня Вадим входив до складу групи застосування протитанкового ракетного комплексу «Стугна» і майже щодня проводив розвідку місцевості з метою вибору зручних позицій у «сірій зоні» на Донецькому напрямку. У липні бойові заслуги майора Зеленюка були відзначені медаллю «За військову службу Україні».

22 серпня поблизу села Красногорівки, що на підступах до Авдіївки, військовослужбовці «Омеги» отримали термінове завдання – відбити ударно-штурмові дії ворога та закріпитись на визначених рубежах. Двома пострілами з ПТРК NLAW було знищено дві ворожі бойові машини піхоти разом з екіпажами, але рашисти уперто продовжували атаку. Майор Зеленюк одним із перших висунувся назустріч переважаючим силам противника та вступив у бій, нацгвардійці просувалися далі й далі, знищуючи ворога. В ході пересування, прикриваючи побратимів, майор Зеленюк дістав вогнепальне поранення, однак продовжував наступати та вести вогонь. Коли до позиції рашистів залишалось декілька метрів, Вадим дістав смертельне осколкове поранення… Геройські дії побратима надихнули військовослужбовців і ворога було знищено.

1–2 жовтня у Хмельницькому пройшов чемпіонат області з дзюдо, присвячений пам’яті Вадима Зеленюка, у якому взяли участь близько 100 юних спортсменів, а почесними гостями стали рідні та бойові побратими Вадима Сергійовича. Організатори планують, що такий турнір проходитиме щороку.

Указом Президента України №690/2022 від 6 жовтня 2022 року майору Вадиму Зеленюку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

Манько Вадим

ВІДДАВ ЖИТТЯ, ЗАХИЩАЮЧИ РІДНИЙ КРАЙ

Коли йдеться про військовослужбовців ОЗСП НГУ, нерідко лунає твердження, що це універсальні бійці. Ні в кого не викликає здивування факт, що бойові плавці успішно знищують ворога не лише на воді, але й на суші, а фахівці з висотної підготовки уміло водять бойову техніку і знаються на інженерній справі. Саме таким унікальним професіоналом був і герой цієї розповіді – капітан Вадим Манько.

Він народився у родині військового (полковник Андрій Манько наразі очолює 1 полк з охорони важливих державних об’єктів НГУ) і з дитинства мріяв захищати Вітчизну. За посадою був офіцером з тактичної медицини однієї з груп окремого загону спеціального призначення Східного територіального управління Національної гвардії України. За отриманою в Національній академії НГУ 2017 року військовою спеціальністю – офіцер по роботі з особовим складом, референт-перекладач. За наявними знаннями і навичками – розвідник, гранатометник, оператор-навідник бронетехніки, оператор безпілотних літальних апаратів – продовжувати можна ще довго. Та головне, гвардієць із позивним «Омут» був благородною людиною і надійним товаришем, який би не замислюючись, пожертвував власним життям задля порятунку побратимів. Так він, зрештою, і вчинив, будучи тяжко пораненим і прийнявши свій останній смертельний бій.

13 серпня поблизу села Соснівки на півночі Харківської області російські окупанти із засідки здійснили дистанційний керований підрив броньованої машини «Кугуар», яка їхала за пораненими. У бронеавтомобілі перебувала група медичної евакуації на чолі з капітаном Вадимом Маньком. Вибух суттєво пошкодив транспортний засіб, але ніхто із гвардійців не загинув. Найбільше постраждав Вадим. Він дістав численні поранення тулуба та ніг, але відмовився від евакуації. Офіцер розумів, що його порятунок уповільнить відхід групи, тож наказав побратимам покинути машину й розосередитися, а сам з останніх сил прикривав відхід вогнем з кулемета на башті бойової машини. Бій був нерівний – ворог розстріляв автомобіль з ручних гранатометів, Вадим загинув на місці. Згодом побратими повернулися на місце бою, провели зачистку території та забрали його тіло.

Через три дні після загибелі офіцера на офіційному сайті Президента України було опубліковано Указ №582/2022. Серед десятків відзначених за ратну службу гвардійців було й прізвище капітана Манька, нагородженого медаллю «Захиснику Вітчизни». Навпроти нього не містилося уточнення «посмертно». Для Батьківщини, за яку офіцер віддав своє життя, він був досі живий.

Зазначимо, що це була вже третя державна нагорода гвардійця: відзнаки Президента України «За участь в антитерористичній операції» він був удостоєний 2016 року, а медаль «За військову службу Україні» отримав у квітні минулого – за звитягу, виявлену під час відбиття повномасшабного вторгнення армії рф.

Харків’янин Вадим Манько захищав рідне місто з перших годин ворожої навали. О 6.30 24 лютого зведена група ОЗСП на бронетранспортері висунулась в район перехрестя шосе Циркуни-Харків–рокадна дорога, де окупанти вже встигли приступити до облаштування блокпосту. Три броньовані машини і танк Т-72 прикривали підступи до перехрестя. В пів кілометрі від зазначеної точки гвардійці зупинились, замаскували БТР і стали непомітно наближатися до непроханих гостей. В цьому бойовому завданні Вадиму дісталась, можна сказати, ключова роль – знищення російського танка. Офіцер двічі поцілив у ворожу машину з протитанкового гранатомета і знищив її разом із чотирма членами екіпажу.

Окупанти намагалися відстрілюватись, але після того як гвардійці поклали сімох із них, вирішили змінити тактику. Вцілілі рашисти застрибнули у свої бронеавтомобілі, роз’їхались і, прикриваючись складками місцевості, відкрили вогонь із крупнокаліберних кулеметів. Раптом один із побратимів Вадима подав сигнал про допомогу – військовослужбовцю прострелило обидві ноги. Ризикуючи власним життям, капітан Манько кинувся на допомогу товаришу. Побачивши, що боєць втрачає багато крові, Вадим наклав йому на кінцівки турнікети, зупинив кровотечу та виніс у безпечне місце.

І це був не єдиний приклад мужності та професіоналізму офіцера, виявлений у першому ж бою великої війни! Після ефективного використання гранатометів у спецпризначенців лишилося тільки стрілецьке озброєння, за допомогою якого серйозної шкоди ворожій броньовані техніці завдати було неможливо. Залишивши пораненого в укритті, Вадим кинувся до залишеного неподалік бронетранспортера і вже через кілька хвилин двома чергами з автоматичної гармати ЗТМ-1 розстріляв дві російські ББМ, «Тигр» і «Рись». Зазнавши втрат в живій силі та техніці, ворог відступив у напрямку державного кордону. Під час огляду знищеної техніки капітаном Маньком було взято в полон пораненого офіцера ОМОН «Вимпел» управління росгвардії по вологодській області російської федерації. Ось так буває на війні – один ініціативний професіонал здатен переломити хід бою і вийти переможцем із, здавалося б, безнадійної ситуації.

17 червня близько 11.00 під час чергування на спостережному посту капітан Манько помітив чотирьох ворожих розвідників й особисто вирушив на їх перехоплення. Обійшовши росіян з флангу, гвардієць розстріляв усю четвірку. Відповідь окупантів не забарилася – близько 12.30 гвардійські позиції «накрило» з РСЗВ. Внаслідок обстрілу «Омут» дістав серйозну контузію й був направлений на стаціонарне лікування. Проте у госпіталі офіцер провів лише кілька днів. Він був переконаний, що місце спецпризначенця не в шпиталі, а на полі бою, тож постійно наполягав на виписці, так що лікарям зрештою довелося поступитися і Вадим повернувся на передову.

У ті дні гвардійці частин Харківського гарнізону брали участь у кровопролитному протистоянні ворогові в районі Дементіївки. Після передчасної виписки зі шпиталю туди було направлено й капітана Манька. Близько 8.00 28 червня група спецпризначенців виявила неподалік села ворожий опорний пункт. Вадим Манько першим увірвався на позицію та двома гранатами знищив близько десятьох рашистів, решту добили його побратими. Але противник не подарував нашим хлопцям легкої перемоги. Близько 15.00 у напрямку «опорника» висунулись три російські бронетранспортери. Ворог відкрив шквальний вогонь, намагаючись завдати гвардійцям максимальних втрат і повернути колишні позиції. Але українські оборонці витримали вогневу навалу та дали гідну відсіч окупантам. Першим же влучним пострілом з протитанкового гранатомета капітан Манько зніс башту ворожому бронетранспортеру та вогнем зі стрілецької зброї знищив вісьмох російських солдатів. Через 20 хвилин ворожий резерв був повністю знищений, позиція залишилась українською.

Чимало гідних екранізації епізодів відмінного виконання бойових завдань капітаном Маньком були згадані у поданні щодо присвоєння йому звання Героя України. Ще більше – не згадані, але назавжди залишаться в пам’яті його бойових побратимів. Тих, кому він рятував життя. Тих, кого навчав професії. Тих, для кого він був надійним другом, який завжди підставить плече.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Указом Президента України №690/2022 від 6 жовтня 2022 року капітану Вадиму Маньку посмертно було присвоєне звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

Фінашин Дмитро

ВИЖИТИ І ЖИТИ

Історія Героя України старшого сержанта Дмитра Фінашина варта екранізації. Причому, у виборі жанру творцям майбутнього фільму можна надати повний карт-бланш – від героїчної епопеї до пригодницької стрічки з елементами чорного гумору. Звичайно, нічого смішного в історії тяжкопораненого бійця, якому довелося на самоті виживати в зоні бойових дій немає. Але Дмитро розповідає про свої пригоди завзято, із неабиякою іронією. Так, ніби дійсно переповідає сюжет карколомного кіно, головним персонажем якого випадково став він сам.

– Упродовж пари днів я, навіть не здогадуючись про це, встиг побувати і «двохсотим», і безвісти зниклим, і «трьохсотим». Після того як «орки» вбили «Сократа», зняли з нього рацію і оголосили, що покришили нас усіх, командування батальйону вирішило подавати мене на найвищу державну відзнаку. Посмертно. Ну а коли я вже знайшовся, то нагородний лист довелося відкоригувати. Не стану приховувати, приємно, коли тобі вручають «Золоту Зірку». Та іще приємніше, що твої заслуги так високо оцінили саме бойові побратими, люди, які тебе знають і воюють із тобою пліч-о-пліч вже не перший рік, – розповідає боєць.

До складу батальйону оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького 27 Печерської бригади НГУ Дмитро увійшов 2018 року. А взагалі, одягнути однострій хлопця спонукало – і це ще одна «кінематографічна» подробиця його життя – кохання. Дмитро родом із міста Козятина Вінницької області, звідти ж – і його на той час іще наречена Ірина. Коли дівчина поступила до столичного вузу, вони разом переїхали до Києва. Юнак обрав фах військового правоохоронця, підписавши контракт про проходження служби у 25 бригаді охорони громадського порядку НГУ.

Погодьтесь, не кожен здатен ось так кардинально змінити все своє життя! А Дмитро зважувався на таке іще не один раз. Коли трирічний контракт добігав кінця, у хлопця вже склалися плани щодо звільнення і пошуку себе в якійсь іншій справі. Проте якось на полігоні він познайомився із бійцями батальйону Кульчицького.

– Я і раніше хотів на передову, але мама відмовляла, я ж у неї єдиний син. Але тут вирішив, що доля звела із потрібними людьми. Хлопці мотивовані, серйозні, звичні до справжньої бойової роботи – одразу зрозумів, що вони і є моєю майбутньою бойовою родиною. Не вагаючись, перевівся до цього підрозділу і вже через місяць відбув у своє перше бойове відрядження.

Із посмішкою Дмитро розповідає, що спершу важливих завдань йому як новачку не довіряли. Призначили охороняти опорний пункт на другій лінії, приглядалися. Своєрідний іспит на профпридатність боєць витримав. Він жодного разу не підвів командирів, переймав досвід у старших товаришів, виявляючи особливий хист до аеророзвідки. Наступні відрядження загартували Дмитра як професіонала-розвідника, тож незабаром уже сержант із позивним «Фін» виступав наставником для побратимів. Командування бачило його на посаді головного сержанта взводу розвідки, але боєць знову кардинально змінив своє життя, попросившись на нижчу посаду, тільки щоб робити те, до чого лежала душа – бути снайпером. Проте на завдання продовжував вирушати і зі снайперською гвинтівкою і з БПЛА.

– Снайперу не завжди вдається побачити результат своєї роботи, ми ж працюємо із людьми віддалено, – віджартовується Дмитро, відповідаючи на питання, чи багато орків встиг підстрелити.

Напередодні повномасштабного вторгнення військ рф на територію України підрозділи батальйону Кульчицького та 4 бригади оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука НГУ прибули на планову ротацію в район проведення операції Об’єднаних сил. Гвардійці мали приступити до виконання завдань в районі Станиці Луганської, проте до місця призначення колона доїхати не встигла. Зведений підрозділ, до складу якого входив на той час уже старший сержант Фінашин, було скеровано під Ізюм, де вже в перші дні великої війни точилися тяжкі бої.

Основним завданням Дмитра на той час була розвідка місцевості. Його БПЛА неабияк став у пригоді нашим захисникам. Так, 6 березня неподалік села Комарівки Ізюмського району старший сержант Фінашин виявив ангари із військовою технікою та особовим складом противника. Маючи точні координати місцезнаходження ворога, взаємодіючі підрозділи ЗСУ оперативно нанесли артилерійський удар по цілі, у результаті чого було знищено 3 БМП, 1 танк та близько 20 російських солдатів.

Наступного дня Дмитро та його побратими виявили колону російської бронетехніки неподалік в’їзду до Ізюму і знову передали координати артилеристам. Таким чином, 7 березня завдяки гвардійським спецпризначенцям було знищено п’ять БМП, РСЗВ «Град», дві вантажівки та велику кількість живої сили противника. Особисто «Фін» зі своєї снайперської гвинтівки знешкодив вісьмох окупантів.

10 березня, ведучи аеророзвідку в районі села Оскола, гвардієць виявив колону ворожої бронетехніки, яка рухалася в бік мосту через однойменну річку для імовірного наступу на Святогірськ. Спосіб стримати ворога був тільки один – підірвати переправу. Старший сержант Фінашин особисто здійснив мінування і в момент, коли броньована техніка противника заїхала на міст, підірвав його, знищивши 4 танки, 2 БМП та орієнтовно 30 окупантів. Решта машин із колони повернули назад, однак і вони, і їхні екіпажі були приречені. Ще п’ятьох ворожих солдатів поцілив із гвинтівки Дмитро, а артилерія ЗСУ незабаром добила решту.

Такі приклади мужності та військового професіоналізму старшому сержанту Фінашину доводилось демонструвати чи не щодня. Але згодом, коли ротну тактичну групу, до складу якої входив «Фін», передислокували в район міста Кремінної на Луганщині, він відзначився воістину героїчним вчинком.

Близько 02.00 15 квітня Дмитро чергував на спостережному посту, коли помітив близько трьох десятків невідомих осіб, які намагалися пройти в тил наших позицій. Боєць сповістив побратимів про небезпеку і, незважаючи на чисельну перевагу ворога, вступив з ним у бій. До підходу основних сил ротної тактичної групи, які зрештою ліквідували противника, старший сержант Фінашин героїчно стримував диверсантів, знищивши понад десятьох із них.

У травні Дмитро Фінашин уже виконував службові завдання на Донеччині. Поблизу міста Соледара Бахмутського району точилися позиційні бої, Дмитро та його побратими, як і зазвичай, здійснювали розвідку. Спершу з повітря, за допомогою БПЛА, потім пішки, прочісуючи кілометри «сірої зони» і звільняючи її від залишків регулярних військ та ДРГ противника. Так було й 23 травня поблизу села Яковлівки, що у двох кілометрах від Соледара. Група спецпризначенців мала пройти через кілька лісосмуг паралельно шосе у напрямку наступного великого населеного пункту Берестового, що на кордоні із Луганською областю, закріпитися на визначеній висоті і чекати на підрозділи, які мали облаштувати там свої позиції.

Без пригод пройшовши першу посадку, гвардійці вийшли в поле, за яким виднівся наступний перелісок. За попередніми даними ворожих підрозділів там не мало бути, проте бійці вирішили перестрахуватися і першими розвідати місцевість визвалися четверо бійців на чолі із Дмитром. Та російські морпіхи і «вагнерівці» вже чекали на хлопців. Давши відійти на певну відстань від основної групи, вони відкрили по гвардійцях щільний вогонь. Один із розвідників загинув на місці, ще один дістав поранення у плече, але попри це продовжував відстрілюватись із ручного кулемета, прикриваючи відхід товаришів. Ім’я цього героя – старший солдат Олександр Новосельський із позивним «Азов». Саме йому Дмитро зобов’язаний життям, адже коли тяжко поранили уже його самого, Сашко надав другові першу допомогу.

Повернутися назад змоги не було, іти вперед теж – розвідники опинилися в чистому полі. Пшениця по коліно сяк-так приховувала їх, тож спершу довелося повзти до своїх, тягнучи на собі пораненого «Азова». Бійці доповіли по рації про вогневий контакт, надали координати імовірного місцезнаходження противника, попросили підтримки артилерії. Міномети відпрацювали по ворожих позиціях, але окупанти продовжували прострілювати поле. Перше поранення, у фалангу вказівного пальця правої руки, Дмитро дістав, коли ворожа куля поцілила у його автомат. Боєць лише дивом відбувся так легко. Він швидко наклав собі турнікет, проте незабаром ще одна куля влучила у шолом, а інша – у ліву руку, перебивши кістку, артерію і вийшла під ключицею. Тепер найтяжчим «трьохсотим» із трійки став «Фін».

По радіостанції запитали про евакуацію, але дві одиниці бронетехніки, що вирушили по бійців, не змогли дістатися до них через щільний вогонь. Вирішили добиратися самотужки. Проте коли третій боєць із позивним «Сократ» висунувся на розвідку, його було вбито. На додачу Дмитро і Олександр залишилися без зв’язку – рація зовсталася на тілі загиблого бійця. Виявивши її, росіяни передали, що вбили всіх, а мобільні телефони у полі не ловили. «Азов» пішов шукати інший шлях і загубився – на щастя, через пару годин його підібрали українські військові. Основну групу, що встигла витратити боєкомплект, відкликали.

Так Дмитро залишився сам у полі. Як відомо, турнікет поранений може безпечно носити до двох годин. Шанс урятувати кінцівку залишається, якщо турнікет накладений максимум до шести годин, коли ж ні – вона відмирає. Дмитро Фінашин пробув із турнікетом на плечі дві доби. Сказати, що він виживав на межі можливостей людського організму – не сказати нічого. Але розповідає він про це без драматизму, а навпаки, із своїм фірмовим гумором. Кілька разів бійцеві ввижалося, що за ним прибула група евакуації, тож коли на нього дійсно натрапили кілька воїнів ЗСУ, подумав, що його знову підводить свідомість. Коли ж зрозумів, що бачить живих людей, то спершу злякався, що це росіяни. І лише збагнувши, що на хлопцях український «піксель», мало не розплакався від щастя.

– Як мене везли в Бахмут, побратим дав телефон. Я спитав: «Що знає дружина?» – «Нічого. Я нічого не казав. Дзвони», – почув у відповідь. Я продиктував номер. Він набрав. По голосу я зразу зрозумів, що жінка щось відчуває, бо я ж зник на три доби. Я завжди, навіть коли дуже зайнятий, намагався хоч плюсик прислати за добу. А тут нічого. Тому вона розуміла: щось трапилося. Сказав, що все нормально, мене знайшли, але у мене не буде лівої руки і вказівного пальця на правій руці. «Без різниці, – відповіла вона, – головне, що живий. Живий – це вже добре». Я думав так само, – каже старший сержант Фінашин.

Попри неабиякі життєві випробування розкисати гвардієць не збирається. Він бадьорий, веселий, розпочав підготовку до протезування, веде сторінку в Інстаграмі, активно будує плани на майбутнє.

– Прецеденти, коли на передовій служить боєць без руки в НГУ є – наприклад, «азовець» молодший лейтенант Ілля Самойленко. Але в нього часткова ампутація, є ліктьовий суглоб, а в мене – повна. Тож навіть із сучасним протезом в бойовий підрозділ я не годжуся, великий ризик підвести товаришів, – розмірковує військовослужбовець. – Утім, є ж і інструкторські посади, є посади операторів БПЛА. До того ж, я маю диплом про закінчення Національної академії внутрішніх справ, можу стати офіцером. Головне зараз – вистояти, а після нашої перемоги я впевнений, все буде добре.

Указом Президента України №690/2022 від 6 жовтня 2022 року старшому сержанту Дмитру Фінашину присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

Аллеров Владислав

«Із його загибеллю Нацгвардія багато втратила…»

Прізвище, яке носить ця військова династія, у Національній гвардії відрекомендовувати не треба.

Кожному відома постать генерал-полковника Юрія Володимировича Аллерова, який служив в НГУ з початку дев’яностих років минулого століття і з 2015-го по 2019 рік очолював військове формування. Ім’я полковника Владислава Юрійовича Аллерова менш знане, але для цього є об’єктивні причини. Представники підрозділів спецпризначення навіть у мирний час уникають розголосу щодо своїх завдань, здобутків і персональних даних – що вже казати про час воєнний… А от у колі колег, як із Нацгвардії, так і з інших силових відомств, командир окремого загону спеціального призначення Західного територіального управління НГУ полковник Аллеров був відомий дуже добре. І як би шаблонно виглядала фраза – про таких людей важко казати «був» – у цьому випадку інакше сказати важко.

Полковник Владислав Аллеров з початку неоголошеної війни на Донбасі постійно залучався до планування і реалізації бойових операцій. Попри те що військовий керівник такого рівня займається переважно управлінською діяльністю, Владислав Юрійович не мав звички затримуватись у штабах. Він вів за собою підлеглих і ніколи не доручав хлопцям завдань складніших за ті, які міг би виконати сам. І за весь час – жодного серйозного поранення. Удача – скаже хтось і буде правий. Професіоналізм – впевнені всі, хто його знав, і будуть праві стократно.

– Полковника Аллерова я пам’ятаю ще з курсантських років. Я навчався на командному факультеті, він – на тиловому, але ми розташовувались на одному поверсі і, звісно, були знайомі. Я запам’ятав Влада хлопцем, який обожнював спорт. Він не був професійним атлетом, не входив до збірних команд інституту, але весь вільний час проводив у спортзалі або на стадіоні. Звісно, це не могло не викликати поваги, але тоді я не знав, що Влад бажає служити у спецназі і гартує тіло і дух для здійснення своєї мрії.

Згодом ми зустрілися в 2012 році у Львові, отримавши призначення до ОЗСП Західного територіального управління ВВ МВС України. На той час він обіймав посаду заступника командира загону, згодом заслужено був підвищений до командира. У нас був один напрямок – висотна підготовка, тож ми проводили багато часу разом, стали друзями. Обмінювались досвідом, тобто, скоріше Влад ділився своїм – він же перевівся із кримської «Лаванди», єдиного на той час гірського спецпідрозділу у військах.

Його досвід і ентузіазм відіграли важливу роль у підготовці особового складу. Він навчав хлопців власним прикладом – розповідав, показував, демонстрував. Був розумним, продвинутим, англійську мову знав досконало. Ми разом проходили навчальні курси за кордоном – в Румунії, Італії, так Владу не потрібно було перекладача, він на льоту схоплював все, що пояснювали інструктори. До речі, він не зупинився на своїй першій інститутській освіті – згодом закінчив магістратуру, а 2021 року захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук, – згадує один із офіцерів Головного управління НГУ, який близько знав полковника Аллерова.

Полковник Аллеров дійсно вболівав за своїх людей, беріг їх. Турбувався, щоб у них було все найкраще – зброя, оснащення, екіпіровка. Коли в 2014 році різко змінилась специфіка виконання службових завдань, виникли потреби, які держава не могла закрити в короткий термін, він налагодив співпрацю із волонтерами, як у Львові, так і по всій Україні. Домовлявся, діставав, дбав про кожного бійця.

– Якби не ця війна, він був би гарним командиром. Не тільки ОЗСП, але й полку, бригади і вищого рівня. Владислав Юрійович мав всі якості для цього. Із його загибеллю Нацгвардія багато втратила, – впевнені всі, хто його знав.

Займатися військовою справою для Владислава Аллерова було так само природньо, як дихати. До полігонів він звик із дитинства. Генерал-полковник Юрій Аллеров розповідає, що іще маленьким син був обізнаний і у солдатському побуті, і в усіх видах озброєння і техніки. Наприкінці 1980-х родина мешкала у грузинському місті Ахалкалакі. Із зростанням активності національно-визвольних рухів та загостренням міжетнічних конфліктів у місті ставало небезпечно, дружини і діти офіцерів залишали гарнізон. Проте в родині Аллерових служили і батько, і мати, можливостей особисто привезти п’ятирічного Владислава в Україну до рідні вони не мали.

– Коли незаконні збройні формування стали намагатися захоплювати військові склади, я посадив сина на бронетранспортер і він військовою колоною доїхав до Хашурі через Боржомі, а там уже на автобусі до Тбілісі, де його зустрів мій батько і привіз до Львова. Там же Владислав пішов у перший клас, а коли в 1992 році я повернувся до України і отримав призначення до військової частини, дислокованої у місті Рава-Руська, продовжив навчання там. Загалом же син навчався у п’ятьох школах. Атестат отримував в Українській школі-гімназії міста Сімферополя, після чого вступив на навчання до Військового інституту ВВ МВС України.

Спеціальність «Менеджмент» обирали із прицілом на майбутнє. Мовляв, якщо хлопець не захоче пов’язувати все життя з військом, то з економічною освітою не пропаде і на «гражданці». Проте він не просто прагнув носити погони, а марив гірським спецназом і крок за кроком наближався до своєї мети. На своєму останньому курсантському стажуванні Владислав половину терміну відбув на тилових посадах. Решту часу попросився постажуватися у легендарній «Лаванді» і після цього остаточно переконався у своєму покликанні. Юрій Володимирович Аллеров згадує:

– Я, чесно кажучи, спершу не був у захваті від такого рішення сина, пов’язував його із юнацьким максималізмом, захопленням гірською романтикою. Та й якось слабко уявляв молодого офіцера із дипломом тиловика на бойовій посаді. Поставив умову, що Влад за останні півроку підтягне свої знання та навички з трьох основних військових предметів – тактики, вогневої підготовки та експлуатації бронетехніки – до рівня відмінника командного факультету. Викладачі відповідних кафедр на моє прохання погодились займатись із ним факультативно, решта залежала вже від нього. Перед випуском син успішно захистив диплом за своїм основним фахом і продемонстрував, чого він досяг за фахом своєї мрії.

Генерал-полковник Аллеров зізнається, що лише двічі у житті клопотав за сина. Перший раз 2006 року просив командування військ, щоб Владислава як виключення розподілили для подальшого проходження служби не за отриманою в інституті спеціальністю «тилове забезпечення військових частин», а на посаду командира бойової групи окремого загону спецпризначення. Другий – у 2015-му. Обійнявши посаду командувача НГУ, Юрій Володимирович звернувся до Президента України, аби син продовжив службу у своєму спецзагоні. Фахівця такого рівня бажало би мати у своїх лавах будь-яке відомство, але очолюваний полковником Аллеровим ОЗСП був без перебільшення його дітищем, і у розпал бойових дій він прагнув залишитись там і бути зі своїми хлопцями.

Владислав Юрійович з юності звик до відповідальності. Звик до того, що коли носиш відоме у військах прізвище, до тебе ставляться більш прискіпливо, а подекуди й спеціально додатково випробовують на міцність. Ще з лейтенантських часів у кримському спецзагоні його жартівливо прозвали «однофамільцем». Адже коли перевіряючий під час стройового огляду, почувши знайоме прізвище, запитав у хлопця, ким йому доводиться полковник Аллеров, той відповів, що вони просто однофамільці. Батько не образився, він усе розумів.

Та все ж, Владислав був хлопцем із гонором. Завжди мав свою думку, багато працював над тим, щоби довести і собі, і оточуючим, чого він вартий не як син генерала Аллерова, а як офіцер і фахівець своєї справи. Юрій Володимирович згадує, що коли вони пліч-о-пліч воювали під Донецьком, за себе він, звісно, не боявся. А ось за сина – дуже. Скільки разів Владислав виходив на такі завдання, з яких ніхто не міг сказати, повернеться він звідти живим, чи ні! Як батько він нікому не бажає пережити ці відчуття страшного очікування.

– В червні 2014 року тривали бої за Ясинувату. Я, як начальник Західного територіального управління, очолював оперативний резерв, до складу якого входили бійці калинівського «Ягуара» і наш ОЗСП – Владислав на той момент був заступником командира цього підрозділу. І от одного дня особовий склад очікує на бойовий виїзд. Я проходжу повз, і бачу як хлопці підбираються, побачивши начальство. У мене був позивний «Карпати» і я звик до таких, знаєте, «карпатських» шепітків. А тут чую: «Старий «Фокс» іде!». А «Фокс» – це позивний сина… Ось так прийшов час, коли не Влада стали сприймати як мого сина, а мене – як його батька, – констатує генерал-полковник Аллеров.

З 2014 року полковник Владислав Аллеров, як і всі гвардійські спецпризначенці, більше часу перебував у бойових відрядженнях, аніж за місцем постійної дислокації. Подекуди – складні і небезпечні завдання доводилось виконувати безперервно упродовж багатьох місяців. Так, останнє довоєнне відрядження розпочалося в серпні 2021 року. Воно мало тривати 3 місяці, але через ускладнення оперативної обстановки було подовжене до п’яти. Лише у січні спецпризначенці повернулись до Львова, а 25 лютого загін було терміново передислоковано до Житомира – відбивати російський наступ на півночі країни. Через кілька днів полковник Аллеров і його підлеглі вже звільняли Макарів Київської області, випроваджували рашистів з Чернігівщини, а згодом – з Сумщини. Наступним районом виконання бойових завдань стала Харківщина. Тут львівські спецпризначенці воювали спільно зі своїми земляками – бійцями 80 окремої десантно-штурмової бригади.

Полковник Владислав Аллеров відповідав за проведення низки успішних операцій. Під його керівництвом було знищено не один десяток одиниць військової техніки, командні пункти, значну кількість живої сили окупантів. Боротьба точилася за кожне місто, кожне село, кожен метр нашої землі.

30 травня в районі Ізюма група спецпризначенців під командуванням полковника Аллерова отримала завдання висунутись на позиції, котрі ще кілька днів тому належали українцям, але ворогові вдалося відтиснути звідти наших армійців. Тепер же гвардійцям належало оточити і зачистити позиції, аби повернути їх законним господарям. «Орки» запросили підтримку артилерії, в результаті обстрілу один із бійців дістав поранення обох ніг. Полковник Аллеров наклав хлопцеві турнікети, передав його групі евакуації та продовжив бій, у якому, на жаль, сам дістав поранення, не сумісне із життям.

В останню путь 37-річного офіцера проводжали 1 червня на Личаківському цвинтарі. Дехто із військових під час церемонії прощання із подивом відзначав велику кількість відомчих відзнак – полковник Аллеров виконував бойові завдання у тісній взаємодії з бійцями Сил спеціальних операцій, десантно-штурмових військ Збройних Сил, Головного управління розвідки Міністерства оборони і неоднарозово був заохочений командуванням зазначених структур. А от державна нагорода – орден «За мужність» ІІІ ступеня – у Владислава була лише одна. Мовляв, невже Батьківщина так скромно оцінила бойові заслуги легендарного «Фокса»? Насправді ж, подання на державні нагороди було, і не одне. Просто Юрій Володимирович Аллеров, будучи командувачем Національної гвардії, вважав, що не має морального права підписувати нагородні документи на власного сина. Тільки на орден Влада подавав міністр внутрішніх справ – тому нагорода і знайшла його.

Утім, час усе розставив по своїх місцях. Указом Президента України від 27 грудня 2022 року №892/2022 полковнику Владиславу Аллерову було посмертно присвоєно звання Героя України.

– До останнього я мав надію, що ми разом звільнятимемо Крим, з яким нашу родину пов’язує багато чого. Це не лише місце служби, моє і сина. Батьки моїх батьків поховані в Сімферополі, мій дід воював, партизанив, і був почесним громадянином міста Феодосії. Другий дід був головою ради ветеранів АРК… І старший син Владислава, Микита, народився там. Тобто Крим – це наш Крим. Все одно ми повернемось і будемо його звільняти. І як не син, то онук ступить на цю землю, – впевнений Юрій Володимирович.

Це правда, що Герої не вмирають. Вони живуть у справі, якій були вірні все своє життя, у вдячності побратимів. І звісно, у своїх нащадках. Микита Аллеров – першокурсник Львівського державного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут. Дай Бог, щоб йому у майбутньому не довелося воювати на власній Батьківщині, а лише уміти це робити, і уміти добре.

Носенко Микола

ОДИН У ПОЛІ – ВОЇН

У протистоянні рашистській навалі українські військові демонструють небачені досі приклади стійкості, мужності та звитяги. Подвиг головного сержанта Миколи Носенка – військовослужбовця 4 бригади оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука НГУ – безумовно, є саме таким прикладом. Випадково натрапивши на велике скупчення живої сили і техніки противника й зрозумівши, що живим йому звідти не вибратися, гвардієць встиг передати координати об’єкта по команді і викликати вогонь артилерії на себе.

Чи міг хтось із друзів чи рідних 28-річного Миколи уявити, що він здатний на такий героїчний вчинок? Безперечно.

– Микола Носенко був одним із перших, хто приєднався до лав нашої бригади ще на етапі її створення. Він був дуже цілеспрямованим та користувався неабияким авторитетом як серед підлеглого особового складу, так і серед командування. Завжди був готовий іти першим у бій та вести за собою людей. Це дуже важлива якість для військового, і вона в нього була, – зазначає один із офіцерів з’єднання, старший лейтенант Павло Сторожук.

Микола Носенко народився в місті Ніжині, що на Чернігівщині, ріс у селі Вертіївці неподалік райцентру. Родина була великою, аж семеро дітей. Після школи хлопець здобув робочу спеціальність залізничника, працював на будівництві, їздив на заробітки за кордон, відслужив строкову службу. Коли у 2014 році Російська Федерація розпочала гібридну війну проти України, Миколі був 21 рік. Він став на захист своєї родини та країни. У військовій справі хлопець знайшов своє покликання і загалом присвятив їй десять років життя. Гвардієць був щасливим батьком та чоловіком, мав дружину та доньку. Останні п’ять років він проходив службу в 4 бригаді оперативного призначення НГУ, чим дуже пишався.

Велику війну головний сержант Носенко зустрів у складі батальйонно-тактичної групи на околицях смт Трьохізбенки Щастинського району. 26 лютого з боку окупованого бойовиками так званої ЛНР міста Красний Лиман до зруйнованого мосту через річку Сіверський Донець стала наближатися ворожа колона з 16 танків Т-72 та 2 бойових броньованих машин. Окупанти почали жорстокий обстріл гвардійських позицій. Гвардійцям вдалося три години стримувати наступ російсько-окупаційних військ. Головний сержант Носенко при цьому здійснював координацію роботи вогневих засобів для відбиття атаки ворога й особисто організовував прикриття відходу наших військових.

За свою військову кар’єру Микола десятки разів був на волосину від смерті і щоразу його рятували або власний професіоналізм, або бойові побратими, або ж просто щасливий випадок. На жаль, одного дня ситуація склалася дійсно безвихідна. Проте гвардієць вчинив як справжній звитяжець – загинув сам, але відправив на той світ десятки загарбників. Передумови подвигу не віщували нічого тривожного. Ранком 6 квітня на ВОПі в районі Рубіжного, за яке на той час точилися інтенсивні бої, група техніків безпілотних авіаційних комплексів приступила до ведення аеророзвідки. З метою виявлення прихованих ворожих позицій бійці запустили квадрокоптер, однак об 11.20 противник відкрив шквальний вогонь по операторах і збив сам апарат. За підрахунками техніків, коптер упав на територію Рубіжанського картонно-тарного комбінату на околиці міста. Розуміючи, що на карті пам’яті квадрокоптера міститься цінна інформація, зокрема й про місце дислокації наших військових, головний сержант Носенко вирішив знайти апарат перш, ніж до нього дістануться окупанти. Під щільним вогнем з боку противника він висунувся у напрямку комбінату, проте діставшись туди, виявив, що росіяни перетворили цивільний промисловий об’єкт на свою військову базу.

Микола став доповідати командуванню про побачене, а саме – чимале скупчення важкої бронетехніки, два паливозаправники та близько сотні осіб живої сили противника, – і саме в цей момент його помітив ворожий патруль. Рашисти відкрили вогонь по гвардійцю, намагаючись його оточити. Військовослужбовець, відстрілюючись з автомата, намагався покинути територію об’єкту. Зважаючи на те, що сили були нерівними, Микола усвідомлював, що кожна секунда для нього може стати останньою. Тож прийняв остаточне рішення, передавши по радіостанції координати скупчення ворога та викликавши вогонь артилерії на себе. Відповідь не забарилась. Завдяки чітко вказаним координатам нашими артилеристами було знищено близько 50 окупантів, два бронетранспортери, три бронеавтомобілі та паливозаправник.

Головний сержант Микола Носенко загинув, проте власним подвигом він спростував російську приказку: «Один в поле не воин». Зрештою, у наших ворогів так воно, мабуть, і є. Але не в нас. У нас воїн – кожен. Навіть якщо залишається один.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Указом Президента України №894/2022 від 27 грудня 2022 року головному сержанту Носенку Миколі Анатолійовичу присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

Осипенко Олексій

Уособлення відваги і честі

27 грудня 2022 року Президент України підписав Укази №895/2022 та 896/2022, якими за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі присвоїв звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка» одразу двом військовослужбовцям Східного територіального управління НГУ – підполковнику Олексію Осипенку та капітану Вадиму Ященку.

З перших днів російського вторгнення офіцери нещадно били окупантів. Ось лише один приклад. 11 червня 2022 року підрозділ на чолі з Олексієм Осипенком виконував бойове завдання на півночі Харківської області, де зайняла оборону 92 окрема механізована бригада Збройних Сил України. Близько 6.00 після масованого артобстрілу противник пішов у наступ. Гвардійці першими зустріли рашистів влучним вогнем і змусили їх відступити. Зокрема, підполковник Осипенко особисто знищив з гранатомета ворожий МТЛБ. А капітан Вадим Ященко, який також був у складі підрозділу, з автоматичної гвинтівки підбив російський БПЛА «Орлан», який кружляв у небі і допомагав корегувати вогонь рфівської артилерії. Невдовзі після того бою офіцери були відзначені державними нагородами – підполковник Осипенко орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, а капітан Ященко медаллю «За військову службу Україні».

Фронтові будні роблять з військового колективу міцний моноліт. Так і серед підлеглих Олексія Осипенка панувала взаємовиручка, злагодженість, впевненість у надійному плечі товариша. Проте саме Вадиму Ященку випало проявити найвищу доблесть на полі бою – рятувати пораненого командира.

28 червня спеціальна група, якою командував підполковник Осипенко, здійснила успішний штурм ворожого опорного пункту у селі Дементіївці Харківської області. Завдяки підтримці артилерії 3 бригади оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана НГУ, було знищено дві бойові броньовані машини росіян та 15 окупантів. У відповідь рашисти вдарили по гвардійцях з «Градів» та мінометів, а потім пішли у контрнаступ. Під час обстрілу підполковник Осипенко дістав осколкові поранення. На допомогу командиру прийшов Вадим Ященко. Він відтягнув його в укриття, надав першу медичну допомогу і спробував евакуювати. Проте під шквальним вогнем противника сам був тяжко поранений.

На щастя, незабаром обох офіцерів все-таки винесли з-під обстрілу і якнайшвидше доправили до клініки у Харкові. Медики зробили все можливе і неможливе, аби врятувати відважних гвардійців. Нині, після лікування і реабілітації, вони повернулись у стрій, аби далі боронити від ворога рідну землю. Жодні нагороди, навіть найвищі у державі, не будуть по-справжньому тішити військових правоохоронців, допоки Україна не здобула омріяну перемогу і мир.

Проте, у випадку капітана Вадима Ященка, його Зірка Героя стала предметом гордості усього військового колективу Національної академії НГУ, яку він закінчив у 2017 році.

– Вадим вступив до Академії одразу після школи, не маючи за плечима досвіду служби. Проте з перших тижнів навчання проявив якості, необхідні майбутньому офіцеру, – був дисциплінованим, сумлінним, вимогливим до себе, – пригадує заступник начальника командно-штабного факультету НА НГУ по роботі з особовим складом полковник Сергій Волошко.

– Між іншим, Вадим був курсантом елітної навчальної групи, у якій готувались командири підрозділів спеціального призначення. Але і серед кращих із кращих він часто вирізнявся у кращий бік. Приміром, відмінно знався на тактиці та військовій топографії, вражаючі результати показував під час навчальних стрільб. Вже у званні лейтенанта у 2018 році Вадим спробував скласти кваліфікаційні іспити на право носити берет з відзнакою. Вибороти символ найвищого професіоналізму військовослужбовця Нацгвардії у нього тоді не вийшло, проте командувач НГУ нагородив його спеціальним кубком «За волю до перемоги». Звістка про те, що Вадиму Ященку було присвоєно звання Героя України, стала для Академії справжньою подією. Ми пишаємося Вадимом. Упевнений, він має бути прикладом для сьогоднішніх наших курсантів, уособленням відваги, честі, мужності та зразка офіцера Нацгвардії! – зазначає полковник Волошко.

Ященко Вадим

Уособлення відваги і честі

Башкінцев Дмитро

НЕ ПІД СИЛУ ЗВИЧАЙНІЙ ЛЮДИНІ, ЗАТЕ ПО ПЛЕЧУ ОФІЦЕРУ «ОМЕГИ»

23 березня 2023 року Указом Президента України №174/2023 звання Героя України було присвоєно командиру групи окремого загону спеціального призначення «Омега» Північного Київського територіального управління НГУ майору Дмитру Башкінцеву.

Орден «Золота Зірка» офіцер отримав наступного дня під час урочистостей з нагоди відзначення дев’ятої річниці Національної гвардії України й випуску офіцерів Національної академії НГУ та Київського інституту НГУ. На сайті Президента Дмитру Башкінцеву присвячено лише кілька рядків: «Майор разом із групою виконав низку важливих бойових завдань на Луганщині та Донеччині. Під час одного із боїв Дмитро Башкінцев евакуював пораненого з-під перехресного вогню ворога». За цими по-офіційному сухими словами криється неймовірна відвага та командирський хист, які на фронті виявляє Дмитро Олексійович. Подекуди навіть не віриться у те, що людині під силу так успішно воювати, так майстерно і уміло нищити ненависного ворога. Хоча звичайній людині так, не під силу. Зате по плечу офіцеру «Омеги».

Від початку повномасштабного вторгнення армії рф майор Башкінцев став на захист столиці. Брав участь в обороні міжнародного аеропорту «Київ», у двадцятих числах березня визволяв від окупантів місто Ірпінь. Тоді офіцер особисто знищив 9 рашистів, а його бойова група захопила чимало трофеїв – ворожу БМП-3 з повним боєкомплектом, сотні набоїв до стрілецької зброї, протитанкові гранатомети РПГ-30 та кілька радіостанцій.

У травні 2022-го майор Башкінцев разом зі своїми підлеглими успішно діяв у Харківській області на Ізюмському напрямку. Спецпризначенці підбили 3 російські БМП та один БТР-70, ліквідували до взводу піхоти противника. Саме у той час Дмитрові та його підлеглим вдалося евакуювати у безпечне місце і тим самим врятувати життя тяжкопораненому бійцю Збройних Сил України.

1 червня 2022 року майор Башкінцев зустрів уже в місті Сєвєродонецьку на Луганщині. Того дня він на чолі бойової групи провів успішний штурм місцевого авторемонтного заводу, де засіли рашисти. У бій Дмитро пішов першим. Непомітно проникнувши на територію підприємства, він замінував одну з будівель, де перебували окупанти, а потім її підірвав. Серед росіян почалась паніка. Зайнявши зручну позицію, офіцер з автоматичної зброї знешкодив близько десятка рфівських солдатів. У цей час на штурм пішли решта гвардійців. Спецоперація завершилась успішно. Наші воїни взяли під контроль територію автозаводу, а на додачу поповнили обмінний фонд шістьма полоненими рашистами.

Невдовзі після того бою Указом Президента України №393/2022 від 5 червня 2022 року за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі майор Башкінцев був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Із серпня 2022 року групу Дмитра Башкінцева було перекинуто на Авдіївський напрямок Донеччини. Кожна зустріч із бійцями столичної «Омеги» для ворога закінчувалась чималими втратами. 6 серпня спецпризначенці знищили ДРГ росіян – Дмитро тоді особисто ліквідував трьох і поранив двох рашистів. Наступного дня, 7 серпня, офіцер підбив ворожий танк з ПТРК «Корсар». 9 серпня група майора Башкінцева, озброєна двома протитанковими ракетними комплексами, зупинила просування колони ворожої техніки у складі 12 танків та 5 БМП. Підбивши першу і останню машини, гвардійці скували рух колони. Це дало змогу нашій артилерії мітко вдарити по скупченню сил противника. Дмитро Башкінцев завжди був і залишається командиром, який не щадить ворога, але дорожить життям своїх бійців.

22 серпня він із ризиком для власного життя виніс з поля бою пораненого побратима. Того дня військовослужбовець зі своєю групою виконував бойове завдання в районі Красногорівки Донецької області. Ворог силами трьох БМП із десантом при підтримці артилерії здійснив спробу штурму наших позицій. Пострілами з ПТРК «NLAW» гвардійці знищили дві бойові машини піхоти, третя відійшла назад. Перегрупувавшись, росіяни знову пішли в атаку. Група майора Башкінцева вступила у бій, в ході якого був тяжко поранений один із бійців спецпідрозділу. Гвардієць стікав кров’ю, не міг рухатися, тож кожна хвилина була на вагу золота. Попри ворожий обстріл офіцер зміг дістатись до пораненого. Коли Дмитро надавав йому першу медичну допомогу, він помітив наближення групи російських військових і знищив шістьох окупантів з кулемета пораненого бійця. Очманілі від таких втрат росіяни перестали стріляти. Скориставшись моментом, майор Башкінцев виніс товариша у безпечне місце і передав його бойовому медику для евакуації.

З середини жовтня 2022 року Дмитро Башкінцев керував групою, яка діяла у передмісті Авдіївки. До січня 2023 року в ході запеклих боїв його підрозділ знищив більше 20 одиниць техніки росіян, один розрахунок ПЗРК та понад сотню загарбників. На особистому рахунку офіцера два підбиті танки Т-72, два БМП-2 та один підірваний вантажний автомобіль «Урал» з окупантами.

Слід зазначити, що на малій Батьківщині Дмитра Башкінцева, в місті Ічні Чернігівської області, звістка про присвоєння йому звання Героя України стала справжньою подією. Про його нагородження вищою державною відзнакою громаду із гордістю сповістив начальник Чернігівської міської військової адміністрації Дмитро Брижинський. Люди гордяться своїм земляком і щиро вітають гвардійця та його рідних.

«Батькам Діми – честь і повага. Нехай Бог береже вас, терпіння, здоров’я і миру!» – написала у соцмережі Людмила Спасай. «Шановні Людмилко та Олексій, я щиро дякую вам за те, що виховали такого сина. Пишайтесь, цініть, любіть, а йому успіхів та всім нам Перемоги!» – поділилася жителька Ічні Ірина Шкутя.

Півненко Олександр

«ЛІДЕРИ Є ЗАВЖДИ. ТАКИХ ЛЮДЕЙ ПОТРІБНО ГОТУВАТИ»

Підрозділи 3 бригади оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана прибули у район Майорська наприкінці листопада 2022 року. Це був критичний момент – окупанти стрімко просувались на захід. Загартовані у жорстоких боях на Харківщині гвардійці мали важке озброєння та техніку. Вони спромоглися організувати оборону таким чином, що ворог розбивався об неї хвиля за хвилею.

Наприкінці грудня 2022 року бригада майже у повному складі прибула в охоплений вуличними боями Бахмут та вступила у нерівне протистояння з російськими загарбниками. 36-річний полковник Олександр Півненко очолив угруповання чисельністю понад 3000 військовослужбовців НГУ та інших приданих сил, які утримували позиції у надзвичайно важких умовах протягом трьох місяців. Полковник Півненко багато років очолював окремий загін спеціального призначення Східного територіального управління НГУ. До широкомасштабного вторгнення він та його підлеглі регулярно виконували бойові завдання на Донбасі, в тому числі, по інший бік лінії зіткнення. Добре знання місцевості на Бахмутському напрямку дозволило йому ефективно розподілити наявні сили та засоби. Згідно з верифікованими даними, особовому складу бригади вдалося знищити більше тисячі окупантів, ще півтори тисячі загарбників зазнали поранень. Зокрема 180 рашистів було ліквідовано під час бойових зіткнень на коротких дистанціях, а також вогнем наших снайперів.

– Тактика ворога – це тактика малих груп. Росіяни просочуються у місто по чотири-п’ять осіб, але таких груп дуже багато. Вони рухаються короткими перебіжками. Роблять все, щоб за ними було важко спостерігати, при цьому намагаються наносити нам ураження. Вони знають, де наші передові позиції, ми знаємо, де їхні. Постійно працює наша розвідка та артилерія. Як тільки виявляємо ворога, одразу знищуємо. Чим ефективніше ми робитимемо це, тим менше у них буде шансів проникнути в місто і нанести ураження нам, – пояснює Олександр Півненко.

Зимою та навесні 2023 року ворожа авіація у Бахмуті працювала дуже активно, здійснюючи щонайменше чотири вильоти на добу. Грамотне розташування нацгвардійських розрахунків ПЗРК дозволило успішно нівелювати цю перевагу. Харківські гвардійці знищили три штурмовики Су-25, один бомбардувальник Су-24, два ударних гелікоптери Мі-24. Окремий рахунок уражених повітряних цілей – літаків та гелікоптерів – також вели прикордонники, які були на той момент в оперативному підпорядкуванні 3 бригади НГУ. Українські захисники побудували ефективну систему координації дій підрозділів ППО, зокрема із суміжними зенітно-ракетними батареями Збройних Сил України. Переважна більшість цілей знищувалася одночасними пусками ракет, що дозволяло обходити засоби захисту літальних апаратів противника. Особливо вдалими такі дії були вночі.

Комбригу Півненку вдалося організувати цілодобове відеоспостереження за полем бою та налагодити ефективну взаємодію між позиціями та командними пунктами підрозділів. Він вміло застосовував переваги тактики мережевоцентричної війни. Бойові групи гвардійців отримували актуальну інформацію про пересування противника, діяли автономно, при цьому завдавали втрат ворогу та ще й одночасно корегували вогонь української артилерії та груп вогневої підтримки. Це дозволяло перемелювати частину живої сили ворога та його техніки ще на підходах до наших позицій. Час між запитами на вогонь та завдання вогневого ураження постійно скорочувався. Все це принесло свої плоди: гаубично-артилерійський дивізіон 3 бригади оперативного призначення ліквідував 1027 рашистів, 1186 завдали поранень, знищено 16 складів боєприпасів, шість одиниць вантажівок, одну бойову броньовану машину, 120-мм міномет, по одному ПТРК та АГС, пошкоджено два міномети 120 мм та одну протитанкову гармату МТ-12.

Гвардійці та підпорядковані підрозділи чимало зробили для відновлення втрачених позицій на вигідних рубежах оборони, зірвали не одну спробу прориву росіянами наших бойових порядків. Наприклад, 11 січня 2023 року ворог намагався оточити одну з ключових позицій українських захисників, але наступ, в ході якого гвардійці знищили російський БТР-82 та 7 окупантів, було успішно відбито.

16 січня після масованого обстрілу із реактивних систем залпового вогню загарбники вже вкотре спробували прорвати оборону Бахмута на південному напрямку. Українські позиції атакували 7 броньованих машин, 3 танки та близько взводу росіян. Розрахунок ПТКР поцілив ворожу БМП, решта наших захисників теж гідно зустріли ворога, в результаті чого атака захлинулася.

24 січня після кількагодинного масованого обстрілу з усіх видів важкого озброєння на гвардійські позиції посунули близько 60 бойовиків. Командир розрахунку ПТКР «Стугна-П» дістав осколкові поранення. Проте резервний розрахунок був заздалегідь розміщений на відсічній позиції. Поранених евакуювали, але грізна зброя продовжила наносити ураження окупантам – загалом у тому бою було підбито 3 одиниці ворожої техніки та знищено близько 30 рашистів.

Указом Президента України №175/2023 від 23 березня 2023 року полковнику Олександру Півненку було присвоєно звання Героя України. А незабаром випускник Національного університету оборони України імені Івана Черняховського очолив Східне територіальне управління Національної гвардії.

Російсько-українська війна принесла нашій нації чимало жорстоких випробувань, у яких загартувалися чимало неординарних особистостей. Олександр Півненко має непересічний хист до організації різноманітних процесів, які змушує працювати на результат очолюваних ним підрозділів. Зокрема, він створив ряд ІТ-продуктів, що дозволяють більш якісно навчати особовий склад, а також вводити його в оперативну обстановку, максимально наближаючи до реальності. Має виражені лідерські якості, йому вдається формувати військові колективи, де люди подібного складу можуть повноцінно себе реалізувати. Провідне значення надає принципам довіри та особистої відповідальності. Від підлеглих вимагає лише того, чим володіє сам:

– Завжди є лідери. У кожному колективі. Здебільшого вони проявляються у критичні моменти. Але кожен командир на своєму рівні повинен розуміти, що таких людей потрібно готувати не для галочки, а для того, щоб його підлеглий потім зміг виконати те завдання, яке перед ним поставлено. Готуватись потрібно різнобічно та завжди. Нам доведеться багато чого змінити, адже маємо нові виклики. Перед нами тепер стоять ті самі задачі, які виконують штурмові, десантно-штурмові та механізовані бригади. Коли війна має такий характер, який маємо наразі, тоді неважливо, хто ти – гвардієць, військовослужбовець Збройних сил України, підрозділів спеціального призначення, Державної прикордонної служби України – всі вони виконують одне і те ж завдання: боронять свою країну, – пояснює полковник Півненко.

Поштовх до розвитку непересічних інтелектуальних здібностей, стійкості та цілеспрямованості Олександр отримав займаючись єдиноборствами та легкою атлетикою. Зі спортом подружився ще у курсантські роки. Спершу не все виходило, але невдачі лише штовхали вперед. З часом почав ставити рекорди, до повномасштабного вторгнення брав активну участь у марафонському русі, здійснював складні стрибки з парашутом. Багато разів брав участь у змаганнях за берет з відзнакою, аж поки успішно пройшов всі його етапи та став його володарем.

Здавалося б, постійна боротьба зі своїми слабкостями, сувора дисципліна та вимогливість до себе мала б зробити його черствим та жорстким. Погодьтесь, так часто трапляється із людьми, які вириваються далеко вперед. Але не у цьому випадку – Олександр залишається простим та емпатичним у стосунках з людьми. Він розробив та наповнює сайт «Книга пам’яті “Омеги”», де зібрав дані про загиблих в ході російсько-української війни військовослужбовців окремих загонів спеціального призначення усіх територіальних управлінь Нацгвардії. Це все тому, що неймовірно жорстока та несправедлива війна, розв’язана росіянами проти нашого народу, забрала життя багатьох його побратимів. Для нього ці втрати мають особистий характер.

Сорока Андрій

Артилерист-снайпер, який наводив жах на рашистів

Герой України (посмертно) капітан Андрій Сорока був командиром мінометної батареї батальйону оперативного призначення 40 полку імені полковника Данила Нечая НГУ. Андрію було лише 27, коли восени 2022 року його життя обірвав розрив російської міни. Однак до того як загинути у бою, Андрій Сорока зі своїм підрозділом знищив близько трьох сотень окупантів. Його мінометники завжди били точно в ціль, а сам він здобув славу артилериста-снайпера, який наводив жах на рашистів.

У вінницькому 40 полку НГУ Андрій служив за контрактом з жовтня 2013 року. До частини він прийшов 18-річним юнаком, ледь закінчивши школу. На момент початку російського вторгнення гвардієць встиг заочно здобути ступінь бакалавра у Національній академії внутрішніх справ, обійняти посаду командира батареї, вирости у військовому званні від солдата до старшого лейтенанта. Що й казати, Андрій Сорока був дуже ініціативною та цілеспрямованою людиною, яка успішно реалізовувала себе на ратній стезі. До всього гвардієць мав за плечима десять відряджень до району АТО/ООС, де здобув незамінний бойовий досвід.

У травні 2022 року офіцер на чолі свого підрозділу відбув на фронт, на Донеччину. Знадобилося небагато часу, аби про мінометників Андрія Сороки почали говорити як про справжніх військових профі. Сам Андрій за свій командирський хист і сміливість уже 14 червня був нагороджений відзнакою міністра внутрішніх справ України «Вогнепальна зброя». Вінницькі гвардійці-артилеристи настільки уміло били рашистів, що росіяни почали спеціально відслідковувати їх місцезнаходження. Коли ж у радіоефірі окупанти чули позивний Андрія Сороки «Кай», то відверто панікували – від цього хлопця їм «прилетить» сто відсотків.

Ось кілька епізодів із бойових буднів мінометної батареї Андрія Сороки. 12 червня 2022 року поблизу міста Мар’їнки Донецької області під час розвідки місцевості за допомогою квадрокоптера «Кай» помітив БТР та близько двох десятків рашистів, які намагалися обійти українські позиції. Офіцер дав цілевказання мінометному розрахунку, який знищив противника точними влучаннями.

23 серпня рашисти накрили вогнем позиції мінометників. На додачу до артобстрілу гвардійцям не давали підняти голови два ворожі снайпери. Коли один із бійців був тяжко поранений, «Кай» попри неймовірний ризик виніс його на собі у безпечне місце. Солдат був евакуйований до шпиталю і вижив виключно завдяки рішучості свого командира.

22 вересня група на чолі зі старшим лейтенантом Сорокою отримала завдання знешкодити ДРГ, яка діяла у районах сіл Новомихайлівки та Солодкого Донецької області. Гвардійці влаштували засідку, у яку потрапили 10 російських розвідників. Першими пострілами Андрій Сорока знищив 5 окупантів, решту ліквідували інші бійці. Під час огляду тіл загиблих було виявлено дві топографічні мапи з даними про місця розташування ворожих командно-спостережних пунктів, складів з озброєнням та маршрутами підвозу припасів – безцінна знахідка, яка потім дозволила завдати росіянам відчутних втрат.

25 жовтня підрозділ старшого лейтенанта Сороки виконував бойові завдання поблизу села Павлівки Донецької області. Рано вранці рашисти силами шести бронетранспортерів та за підтримки артилерії пішли на штурм їхніх позицій, але були зупинені шквальним вогнем гвардійців. У тому боєзіткненні «Кай» особисто знищив два БТРи та близько відділення живої сили противника.

Бої біля Павлівки точилися постійно, гвардійці продовжувати непохитно тримати свої позиції. Невдовзі була запланована ротація – вінничани збирались на короткий відпочинок додому. Та 1 листопада почався черговий обстріл. Почувши характерний звук міни у повітрі, старший лейтенант Сорока штовхнув свого побратима у бліндаж, але сам до укриття не встиг. Пролунав вибух. Осколки смертельно поранили відважного офіцера, який завжди більше переживав за солдатів, ніж за самого себе.

Поховали Андрія Сороку на кладовищі рідного міста Гнівань на Вінниччині. 8 листопада 2022 року наказом командувача НГУ офіцеру було посмертно присвоєно військове звання «капітан», а рівно через вісім місяців, 8 липня 2023 року – звання Героя України.

Звістку про те, що «Кая» відзначили найвищою державною нагородою, однополчани зустріли із почуттям вдячності до керівництва країни. На їх переконання, капітан Андрій Сорока як ніхто заслуговував це. І як добре, що подвиги офіцера не залишилися без належної оцінки.

− «Кай» був командиром від Бога. Він завжди підтримував здорову ініціативу. З ним дуже легко було знайти спільну мову. Ми розуміли одне одного з перших слів, а це важливо у бойовій обстановці, де завжди треба діяти швидко, − ділиться спогадами колишній підлеглий Андрія Сороки гвардієць на ім’я Дмитро.

− Капітан Сорока був дуже доброзичливим і міг останнім поділитися з іншими. Приміром, під час перебування на фронті на Донеччині значну частину нашого продовольства ми віддавали місцевим жителям, переважно літнім людям, котрі потребували допомоги. Командир вселяв у нас доброту і ми вчилися доброти від нього, − говорить інший підлеглий «Кая», гвардієць Юрій.

Непоправною втратою загибель Андрія стала для його рідних. Батько офіцера, Віталій Броніславович, початок російського вторгнення зустрів за кордоном, у Литві. Покинувши заробітки, чоловік повернувся в Україну і вже 2 березня 2022 року був мобілізований до того ж вінницького 40 полку НГУ. Щоправда, молодший сержант Віталій Сорока по службі із сином не перетинався. Андрій був артилеристом, а Віталій Броніславович став старшим стрільцем стрілецького батальйону.

У травні 2022 року він також вирушив на фронт, на Донеччину. Віталій Сорока часто чув від інших схвальні відгуки про бойову роботу сина, чим безмежно пишався і чому безмежно радів. У серпні молодший сержант Сорока повернувся до пункту постійної дислокації, а «Кай» добровільно залишився на другу ротацію. У січні 2023 року Віталій Броніславович змінив місце служби – він поповнив лави бійців штурмової бригади «Червона калина». До «Гвардії наступу» пішов щоб воювати за двох – за себе і сина, який так любив свою країну і за яку віддав своє життя.

Харченко Сергій

Цінують за бойовий досвід, шанують за найвищу нагороду

8 липня 2023 року Президент України Володимир Зеленський підписав Указ №427/2023, яким присвоїв звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка» військовослужбовцю 14 бригади оперативного призначення імені Івана Богуна НГУ старшому лейтенанту Сергію Харченку.

За плечима цього чоловіка – понад 30 років сумлінної служби. Його бойовий досвід допомагає нищити ворога та наближати нашу перемогу. Із почуття величезної поваги побратими придумали йому псевдо «Дід», або лагідно – «Дідусь». Ось тільки «Дідусь» це лише для своїх. Для окупантів він − справжня загроза і смерть.

Сергій Миколайович Харченко народився 6 лютого 1970 року в німецькому місті Потсдамі, де у складі групи радянських військ служив його батько. 1973 року голова сімейства отримав нове призначення. Родина повернулась до Радянського Союзу, оселившись у місті Комунарську (нині – Алчевськ Луганської області). Саме там і пройшли дитинство та юнацькі роки Сергія.

У старших класах школи хлопець здобув фах вогнетривника на місцевому навчально-виробничому комбінаті, навіть певний час працював на металургійному заводі. Але мрія стати військовим, як батько, взяла гору. Двічі Сергій пробував вступити до військового училища, але невдало. Тож коли юнак отримав повістку про призов на строкову службу, навіть зрадів – до війська йому дійсно хотілося.

На строковій Сергій Харченко був десантником. Після цього надстроковцем служив у конвойній бригаді внутрішніх військ, а 1995 року став військовослужбовцем полку спеціального призначення ВВ МВС України «Ягуар». Навесні 2014 року частина увійшла до складу новоствореної Національної гвардії України, а 2022 року полк було реорганізовано у 14 бригаду оперативного призначення НГУ. В рамках рекрутингової кампанії «Гвардія наступу» частина отримала нову назву − «Червона калина».

Усі ці зміни проходили на очах Сергія Харченка. Він є старожилом 14 бригади, чи не єдиний може похвалитися тим, що стояв біля витоків створення колективу. Тривалий час Сергій Миколайович був старшиною роти, потім очолив взвод, роту, а у березні 2023 року обійняв посаду начальника штабу батальйону. Разом з однополчанами Сергій Харченко мужньо стояв на захисті рідної країни. У квітні 2014 року він у числі калинівських гвардійців звільняв будівлю Харківської обласної державної адміністрації від озброєних сепаратистів, запобігши створенню чергової самопроголошеної республіки. Із початком антитерористичної операції брав участь у боях за Семенівку, Красний Лиман, Дебальцеве Донецької та Лисичанськ Луганської областей. Після цього аж до початку російського повномасштабного вторгнення офіцер Харченко регулярно виїжджав у бойові відрядження до району АТО/ООС.

Початок великої війни «Дід» також зустрів на передовій, перебуваючи на позиціях неподалік населеного пункту Очеретине Покровського району Донецької області. Гвардієць керував підпорядкованим йому підрозділом та підтримував його у готовності до виконання поставлених завдань, основними з яких були ведення спостережних дій, охорона стратегічно важливих транспортних шляхів та оборона взводних опорних пунктів. За словами Сергія Харченка, про те, що назріває новий етап боротьби, стало зрозуміло за кілька днів до 24 лютого 2022 року, коли противник по той бік лінії зіткнення почав не лише активно атакувати позиції українських військових, але й навмисно вражати цивільні об’єкти.

Наприкінці лютого підрозділ офіцера Харченка перекинули у район Волновахи, де ворог вів активні наступальні дії. Тримати позиції гвардійцям вдавалося до 5 березня. Того дня рашисти пішли в масовану атаку – численну піхоту підсилювали танки, артилерія. Росіян було у рази більше, тож зрештою нашим воїнам довелося відійти на запасні позиції. У тому ж бою Сергій Харченко дістав множинні осколкові поранення нижніх кінцівок, втратив багато крові та був евакуйований до шпиталю.

На лікарняному ліжку Сергій Миколайович довго не витримав. Ледь загоїлись рани, офіцер відмовився від проходження подальшої реабілітації та повернувся до свого підрозділу, який на той час виконував завдання на Київщині. Після деокупації Київської області знову вирушив на схід, де вже у складі оперативно-стратегічного угрупування військ «Хортиця» брав активну участь у боях за Донбас.

Зокрема, на Луганщині «Діду» та його бійцям випало боронити Сєвєродонецьк, за який з кінця травня велися тяжкі бої. Без відпочинку, сну та хоч кількох хвилин тиші українські воїни тримали майже ціле місто, не даючи противнику шансів взяти їх у кільце. Саме калинівські гвардійці контролювали промислову зону в районі заводу «Азот», який на той час перетворився на укриття для цивільного населення. А коли росіяни, знаючи про це, почали нищити підприємство артилерією, наші воїни зуміли організувати евакуацію людей з-під вогню. Після Сєвєродонецька підрозділ Сергія Харченка брав участь у боях за Лисичанськ. Ще пізніше бійці «Діда» штурмували Білогорівку, за яке тривалий час точилися жорстокі бої. Проте цей стратегічний населений пункт продовжує залишатися під контролем наших захисників. І понині бійці Нацгвардії продовжують боронити село, яке рашистська артилерія і авіація перетворили на самі руїни.

Про результати бойової роботи старший лейтенант Харченко розповідає неохоче. На питання, скільки рашистів знищив зі своїми побратимами, відповідає, що збився з рахунку. Проте ось лише два епізоди з фронтових буднів «Діда». 7 червня 2022 року у Лисичанську Сергій Харченко з кулемета «поклав» шістьох рашистів. Після завершення стрілецького бою «Дід» разом з трьома саперами висунувся на ділянку, яку треба було розмінувати. Там гвардійці знайшли тяжкопораненого офіцера збройних сил рф. Можна тільки здогадуватись, які емоції вирували в душі у наших воїнів. Але злобу і лють до ворога перемогла людяність і принципи щодо дотримання визнаних цивілізованим світом правил ведення війни. Старший лейтенант Харченко надав пораненому рашисту першу медичну допомогу, а потім зі своїми бійцями евакуював його до наших медиків. Рашист вижив і згодом охоче давав свідчення співробітникам СБУ.

25 вересня вже під Білогорівкою «Дід» ще раз вдало поповнив наш обмінний фонд полонених. Того дня Сергій Харченко на чолі групи розвідки провів блискавичний штурм ворожого взводного опорного пункту. В результаті бою було ліквідовано четверо окупантів, ще шестеро здалися в полон.

Не зважаючи на численні бойові досягнення та твердість характеру, Сергій Миколайович надзвичайно скромна людина. Про те, що удостоєний найвищої державної нагороди, він дізнався від побратимів, котрі 8 липня один за одним почали телефонувати і вітати із присвоєнням звання Героя України.

− Для мене це було справжньою несподіванкою. Спочатку я навіть не сприйняв всерйоз їх слова, подумав, що всі чогось вирішили наді мною пожартувати. Повірив тільки коли мені зателефонував командир бригади, − пригадує офіцер.

Сергій Харченко вдячний командуванню за високу оцінку його ратної праці. Однак зазначає, що кожен успіх у бою – це тяжка командна робота і кожен із бійців, з якими він пліч-о-пліч боронить рідну землю від ворога, гідний найвищих відзнак і безмежної шани.

Про плани на майбутнє гвардієць розповідає з оптимізмом та непохитною вірою у нашу перемогу. Уявляє як виховуватиме онуків у квітучій, вільній від російської нечисті Україні та продовжуватиме службу у рідній калинівській бригаді НГУ.

Блажко Віталій

ВЗІРЕЦЬ НЕЗЛАМНОСТІ ТА ЛЮДЯНОСТІ

Віталій Блажко народився 1989 року в Одесі. В юності він, як і багато інших майбутніх добровольців, був активістом патріотичного руху. Зокрема, у 2011 році Віталій став одним із засновників місцевого осередку організації «Патріот України», що невдовзі стала основою для створення ОЗСП НГУ «Азов».

Після школи юнак певний час навчався у цивільному виші, потім залишив його, відслужив строкову, вступив до Харківської академії внутрішніх справ, перевівся на заочну форму навчання і пішов працювати в одеську поліцію, щоб мати змогу допомагати батькам. До лав «Азову» влився навесні 2015 року, коли підрозділ брав участь у боях за Широкине.

В «Азові» Віталій знайшов своє справжнє покликання. Воїном він був неабияким. Про це свідчать і його позивний – «Хват», і бойові нагороди. Майор Блажко – повний кавалер орденів «За мужність», ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно), Герой України із удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Мав нагородну і зброю, пістолет Макарова, який постійно тримав при собі.

Живою згадкою про «Хвата» в «Азові» є створений ним улітку 2015 року снайперський підрозділ. Попервах це був взвод, який 2018 року розширили до снайперської групи. «Хват» був безмежно відданим цьому підрозділу, незмінним його командиром. Він навчав і виховував нових снайперів, присвячував роботі увесь свій час та ентузіазм.

Один із бійців очолюваного Віталієм підрозділу, нині командир взводу в роті снайперів бригади спеціального призначення «Азов», капітан Артем Середняк згадує:

– З кінця осені 2015-го до весни 2016-го «Хват» працював над створенням ефективного снайперського підрозділу. Він проводив заняття, ділився досвідом, разом з нами жив на полігоні. Паралельно вирішував питання щодо відповідного озброєння для нашого взводу. Мені на той час було 19 років, і я зрозумів, що моє місце – серед цих людей, що це саме той підрозділ, в який я хотів потрапити, і саме той командир, за яким я готовий іти у вогонь і в воду.

Кожен «азовець», який знав Віталія, пам’ятає його як офіцера, що не любив керувати зі штабу, а завжди прагнув бути на позиціях, поряд зі своїми бійцями. «Хват» особисто брався за виконання найскладніших завдань, потім разом із підлеглими детально аналізував роботу, відзначав, що слід удосконалити, який помилок уникати в майбутньому. Як наслідок снайпери «Азову» успішно виконували все складніші й складніші завдання, а група здобула славу одного з найефективніших снайперських підрозділів у зоні ООС.

Більшість операцій, проведених снайперами «Азову», народжувались і визрівали у голові Віталія, він особисто брав участь у плануванні кожного виходу своїх бійців. Побратими згадують, що вони часто були зухвалими і майже завжди – неочікуваними для ворога.

– Позиційна війна була не для «Хвата». Він не любив сидіти на місці, тому наш підрозділ часто переміщувався з одного напрямку на інший, постійно планував і проводив операції в «сірій» зоні. Ми з’являлися там, де противник нас не чекав, і завдавали йому втрат. Нищили ворога по всій лінії фронту – від Станиці Луганської до Широкиного, були в найгарячіших на той час точках: Піски, Авдіївка, околиці Донецького аеропорту, Світлодарська дуга, Докучаєвськ, Мар’їнка… – розповідає капітан Середняк.

Про особисте життя майора Блажка відомо небагато: у шлюбі не був, дітей не мав, був єдиною дитиною у батьків. Мав дівчину, але незадовго до початку повномасштабного вторгнення вони розійшлися – ось майже все, що можуть розказати бойові товариші. Не те щоб Віталій прагнув щось приховати, чи не хотів говорити про особисте, просто теми війни, снайперської справи, сьогодення і майбутнього України, розбудови держави важили для нього значно більше.

Так само цінними і значимими для «Хвата» були стосунки з побратимами, передусім, звісно, зі снайперами. Ось яким Віталій назавжди залишився у їхніх серцях:

«Хват» – душевна людина. Він завжди був зі своїм підрозділом. Можливо, навіть десь в мінус особистому життю».

«Міг дати пораду і підтримати, як батько, хоч був молодшим за деяких бійців. Та це ніколи не переходило у панібратство і не мало негативного впливу на дисципліну в підрозділі».

«Спогади про «Хвата» – це не про особисте життя. Він був людиною служби».

«Він мотивував нас, скрізь був поряд – у снігу і на пекельній спеці, на позиціях і в «сірій» зоні».

«Віталій був дуже товариською людиною і близьким другом для кожного бійця нашої групи».

«Безумовно щира людина, яка вміла глибоко приховати свій душевний біль і не показувати його іншим»…

Турботу і чуйність воїн виявляв не лише по відношенню до побратимів. Віталій лагідно ставився до тварин, дуже любив котів. Якось снайпери, повернулись із бойового завдання із кошеням. «Хват» виходив його, доглядав, возив до ветеринара. Як підросла, кішка стала членом снайперського підрозділу, жила разом з «азовцями».

Розрадою для Віталія було й захоплення космосом і фотографуванням зоряного неба. Він придбав дорогий професійний телескоп та фотоапарат, і коли мав уночі кілька вільних годин, а погода була ясною, виїжджав у поле подивитися на зоряне небо та сфотографувати його. Часто з таких виїздів Віталій повертався вдосвіта, натхненний і сповнений нових вражень. Світлини викладав на сторінці в Інстаграм під ніком astro_tactic_ua. Охочі й зараз можуть їх там переглянути.

Але найголовніше, «Хват» завжди був взірцем незламності для бійців свого підрозділу. Віталій кілька разів був поранений, та щоразу повертався на передову у найкоротші терміни.

Перше поранення, осколкове у спину, він дістав у 2015 році під час боїв у Широкиному. Отримавши допомогу у шпиталі, «Хват» через лічені дні повернувся в підрозділ. До повномасштабного вторгнення рашистів Віталій зазнав ще кількох поранень. Унаслідок одного з них, що трапилось на Світлодарській дузі навесні 2019 року, воїнові ампутували обидві стопи. Він відмовився оформлювати інвалідність, оскільки тоді не зміг би служити на бойовій посаді, і менш ніж через три місяці після поранення знову став до лав «Азову». Він продовжував виконувати бойові завдання вже на карбонових протезах, встановлених у США. Таке швидке повернення здивувало навіть тих, хто вже кілька років воював пліч-о-пліч з Віталієм.

– Ми не очікували, що він так швидко повернеться в стрій, і не могли осягнути тієї міці бойового духу, того бажання нищити ворога, яке він демонстрував, – згадують побратими Віталія.

З першого дня повномасштабного російського вторгнення Віталій Блажко тримав оборону Маріуполя. Снайпери готувалися до великої війни задовго до її початку: розробляли і відпрацьовували нову тактику, прогнозуючи ймовірні дії противника. Бійці снайперської групи згадують, що завдяки досвіду, гострому розуму та аналітичним здібностям Віталія вони змогли непогано підготуватися до того, що їх чекало в оточеному місті.

Від початку повномасштабного вторгнення група «Хвата» підривала мости на шляху до Маріуполя, влаштовувала засідки на окупантів, щоб сповільнити їхнє просування і виграти час для зміцнення оборони міста. Поки міг, Віталій постійно був поруч із бійцями. Одного дня у нього зламались протези, та він продовжував пересуватися між позиціями снайперів на поламаних. Коли ж росіяни зайшли до міста і зросла інтенсивність боїв, «Хват» став «очима» снайперів: вів розвідку з допомогою безпілотника, координуючи дії своїх бійців та вказуючи місця, де перебував ворог. Продовжував планувати операції групи, які були дуже дошкульними для окупантів. За ефективність роботи снайперів в окупованому Маріуполі йому було позачергово присвоєно військове звання «майор».

Одного дня внаслідок рашистського авіаудару «Хват» дістав нових осколкових поранень, та попри всі вмовляння відмовився від евакуації з міста гелікоптером, коли вона ще була можлива. Боєць волів бути поруч із братами по зброї до останнього подиху. 8 травня 2022 року в бункер «Азовсталі», де перебували українські захисники, влучила російська авіабомба. Унаслідок вибуху загинуло багато людей, зокрема і 18 бійців снайперської групи окремого загону спеціального призначення «Азов». Серед полеглих був і майор Віталій Блажко.

За оборону Маріуполя Віталій Блажко посмертно був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, а 24 серпня 2023 року Указом президента України №496/2023 йому присвоєно звання Герой України із удостоєнням ордену «Золота Зірка».

Коваль Віталій

ЗА РІШУЧІСТЬ І ВІДВАГУ МАВ ПСЕВДО «ОРЕЛ»

Лейтенант Віталій Коваль загинув під час оборони міста-фортеці Бахмут 6 січня 2023 року. Офіцер служив у 3 бригаді оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана НГУ на посаді заступника командира роти по роботі з особовим складом. Серед побратимів, часто старших за віком, 21-річний Віталій мав шанобливий позивний «Орел». Адже у бою він дійсно був наче цей гордий птах − сміливий, рішучий, здатний нанести ворогу нищівний фатальний удар.

Віталій Коваль народився і виріс на Полтавщині. Змалечку мріяв стати військовим. Для цього добре вчився у школі, займався спортом, зокрема відвідував секцію тхеквондо. Гурток мав назву «Гвардія» − наче сама доля пророкувала, що в майбутньому юнак із честю носитиме гвардійський однострій.

У вересні 2016 року Віталій Коваль поповнив число вихованців Кременчуцького військового ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Через два роки, успішно завершивши навчання, він блискуче склав вступні іспити до Національної академії НГУ і став курсантом командно-штабного факультету.

Офіцерський фах Віталій опановував сумлінно. У 2021 році був відібраний до складу підрозділу Академії, який взяв участь у військовому параді з нагоди 30-ї річниці Незалежності України у Києві. Крокуючи 24 серпня столичним Хрещатиком, майбутні офіцери-гвардійці і думати не могли, що рівно через пів року колони російських окупантів перетнуть наш державний кордон і рватимуться до Києва, Чернігова, Харкова, Херсона. Однак кожен із курсантів знав – він обрав професію захисника Батьківщини, скоро одягне лейтенантські погони і своєму обов’язку та Присязі буде вірним до кінця.

Початок великої війни застав Віталія Коваля у стінах альма-матер. Разом з однокурсниками він став до оборони столиці Слобожанщини. Уже в березні в Академії відбувся випуск і Віталій очолив взвод у дислокованій в Ужгороді частині НГУ. Проте він не хотів бути в тилу, неодноразово подавав рапорти із проханням направити його на фронт.

− З Віталіком ми познайомились ще підлітками, − розповідає дружина лейтенанта Коваля Світлана (жах, але через війну дівчина стала вдовою у 20 років… − Авт.). − Жили на сусідніх вулицях у селищі Чутовому Полтавської області, вчилися в місцевій школі, наші батьки дружили. У квітні 2022 року ми взяли шлюб, а справжнє пишне весілля мріяли зіграти після війни. Я дуже переживала за Віталю, але розуміла, що воювати, захищати країну – це його робота. Тож просто прийняла як факт, коли у вересні чоловік повідомив, що добився свого – його переводили до частини, яка вела бої на сході.

Лейтенанта Віталія Коваля призначили командиром взводу у 3 бригаді оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана НГУ. Дружина Світлана, мати Наталія Миколаївна, батько Борис Анатолійович, брат Владислав кожного дня з хвилюванням чекали звістки від Віталія. Як правило він присилав повідомлення із плюсиком. Це означало що все добре, він живий.

− Бувало таке, що Віталій не виходив на зв’язок по три дні. Такі періоди були нестерпні – чекати і не знати, що з твоєю рідною людиною. Я не ображалась, просто неймовірно раділа, коли після чергової перерви Віталік дзвонив на пару хвилин, − пригадує Світлана. – Про події на фронті він не розповідав, завжди казав, що все нормально. Та й за характером він був такий – сильний, твердий, ніколи не жалівся що би там було. Єдине, часто хвалив своїх бійців. Казав, що з бригадою, з хлопцями йому повезло. З такими побратимами можна воювати!

Про ратні подвиги лейтенанта Коваля його рідні дізналися вже після загибелі Віталія. Насправді ж офіцер своєю відвагою і вправністю за лічені тижні здобув шану у новому військовому колективі, а разом із нею і псевдо «Орел». Чого вартий лише бій у районі Козачої Лопані у жовтні 2022-го. Тоді взвод лейтенанта Коваля під час рішучої атаки знищив танк та три ворожі бойові броньовані машини, які зайняли оборону біля одного з важливих автошляхів. Причому російський Т-72 з ручного протитанкового гранатомета підбив особисто Віталій Коваль. До всього після бою у пошкодженій «броні» Віталій знайшов пораненого рашиста, якого взяли у полон.

Славу умілого командира «Орел» здобув під час оборони міста Бахмута Донецької області. Початок 2023 року лейтенант Коваль зустрів уже заступником командира роти по роботі з особовим складом. Опорний пункт, який займали бійці «Орла», постійно перебував під ворожим артилерійським вогнем. День від дня рашисти атакували позиції гвардійців, але безрезультатно. Воїни НГУ стояли наче скеля.

По обіді 6 січня 2023 року росіяни знову пішли на штурм. Лейтенант Коваль на чолі резервної групи поспішив на підмогу побратимам, які в цей час першими зустріли ворога. Групі рфівських солдатів вдалося прорватися до наших окопів, але їх вчасно ліквідував резерв на чолі з Віталієм Ковалем. Сам «Орел» двома гранатами Ф-1 знищив 9 рашистів.

Не минуло і двох годин як почалася нова атака, на опорний пункт гвардійців посунули два російські бронетранспортери з десантом. Лейтенант Коваль знову проявив витримку і рішучість. Пострілом з переносного протитанкового ракетного комплексу «NLAW» він розніс у друзки ворожий БТР. Інший бронетранспортер та піхоту, яка висипала з «броні», знешкодили його мужні бійці.

Зрозумівши, що оборону військовослужбовців НГУ не зламати, рашисти змінили тактику і розпочали масований мінометний обстріл. Віталій Коваль наказав підлеглим заховатися в бліндажі. Однак сам не встиг дістатися укриття. Ворожа міна розірвалася неподалік Віталія. Лейтенант Коваль мав татуювання орла на правій частині грудей. Доля зіграла злий жарт. Частина уламків вп’ялися у тіло офіцера саме там, де було зображення птаха, якому він надавав символічне значення. У ту мить одночасно обірвалося життя наче двох орлів. Одного уявного, виведеного тушшю як проекція, та «Орла» із плоті і крові, який був відданим захисником рідної землі.

10 січня 2023 року Віталія Коваля поховали у рідному селищі. 28 серпня Указом №546/2023 Глава держави посмертно присвоїв гвардійцю звання Героя України. 29 серпня у Києві під час урочистих заходів до Дня пам’яті захисників України Президент України Володимир Зеленський вручив орден «Золота Зірка» лейтенанта Коваля його матері Наталії Миколаївні та дружині Світлані.

− Після загибелі Віталіка я мала змогу поспілкуватися з його колишніми підлеглими. Усі вони казали, що дуже поважали мого чоловіка, що він був командиром від Бога. Я навіть цього не знала, Віталій не розказував, але виявляється під час одного з боїв він урятував життя бійця. Солдат був поранений, мій чоловік особисто наклав йому турнікет і виніс на собі з-під ворожого вогню. Для мене дуже важливо, що Віталій залишився у спогадах людей порядним, гідним офіцером з великої літери, − ділиться Світлана.

До речі, у День захисників і захисниць України у Чутівській школі, яку закінчив лейтенант Віталій Коваль, відкрили меморіальну дошку на його честь. Максимум зусиль для цього доклала дружина Світлана. За словами дівчини, вона дуже хотіла б, щоб про Віталія пам’ятали завжди. Адже своє життя він віддав за своїх земляків, за усю країну, аби вона не була поневолена і спаплюжена російськими окупантами.

Білаш Євген

Назавжди 31

Війна забирає від нас тих, хто так любив життя, вірив і наближав нашу перемогу. Тих, хто хотів служити людям та відстоював нашу незалежність.

9 лютого 2023 року під час оборони міста Бахмута пав смертю хоробрих 31-річний молодший сержант Євген Білаш, командир відділення 3 бригади оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана НГУ. 28 серпня 2023 року Указом Президента України № 547/2023 йому посмертно було присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». 29 серпня під час урочистих заходів до Дня пам’яті захисників України Верховний Головнокомандувач ЗСУ Володимир Зеленський вручив нагороду загиблого гвардійця його матері Ганні Василівні та дружині Марії.

Євген Білаш народився у Харкові, був єдиним сином у родині. Після 9 класу вступив до місцевого технікуму і згодом став кваліфікованим спеціалістом в галузі електропостачання, проте завжди казав, що йому немає місця у цивільному житті. Хлопець з дитинства цікавився зброєю, полюбляв ходити до тиру, читав військову літературу, колекціонував ножі. Був непосидючим, проте енергію використовував із користю: займався легкою атлетикою, стрибав з парашутом, їздив на велосипеді.

Військова кар’єра Євгена почалась у 2010 році зі строкової служби у внутрішніх військах МВС України. Звільнившись у запас, юнак певний час працював охоронцем в ювелірному магазині, саме там познайомився із майбутньою дружиною.

− Пам’ятаю як вперше побачила Женю – зібраний, уважний, пильний. Було видно, що він має військовий вишкіл. Пізніше, коли ми взнали одне одного ближче, я зрозуміла, що Женя ще й надзвичайно порядна, чесна та справедлива людина. Він завжди дотримувався свого слова, нічого не обіцяв, якщо не був упевнений, що зробить, − пригадує Марія Білаш.

Життя йшло розміряно та спокійно. Однак події 2014 року – анексія росією Криму, розквіт сепаратистського руху на Донбасі, початок антитерористичної операції − не залишили хлопця байдужим. Він добровольцем відправився на фронт. Спочатку воював у складі батальйону патрульної служби міліції особового призначення «Слобожанщина», а коли той був розформований, приєднався до патрульної роти поліції особового призначення «Східний корпус». У 2016 році Євген уклав контракт про проходження служби у Збройних Силах України, боронив Донбас до 2019 року. Тоді знову повернувся до цивільного життя, працював електриком та будував плани на майбутнє. Усе змінилося вмить.

23 лютого 2022 року йому зателефонували і повідомили, що завтра о 9.00 його чекають у територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки ЗСУ. Така звістка не здивувала молодого ветерана. Після повернення з району АТО/ООС Євген нерідко казав, що йому ще доведеться стати до строю, адже велике протистояння із росією неминуче.

− Женя готував мене до найгіршого як морально, так і фізично, навіть стріляти навчав. Увечері 23 лютого перед тим як лягти спати, він сказав: «Я не хочу залишати тебе одну, але не можу й не піти воювати, якщо почнеться війна. Інакше не буду себе поважати. Я не в силах нічого зробити і це бентежить мою душу…», – зі сльозами на очах пригадує ту розмову Марія.

Ранок 24 лютого розірвала страшна, але багато в чому очікувана новина – росія почала повномасштабне вторгнення. Євген швидко зібрався, Марія вирішила провести його бодай до центру комплектування. Прощаючись, він узяв із дружини слово, що за першої можливості вона виїде з міста, а ще краще – з країни, та повернеться лише тоді, коли буде безпечно. У ТЦК Євгена Білаша мобілізували і направили до 3 бригади оперативного призначення Національної гвардії України, а Марія рушила до Польщі.

У новому військовому колективі Євген Білаш швидко став своїм, був призначений командиром відділення, отримавши позивний «Джексон». Ворога бив уміло і завзято. Приміром, 3 жовтня 2022 року на Харківщині неподалік села Новоосинового Куп’янського району невеличкий підрозділ «Джексона» ліквідував ворожу диверсійно-розвідувальну групу, захопивши полоненого.

12 листопада 2022-го під час бою в селі Новоселівці Луганської області Євген Білаш пострілом з ручного гранатомета влучив у підвал будинку, звідки рашисти саме виносили ящики з боєприпасами. БК здетонував миттєво. Потужний вибух знищив близько взводу окупантів. Невдовзі ворог пішов у атаку. «Джексон» вів вогонь з автомата, поклавши з десяток росіян, водночас координував дії свого відділення. Діставши поранення в ногу, молодший сержант Білаш наклав собі турнікет і продовжив бій. Лише після того як противник відступив, Євген «здався» медику і був евакуйований до шпиталю.

Після нетривалого лікування «Джексон» повернувся у стрій. На початку січня 2023 року його підрозділ зайняв позиції в районі міста Соледара, де ворог вів активні наступальні дії. Завданням гвардійців було не допустити прориву противника, а також утримувати ділянку автомобільної дороги, яка мала стратегічне значення для постачання припасів захисникам міста Бахмута. Ворог ішов на штурми хвиля за хвилею, проте воїни НГУ непохитно тримали оборону. Навіть у пеклі постійних боїв Євген Білаш постійно думав про дружину. «Я тебе кохаю більш за все у цьому світі! Я хочу щоб ти ніколи не зупинялась!» − таким було одне з останніх його повідомлень.

− Женя завжди мене у всьому підтримував, казав, щоб я не здавалась. Якось я вирішила взяти участь у забігу на 1,6 кілометри. На той час для мене це була велика відстань – на відміну від Євгена, який усе життя займався спортом. Так от, увесь цей міні-марафон чоловік потихеньку біг поряд – розвертався спиною вперед, до мене обличчям, і підбадьорював, так і дотягнув мене до фінішу, − з усмішкою крізь сльози пригадує Марія Білаш.

Бойовим побратимам молодший сержант Білаш теж завжди допомагав, навіть ризикуючи собою. 12 січня 2023 року на позиціях під Соледаром він евакуював з-під ворожого обстрілу пораненого командира свого взводу. Ще одному гвардійцю «Джексон» врятував життя 14 січня. 2 лютого, вже на південній околиці міста Бахмута, Євген Білаш зі своїм відділенням успішно відбив штурм росіян – рашисти хотіли взяти будинок, де тримали оборону гвардійці. Тоді «Джексон» особисто знищив сімох окупантів. Коли двоє наших солдатів дістали поранення, молодший сержант Білаш надав їм першу медичну допомогу та організував евакуацію.

Таким був Євген Білаш за складом душі – цінував чуже життя більше за своє. Якось задовго до великої війни у будинку, де жило подружжя, сталася пожежа. Запанікували усі мешканці, окрім Євгена, який самотужки зумів організувати евакуацію людей до приїзду екіпажу ДСНС. Найвищу самопожертву молодший сержант Білаш проявив під час свого останнього бойового завдання.

9 лютого 2023 року «Джексон» разом із ще трьома бійцями визвався провести розвідку позиції, яку рашисти облаштували в одному з будинків по вулиці Зарічній в Бахмуті. Під час наближення до місця гвардійці помітили двох росіян-чатових. Стріляти було не можна, це миттєво видало б розвідгрупу. Тож командир та ще один воїн ліквідували окупантів за допомогою холодної зброї. Зібравши потрібні дані, група почала відходити, але була помічена противником. Молодший сержант Білаш наказав підлеглим відступати, а сам залишився прикривати їх вогнем. Гвардійці успішно вийшли до своїх, але «Джексон» загинув від розриву ворожої гранати. Його смерть не була марною – здобуті розвідгрупою відомості дозволили нашим артилеристам «накрити» склад боєприпасів та знищити близько трьох десятків окупантів.

Поховали Євгена Білаша 15 лютого у рідному Харкові. Провести Героя в останню путь зібралися десятки людей, які знали його у цивільному житті, воювали з ним пліч-о-пліч з 2014 року.

− Я дякую долі за нашу зустріч та кожен проведений разом день. З Женею я була щасливою. Він тримав мене за руку так, ніби боявся відпустити, міцно обіймав та не давав занепадати духом, як би важко було. І я продовжую триматись, збираю себе докупи попри неймовірний біль, − ділиться дружина полеглого воїна.

У день народження Жені, 6 травня 2023 року, Марія Білаш організувала велопробіг. Учасники проїхались улюбленими місцями Євгена, якими він любив кататись у далекому мирному житті. А ще висадили на Зміївських кручах саджанці дерев, які нагадуватимуть про полеглого захисника.

Зараз Марія Білаш живе на дві країни – Україну та Польщу. Після того як Євгена не стало, жінка почала допомагати підрозділу, в якому він служив. Зокрема, передала бійцям два квадрокоптери та додаткові камери для дронів. Волонтерство стало розрадою для дівчини, нині вона збирає кошти на потреби усіх своїх знайомих, які нині продовжують виборювати нашу перемогу.

Насонов Віктор

НЕ ЗАЛИШАЮЧИ ШАНСІВ ВОРОГУ

На рахунку 3 бригади оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана НГУ багато переможних боїв на найгарячіших ділянках фронту. Сержант Віктор Насонов – один із досвідчених військових професіоналів, що гідно пройшли велике вогняне хрещення зі своєю бригадою – від звільнення Харківщини до оборони Бахмута і контрнаступу на Запоріжжі.

Він народився в 1975 році на Харківщині. І саме у визволення рідного краю гвардієць зробив значний особистий внесок, власноруч перетворивши на попіл багато техніки і живої сили ворога, що насмілилась порушити наші східні кордони. Головний сержант взводу оперативного призначення, він завдяки особистій ініціативі та майстерному володінню різними видами озброєнь не раз допомагав підрозділу перемагати рашистів і рятував життя побратимів у найскрутніших ситуаціях.

Восени 2022 року, після успішного контрнаступу на Харківщині та звільнення низки населених пунктів підрозділ Віктора Насонова отримав завдання утримувати позиції та не допустити нового прориву противника в районі прикордонного селища Козача Лопань. Російські окупанти облаштували там блокпост для безпечного руху своїх колон. Але гвардійці вирішили зробити все, щоб рашисти ні секунди не почувалися безпечно на нашій землі.

Уміло використовуючи рельєф місцевості, вони непомітно наблизилися до ворога на відстань кількасот метрів і атакували позицію. Сержант Насонов особисто «покращив» півтора десятка росіян, які більше ніколи не вчинять воєнних злочинів. Зазнавши втрат, окупанти завантажилися на бронеавтомобілі та почали відстрілюватися з дистанційно керованих великокаліберних кулеметів. Миттєво зреагувавши на новий виклик, Віктор Насонов під градом куль пробрався до свого замаскованого БТР. Двома чергами з 30-міліметрової автоматичної гармати ЗТМ-1 він знищив ворожу броньовану машину «Тигр» разом із екіпажем. Після цих втрат ворог був змушений відступити до державного кордону.

Віктор Насонов не раз брав на себе ініціативу, коли доводилося відбивати атаки окупантів. Так було, зокрема, у жовтні 2022 року. Того дня окупанти на п’яти бронетранспортерах за підтримки вогню артилерії пішли на черговий штурм опорного пункту гвардійців. Сержант Насонов влучними пострілами з РПГ-18 знешкодив ворожий БТР та п’ятьох окупантів. Безпосередня участь Віктора у знищенні ворога і вміле керівництво особовим складом вирішили долю цього бою – гвардійці зуміли відбити ворожий штурм.

Бій 15 грудня 2022 року Віктор Насонов запам’ятав на все життя. Тоді на опорний пункт гвардійців поблизу Козачої Лопані окупанти наступали на двох БТР. Звісно, за підтримки артилерії, яка не шкодувала снарядів. У бойовому зіткненні сержант Насонов особисто знищив більше ніж 10 окупантів. Разом із побратимами він зупинив цю атаку. Але у відповідь противник здійснив масований обстріл із систем залпового вогню «Град». Унаслідок обстрілу побратими Насонова отримали численні осколкові поранення. Але Віктор, ризикуючи власним життям, врятував їхні – надав домедичну допомогу та евакуював двох поранених гвардійців з-під обстрілу.

Коли Бахмут став місцем пекельної битви з найбільш підготовленими силами ворога, для посилення оборони міста було сформовано підрозділ нацгвардійців, серед яких був і Віктор Насонов. Йому з побратимами випало захищати південно-східні околиці Бахмута. Під керівництвом сержанта Насонова гвардійці обладнали опорний пункт, виконали інженерне облаштування позицій, звели фортифікаційні споруди. Враховуючи стратегічну важливість цього напрямку, протягом зими 2023 року рашисти здійснили десятки спроб штурму наших позицій, накриваючи їх з артилерії та мінометів. Проте опорні пункти гвардійців героїчно витримували натиск.

Наприкінці січня 2023 року під час чергового штурму, помітивши наближення ворожого БТР-70, Віктор Насонов зумів знищити його кількома пострілами з РПГ. У цьому бою він також взяв у полон пораненого окупанта, якого згодом було передано до Служби безпеки України. Завдяки мужності та рішучості гвардійців противника було відкинуто.

У той період бої навколо міста могли тривати цілодобово. Так, 3 лютого близько 9.00 окупаційні війська з великою чисельною перевагою вчергове атакували опорний пункт. Сержант Насонов із побратимами висунулися для відбиття нападу. Але коли вони наближалися до вогневої позиції, то виявили, що вона вже зайнята ворогом. Вступивши у бій, гвардійці завдали противнику численних втрат у живій силі. Сержант Віктор Насонов першим увірвався на захоплені позиції, двома гранатами Ф-1 знищив 11 окупантів і забезпечив можливість подальшого успіху свого підрозділу.

Противник залучив резерви, і близько 17.00 до щойно звільнених гвардійцями позицій висунулися два російські бронетранспортери з десантом. Гвардійці витримали шквальний вогневий натиск. Першими ж влучними пострілами з гранатомета PSRL сержант Насонов знищив один бронетранспортер, а вогнем зі стрілецької зброї спромігся ліквідувати 14 окупантів. За пів години бою ворожі сили було повністю знешкоджено. Після невдалої спроби штурму ворог не наважився повторно атакувати бойові позиції нацгвардійців і застосував міномети. Помітивши пораненого побратима, Віктор Насонов поспішив йому на допомогу. Накладанням турнікета він зупинив масивну кровотечу та на собі евакуював військовослужбовця в безпечне місце, врятувавши йому життя.

Відвага приносила Віктору Насонову і трофеї, які були згодом використані проти ворога. Уночі 5 лютого 2023 року сержант Насонов разом із побратимом пробрався до позицій ворога. Своєю несподіваною появою гвардійці дезорієнтували рашистів, і після вогневого контакту ті відступили зі своєї позиції з втратами. Гвардійці ж затрофєїли велику кількість боєкомплекту, який їм прислужився в наступних боях.

На жаль, бойовий шлях рідко обходиться без поранень. Виконуючи бойове завдання на північно-східній околиці Бахмуту, 18 лютого 2023 року сержант Віктор Насонов у черговому бою дістав кульове поранення в ногу. Власноруч надав собі першу допомогу і продовжив бій. Сили противника кількісно переважали. Розуміючи це, Віктор Насонов відмовився від евакуації. Продовжуючи бій, попри власне поранення, він героїчно стримував противника. А коли помітив пораненого побратима, то під ворожим обстрілом успішно провів його евакуацію і повернувся захищати свою позицію. Не випускаючи зброї з рук, Віктор Насонов врешті знепритомнів від сильної крововтрати, і побратими евакуювали його в безпечне місце.

Після лікування сержант повернувся в стрій. Разом зі своєю 3 бригадою НГУ, яка в рамках кампанії «Гвардія наступу» отримала назву «Спартан», він продовжив бити окупантів – уже в ході контрнаступу на запорізькому напрямку.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Указом Президента України №639/2023 від 29 вересня 2023 року сержанту Віктору Насонову присвоєно звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка».

Костенко Олександр

З таким як він не страшно йти у бій

29 вересня 2023 року Президент України Володимир Зеленський підписав Указ № 638/2023, яким присвоїв звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка» військовослужбовцю 3 бригади оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана НГУ штаб-сержанту Олександру Костенку.

Про таких як Олександр Костенко кажуть: людина честі, справжній друг та професіонал, з яким не страшно йти у бій. Він не залишить та не підведе навіть тоді, коли доводиться ризикувати власним життям. І найвища державна нагорода є лише підтвердженням його самовідданості та відваги.

Олександр народився 25 травня 1986 року у місті Харкові, зі шкільних років мріяв пов’язати життя з військовою справою. 2006 року, після строкової служби у Збройних Силах, Олександр Костенко став контрактником дислокованого у місті Павлограді 4 полку внутрішніх військ МВС України, охороняв важливий державний об’єкт, обіймаючи посаду контролера. У частині, яка згодом увійшла до складу Нацгвардії, служив до 2017 року, а тоді повернувся до рідного Харкова, поповнивши лави 3 бригади оперативного призначення НГУ.

На той час особовий склад бригади постійно виконував завдання у районі проведення АТО. Це, мабуть, найбільше приваблювало Олександра Костенка – бути у військовому колективі, зайнятому реальною бойовою роботою. Воїни 3 оперативної бригади на ділі довели свою виключну військову майстерність і відданість Присязі. 2020 року за бойові заслуги та високий професіоналізм особового складу Президент України присвоїв бригаді почесне найменування «імені полковника Петра Болбочана» − видатного воєначальника часів УНР. У липні 2022 року з метою гідного вшанування мужності та героїзму, виявлених під час захисту державного суверенітету, незалежності, територіальної цілісності України, Глава держави нагородив 3 бригаду оперативного призначення почесною відзнакою «За мужність та відвагу». У січні 2023 року частина під назвою «Спартан» була включена до складу «Гвардії наступу» − еліти Міністерства внутрішніх справ.

Від часів АТО/ООС для військовослужбовців 3 бригади війна стала звичною справою. Бійці, які не раз воювали в одному окопі, стали одне одному справжніми побратимами. Олександр Костенко як головний сержант взводу в будь-якій ситуації може розраховувати на своїх підлеглих. Він зазначає, що кожен з його бійців за своїми бойовими якостями вартий десятка рашистів. Сміливість, стійкість, військова виучка болбочанців допомагали тримати нищівні удари окупантів від самого початку широкомасштабного вторгнення, яке сам Олександр Костенко зустрів на позиціях неподалік Новоайдара на Луганщині.

«Тапа», саме такий позивний має штаб-сержант Костенко, може годинами розповідати про подвиги своїх товаришів по зброї. А от про свої скромно мовчить, хоча на рахунку гвардійця – і знищена ворожа техніка, і кілька десятків російських загарбників.

Приміром, у листопаді 2022 року взвод Олександра Костенка виконував бойове завдання у районі селища Козачої Лопані Харківської області. Росіяни раз за разом атакували позиції гвардійців. Під час одного зі штурмів «Тапа» пострілом з ручного протитанкового гранатомета підбив ворожий БТР-82. Двох поранених рашистів, яким пощастило вижити, було взято в полон.

Наприкінці грудня 2022 року штаб-сержант Костенко зі своїм підрозділом зайняв оборону в районі селища Майорського Донецької області. Завданням гвардійців було не допустити прориву росіян в напрямку міста Торецька та утримувати ділянку дороги, якою йшли припаси та підкріплення для наших частин. Опорний пункт військовослужбовців НГУ став кісткою в горлі окупантам. Упродовж кількох днів рашисти здійснили майже 20 спроб штурму, провели понад 60 артилерійських та мінометних обстрілів, завдали два авіаудари по позиціях гвардійців. Але все марно. «Опорник», на якому тримав оборону Олександр Костенко та його побратими, на здавався. Більше того – під час атак росіяни втратили танк, три бронетранспортери, близько 20 одиниць автомобільної техніки і роти піхоти.

У січні 2023 року штаб-сержант Костенко на чолі взводу став до лав оборонців міста-фортеці Бахмута. Опинившись у пеклі щоденних боїв, воїни 3 бригади оперативного призначення демонстрували високу стійкість і героїзм. Великих втрат ворогу завдавали «Тапа» та його бійці. Як приклад, 21 лютого взвод Олександра Костенка вдалими пострілами з переносного ракетного комплексу «NLAW» перетворив на метолобрухт російський танк Т-72 та БМП з десантом на борту. Того ж дня за участі Олександра Костенка було знищено два ворожі розрахунки зенітних установок ЗУ-23-2, ще одну БМП та склад з боєприпасами.

Для своїх солдатів штаб-сержант Костенко був і залишається прикладом командира, який не тільки веде за собою, але і дорожить кожним бійцем. У середині січня 2023 року взвод Олександра Костенка зайняв оборону в одному з приватних будинків на околиці Бахмута. Під час бою ворог поцілив по споруді з гранатомета, почалася пожежа. Полум’я стрімко поширювалось по всій площі оселі. Проте «Тапа» і надалі продовжував вести вогонь. Було троє поранених, треба було прикрити товаришів, які їх евакуйовували. Лише коли усіх забрали, гвардійці відійшли на запасну позицію.

В іншому бою, у лютому 2023-го, Олександр Костенко особисто виніс на собі двох поранених товаришів. Взвод «Тапи» стримував ворога на східній околиці Бахмута. Тривав інтенсивний обстріл. Тож коли осколки міни зачепили двох солдатів, штаб-сержант Костенко вирішив не ризикувати іншими. Він сам витягнув стікаючих кров’ю побратимів до місця евакуації, а потім повернувся на позиції. Бійці, які стали свідками вчинка Олександра, тоді нічого не сказали. Але хіба потрібні слова, коли бачиш, що твій командир – людина з великої літери, справжній друг і брат, готовий пожертвувати собою заради твого порятунку!

Район Бахмута підрозділ залишив у квітні 2023 року. Ціною втрат і неймовірного героїзму гвардійці з честю виконали поставлені командуванням завдання.

− Кожен бій був важким. Багато моїх друзів поклали свої життя. Боляче згадувати… Ця жорстока війна забрала їх назавжди і наш обов’язок – берегти про них пам’ять вічно, − каже Олександр.

Нині головною мотивацією, яка допомагає чоловіку воювати далі, є почуття злості та жага помсти за побратимів, а впевненості та моральних сил йому додає родина. Олександр Костенко зізнається, що у найважчі моменти, коли все здавалося неважливим, єдине про що згадував – це про своїх близьких. Саме це і допомагало триматись.

Під час розмови штаб-сержант Костенко неохоче розповідав про свої бойові заслуги. І це зрозуміло. Адже справжній герой − не той, хто вихваляється подвигами, а той, хто робить свою справу, не очікуючи слави чи нагород.

Орлов Олександр

Герой загинув на другий тиждень повномасштабного вторгнення, коли відбивав на харківській окружній штурм підрозділу російського ГРУ. Атака ворога тоді захлинулася, росіяни не змогли закріпитися у житлових районах Північної Салтівки, натомість ми втратили одного з найбільш досвідчених та найкраще підготовлених військовослужбовців.

Олександр народився в українському Донецьку. Після завершення навчання працював на шахті «Трудівська» у рідному місті. Згодом вирішив пов’язати своє життя з армією. У 2013 році закінчив Національну академію Національної гвардії України у Харкові. Там і залишився жити та працювати. У вільний час займався спортом.

Олександр воював за Україну з початку російсько-української війни. Служив у лавах окремого загону спеціального призначення «Омега» Національної гвардії України. Неодноразово був відзначений нагородами, зокрема, медаллю «За військову службу Україні» у 2017 році та орденом «За мужність» ІІІ ступеня у 2018-му.

З перших днів повномасштабної війни Олександр став на оборону Харківщини у складі рідного підрозділу НГУ. Був командиром групи снайперів.

Поховали Героя у селі Катеринівка Харківської області.

В Олександра залишилися дружина і син.