Гарна промовка: “Не буди в українському дядькові лихо”. В рядах захисників України тисячі чоловіков віком 45-60 років. На війні вони не заради нагород чи адреналіну, а тому, що так треба. Війна для них – це робота. Важка, але необхідна.
Гвардійці Олександр і Володимир на службі з першого дня збройного нападу росії на Україну.До військової частини прийшли добровільно, і вимагали негайно взяти їх на службу.
Знайомі багато років, разом працюють в будівництві – професійно ремонтують, утеплюють, роблять покрівлю в школах і дитячих садочках.
“Разом розбудовували Україну, тепер захищаємо те, що зроблено нашими руками”, – говорить Сашко.Олександр – випускник військової кафедри повітряно-десантних військ, під час навчання встиг добряче потренуватися у військовій справі, пострибати з парашутом, але військовим так і не став, якось не склалося, і цивільне життя поглинуло мрію. Він вважає, що зараз доля дала йому шанс виправити цю помилку юності, згадати все, чому навчався, і самовіддано із зброєю в руках боронить батьківщину.
А от Володимир, свого часу, хотів і став професійним військовим. Загалом прослужив 14 років. Він досвідчений і фаховий військовий спеціаліст. Через особисті обставини звільнився зі служби і жив звичайним цивільним життям. Але зараз, після першого ж ворожого пострілу на українській землі негайно зателефонував другу Олександру, зібрався і направився до військової частини.
Чоловіки прийшли до війська разом, і разом виконують службово-бойові завдання. Їх впевненій, перевіреній роками чоловічій дружбі по доброму заздрять побратими.
“А кому, як не нам, захистити домівку? – посміхається у вуса Сашко, а Володимир добавляє – всі наші друзі, однокласники і одногрупники зараз стоять на захисті території України, це наша робота і наш обов’язок”.
