Військовий шлях гвардійця 31 окремого полку Національної гвардії України молодшого сержанта Артура Давидюка з позивним Янгол розпочався з наполегливості. Задовго до повномасштабної війни він пройшов два вишколи в Холодному Яру. А після початку повномасштабного вторгнення росії територіальні центри комплектування йому неодноразово відмовляли у вступі у військо – через обмеження за станом здоров’я, але він вісім разів приходив долучитися до війська, і зрештою – вдалося.
Спочатку був кулеметником, першим номером на бронемашині, супроводжував боєкомплект, виконував обов’язки кулеметника-санітара, працював у групі збору та евакуації поранених, служив у медичному пункті.
Кожна нова посада давала досвід і розуміння того, що найцінніше на війні – людське життя. Так поступово сформувався його шлях до професії бойового медика. За плечима Артура – чотири ротації та 251 день в умовах бойових дій. За цей час разом із побратимами він допоміг урятувати близько двадцяти військовослужбовців.
Війна навчила його ще однієї речі – чесності з самим собою. Янгол говорить про це відкрито, він переконаний: військові – це не люди без страху. Це люди, які навчилися діяти попри страх.
Межа між безпекою і небезпекою дуже тонка. Інколи її просто не існує. Усвідомлення не приходить через знання. Воно приходить через досвід. Поки сам не проживеш – не зрозумієш. Я завжди тривожний. Це вже частина мене», – розповідає Янгол.
Одного разу Артуру довелося майже чотири кілометри нести на плечах пораненого до точки евакуації. Янгол ніс військовослужбовця, контролював його кровотечу, дихання та свідомість. І зрештою – врятував побратима, хоч медикам згодом і довелося ампутувати пораненому ногу.
Війна допомогла зрозуміти Янголу, що він хоче присвятити життя порятунку людей. Тому вже другий рік навчається в медичній академії й мріє стати хірургом. Бо найбільша перемога для бойового медика – це мить, коли поранений, якого ще годину тому вважали безнадійним, відкриває очі.
Група комунікації Північного Київського ТУ НГУ
