Владислав «Циркач» Кравченко, молодший лейтенант, медик взводу
Мені приємно (хоча у цій ситуації мало чого приємного), що мої побратими тут зі мною. Я зроблю усе, щоб вони доїхали до стабпункту. Я працюю з ними, а хлопці цю впевненість відчувають. Кажуть, коли я із ними поруч — їм набагато легше. Жалість до хлопців не відчуваю, бо у ті моменти я відчуваю себе як старший брат, якому треба молодшого в дитсадок відвезти, а він забився колінкою десь.
Морально це важко, коли ти чуєш по рації, що хтось «жовтий» або «червоний», або ж хлопці передають, що вони знаходяться під обстрілом, і ти розумієш, що наступне повідомлення може бути про пораненого. Адже там сидять твої побратими, ти за них дуже хвилюєшся і нічим не можеш допомогти. Це дуже виснажує.
Часом бувало багато поранених: мій UBACS і штани були просочені кров’ю настільки, що коли я лягав спати, здавалось, що, наприклад, від цієї руки я відчуваю запах крові одного бійця, а від іншої руки — запах крові другого. Це вже щось на рівні психосоматики. Та вся кров пахне однаково. Це все самонавіювання.
За 10 днів на позиціях у мене банально закінчились аптечки, медрюкзак був майже пустий, закінчувалось знеболювальне, турнікети, бандажі. Зазвичай я ношу у рюкзаку 8 турнікетів, на собі 4 і 2 в аптечці. Довелось ходити по позиціям і збирати аптечки, які скинули поранені.
Перший досвід надання допомоги пораненому був на Оріхівському напрямку. Ми їхали з позицій і натрапили на двох бійців Збройних сил України, які заблукали після одного зі штурмів. У одного з них було осколкове поранення, а у іншого була підвернута нога.
Був випадок, коли вивантажували поранених з машини і я не знав, що саме з ними, ніхто не відповідає про стан поранених. Я почав витягати пораненого за ногу, а нога вже була відірвана і ледь трималась на шкірі. У цей момент було моє перше знайомство з відірваними кінцівками. Та я швидко звик до цього.
Я працюю разом із хлопцями на передових позиціях, або знаходжусь на взводному опорному пункті. Виконую обов’язки піхотинця, а коли хтось отримує поранення, надаю йому допомогу. Якщо немає можливості доставити пораненого до ВОПу, то йду туди, де знаходиться поранений. Так було з хлопцями з мінометного відділення, вони були на позиціях, отримали серйозні поранення, тому я біг до них, аби стабілізувати їхній стан до евакуації.
Як би тобі не хотіли допомогти — від артилерії нічого не врятує. Навіть добре викопані окопи. Якщо вас утюжать — то утюжать. А штурм, взагалі, це класна тема: сам прийшов, бачиш, кого вбиваєш і сам впливаєш на долю своїх побратимів. Все залежить від твого скіла, а скіл у стрілецькій справі у нас набагато кращий, ніж у противника. Я кажу про «Азов» зараз. Це краще, ніж сидіти в окопі і чекати.
Взагалі, кажуть так: погано, коли бойовий медик вже стріляє. Тому що, для цього є солдати-стрільці, кулеметники, гранатометники, марксмени. Чим подобається «Азов» — тут всі відповідають за свою посаду, за професійні навички. Немає такого, що сьогодні ти медик, а завтра кулеметника треба підмінити. Хоча у разі активних бойових дій чи штурму — я такий самий стрілок, бо стрілецька база є у всіх.
До війни я був офісним працівником, а до цього працював у цирку помічником артиста. Звідси і мій позивний — «Циркач». Мав громадську організацію, тренував дітей тайському боксу, возив їх на змагання. Ще з однією організацією ми займались благодійністю, допомагали дитячим будинкам.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я намагався потрапити до «Азову» одразу. У мене був друг азовець. Він загинув у Маріуполі. Коли був набір на деблокаду, я думав, що це взагалі не той «Азов», треба якось офіційно саме потрапити туди, пройти БКБП, заслужити шеврон. Потім до мене дійшло, що зараз трохи інші обставини і такого може й не бути. Намагався потрапити на деблокаду, але так і не вдалось. Вирішив піти у один із підрозділів у Києві.
З серпня по вересень 2022 року я щоранку відправляв повідомлення на азовську пошту, а в обід телефонував до приймальної комісії. І так щодня. Думаю, дівчина яка відповідала на дзвінки, вже запам’ятала мій голос. Одного дня мені написали повідомлення, сказали приїжджати.
Стати медиком вирішив, коли їхав на співбесіду. Деякі хлопці хотіли бути артилеристами, снайперами, розвідниками. Я себе у цьому не бачу, мене цікавить медицина і ПТРК. Усе інше якось одразу відпало. Я думав, що буду медициною займатись не прямо в піхоті. Але тут теж круто, та є і мінуси. Ніякого досвіду медичної справи до війни у мене не було. Я навіть не знав, що таке турнікет. Почав вивчати цю справу, мені сподобалось. Коли я обирав свою військову професію, я думав, що бути бойовим медиком це круто: ти допомагаєш своїм, а якщо є можливість ще й знищуєш ворога. Жодного ворога я поки не знищив, зате допоміг нашим хлопцям.
Фізична підготовка дуже важлива. Я навіть кинув курити, тому що зрозумів, наскільки це важко фізично. Потрібно отримувати знання, якомога більше їздити на форуми з тактичної медицини, проходити курси, отримувати сертифікати. Навіть якщо це курси не для твого рівня, наприклад, не для медика відділення, то туди потрібно їздити все одно. Тому що різні люди викладають по-різному, і ти можеш на різних курсах побачити різну базу, різні підходи.
Коли я став на посаду, мені найбільше допомогло навчання інших людей. Тому що, коли ти починаєш вчити інших, ця інформація закладається у тебе ще глибше. Я викладав такмед для хлопців зі свого взводу, це входить у мої обов’язки. Хоча багато медиків взводів у інших підрозділах цим нехтують. І я давав їм навіть більше, ніж прийнято вчити звичайного піхотинця, розповідав все, що знаю сам. Аби у них була ця база і повна картина. Краще, щоб вони це знали і розуміли.
