Володимиру 32. Він носить гвардійську форму та почесне звання багатодітного батька. Має п’ятеро доньок віком від двох до дванадцяти років. Проте цей факт не став на заваді, аби вступити до війська та захищати своїх дітей. Навпаки, діти, стверджує чоловік, і стали головною причиною, чому він мобілізувався.
«Жодного разу, ані найменшої думки про те, щоб скористатися законною підставою як багатодітний батько неповнолітніх дітей та не йти воювати у мене не було, – запевняє Володимир. – А як інакше? Вважаю, що кожен батько родини має усвідомлювати, що він перший, хто має стати на захист своєї домівки, своїх рідних, дітей, незалежно від того, скільки їх та якого вони віку. Це наш святий обов’язок перед ними».
Свого часу чоловік відслужив строкову військову службу та здобув навички, необхідні в обороні держави. До того ж цивільна робота Володимира передбачає вміння поводитися зі зброєю. Це надавало йому впевненості, що впорається та принесе неабияку користь у війську.
«Я працюю у відомчій воєнізованій охороні «Укрзалізниці», здійснюю охорону важливих вантажів. Зі зброєю я «на ти», – розповідає гвардієць. – Коли розпочався наступ, я перебував у відпустці й того ж дня вирішив, що вранці 25-го йду до місцевого військкомату».
Прийняв рішення – зробив. Наступного ранку вже був готовий виїхати до військової частини. Однак, спочатку добровольця спрямували до однієї з бригад Територіальної оборони.
«Як і варто було очікувати у перші дні війни – в ТРО набрали уже більше, ніж достатньо людей і наразі більше не потребували. Але я не здавався – пішов прямо в військову частину, — згадує Володимир. – Отже, до кінця дня 25-го лютого я вже був у лавах Національної гвардії України. Отримав форму, закріплену за мною зброю та розуміння завдань, які виконуватиму».
Зараз чоловік разом з побратимами цілодобово охороняє важливі стратегічні об’єкти. Вдосконалив військову майстерність, здобув нові важливі знання та навички, необхідні воїнові. Запевняє, що думки, аби повернутися додому ще до закінчення війни, не допускає.
«Я буду до кінця. До нашого переможного кінця. Щобільше, маю бажання та намір виїхати в зону бойових дій. Впевнений, що я там знадоблюся», – стверджує боєць.
Відваги та твердості у такому рішенні додають думки про доньок, про їхнє майбутнє. А воно обов’язково має бути щасливим і обов’язково – у вільній, мирній та квітучій Україні.
«Якщо кожен буде боятися, думати «Нехай іде хтось інший», то можна дочекатися, що ворог до нас додому прийде. Ясно, що так не годиться, — ділиться думками Володимир. – Захистити свій дім та свою родину – це справа честі. У своєму підрозділі я не один такий — служать зі мною побратими у яких троє й більше дітей і які добровільно мобілізувалися. Ми такі ж захисники, як і інші чоловіки, а, можливо, навіть ще більше мотивовані».
