Олена на псевдо Сакура проходить службу в одному зі столичних підрозділів Північного об’єднання Національної гвардії України з 2020 року. За день до повномасштабного вторгнення, дівчина забрала свій диплом про вищу освіту за спеціальністю «Міжнародні економічні відносини», а вже вранці прокинулася від повідомлення про термінове прибуття в частину. Там разом з іншими вона стала на захист Київщини.
Вся родина дівчини – гвардійці. Мати та брат офіцери, тато прийшов по мобілізації 24 лютого, зі словами: «З Батьківщиною до самого кінця та до законних кордонів України». Чоловік допоміг відкрити волонтерський штаб, налагодити процеси та мобілізувався через місяць від початку вторгнення.
Крім службових обов’язків, дівчина одразу долучилась до волонтерського руху.
«Волонтерство – це невід’ємна частина мого життя, я – волонтер та пишаюся цим. На початку ми з моїм хлопцем, нині вже чоловіком, твердо вирішили, що маємо допомагати, чим можемо, потрібно докласти значні зусилля для допомоги іншим. Спочатку запустили роботу цеху з шиття флісових кофт, ковдр, шапок та балаклав, налагодили роботу з постачання ліків та розподілу їх між тими, хто цього потребує, розвозили їжу на блок-пости та поїли їх гарячим чаєм. Укріплювали позиції, робили коктейлі молотова (бандеросмузі), загалом все, що треба. Ми передали багато цивільних речей та посуду до постраждалих, для дітей та в дитячі будинки, для біженців. Вивозили людей до вокзалів, які тікали від війни з дітьми та цілими сім’ями. Як би важко іноді не було, краще працювати в поті чола, аніж жити в неволі під прапорами ворога», – розповідає гвардійка.
У вересні Олена вийшла заміж за свого хлопця, пара офіційно стала чоловіком та дружиною. Про рішення зіграти весілля під час війни, розповідає:
«Ми давно планували весілля, пропозицію він зробив мені ще два роки тому. Одразу після освідчення я поїхала на навчання на 3,5 місяці. Далі почалась служба, не було часу й врешті-решт почалось повномасштабне вторгнення. Разом вирішили, що одружимося після війни, але чому ворог може перешкодити щастю стількох людей? Ми прийняли рішення, що хочемо зробити собі невеличке свято в такі скрутні часи, та зібрати сім’ю, яку так давно не бачили та найближчих друзів. Це було наше найкраще рішення, було багато сліз щастя та радості. Євгеній – військовий, я – військова, тому ми не знаємо, що буде з нами завтра і жити треба сьогодні».
Свою роль у цій війні Олена бачить, як частину надійного тилу:
«Я ніколи не підведу тих, хто попереду мене, хто захищає наш спокій, поки ми робимо все можливе для них, для їх сімей та дітей. росія ніколи не переможе наш дух та самовідданість, нашу жіночу мужність та чоловічу честь, це лише питання часу, коли ця недодержава занепаде під нашою величністю».
Після війни дівчина хоче просто бути щасливою та вільною, ковтати повітря повними легенями. Ну і звісно хоче трохи відпочинку, в тиші та спокої. Пара планує й надалі захищати Батьківщину, а також допомагати постраждалим від цієї жахливої війни, а згодом брати участь у відбудові країни.
