Підйом по тривозі та заняття кругової оборони. Кожен військовий проходив це десятки або й сотні разів в рамках певних навчань. Однак для гвардійця Олександра такі чергові навчання збіглися із повномасштабним вторгненням окупантів зранку 24 лютого.
Складно згадувати про всі ті події, про ті перші хвилини та свої емоції тоді. Починалося все дійсно – навчальна тривога, ранок четверга. А за 10 хвилин по тривозі нам стало зрозуміло – розпочалася війна. Точніше про це нам сказав командир роти. Далі було все чітко за алгоритмом дій – отримання зброї, зайняття позиції та кругової оборони нашого підрозділу».
Через кілька днів, згадує Олександр, його з побратимами відправили на позиції між Слов’янськом та Ізюмом. Там, в одному із сіл гвардійці взяли під охорону та оборону важливий стратегічний об’єкт.
Ми розмістилися поряд з дамбою на околиці села. Тут ми мали важливе завдання – мусили прикривати пересування наших колон. Це перше, а друге – в разі прориву ворога ми мали стримати його пересування. Словом, мусили бути у стовідсотковій зібраності та мобілізувати усі сили та вміння. Власне, це нам успішно вдавалося робити».
А потім, каже боєць, ворожа артилерія почала активно тривожити їх спокій. Не маючи можливості наблизитися до села танками та піхотою, говорить Олександр, вони накривали їх позиції «артою».
Гатили без перестанку і вдень, і вночі. Знаєте, відчувалася в їх діях якась злоба чи то можливо відчай. Розуміючи, що перспектив просуватися в цьому напрямку у них не було жодних, вони просто випускали сотні снарядів із артилерії. Робили це не лише по позиціях наших військових, а й по мирних будинках. Там я вперше в житті побачив в дії фосфорні снаряди. До нас вони не діставали ними, однак часто бачив, як небо вночі просто горить від цих снарядів».
Після кількох місяців гвардієць передислокувався на Сумщину. Тут, на прикордонні, Олександр продовжує боронити Україну від окупантів. Водночас каже, батьки на Дніпропетровщині нині – в небезпеці. Адже від позицій окупантів до його домівки – рівно 20 кілометрів.
Пишаюся своїми батьками. Вони зараз в небезпеці, щодня чують роботу ворожої тяжкої зброї. Однак оптимізму ні на хвилину не втрачають, ще й мене примудряються підбадьорювати. Це дає сили. Це дає віру в нашу перемогу, по справжньому стимулює. Бо ми мусимо завдати їм розгромної поразки, а вони (окупанти) мусять винести важкий урок з цієї війни. А ще мають відповісти за ті воєнні злочини, які вчинили. І вони відповідатимуть».
Відділення інформації та комунікації Східного ТУ НГУ
