Вступ до «Азову»

Мій позивний Барік. У 2019 році проходив строкову службу, а в 2020 році підписав контракт з «Азовом». При розподіленні мене записали в танкову роту навідником танка і відправили на проходження базового курсу бойової підготовки. Там було доволі складно, але неймовірно цікаво та весело. Вигадливі інструктори вміло розбавляли наші сірі будні, сповнені постійними і виснажливими гартуванням морального духу та фізичною підготовкою, різними варіантами покарання та заохочення рекрутів.

Одним із перших вражень від перебування в «Азові» був день памʼяті полеглих бійців підрозділу. Спостерігаючи цю містерію, побратимів та командування, прийшло усвідомлення, що всі тут як одна сімʼя. Якщо я загину, «Азов» мене не забуде, не покине моїх близьких, буде допомагати рідним. А моя смерть за спільну мету та Батьківщину не буде марною і забутою. Дружба і братерство навколо мене міцні та справжні.

Повномасштабне вторгнення

24 лютого 2022 року о пʼятій ранку по бойовій тривозі ми виїхали в Маріуполь. Хоч я і був на посаді навідника оператору танка, але опинився у піхоті. Кожен військовослужбовець «Азову» незалежно від посади був добре підготовлений як піхотинець. Працювали у групі з 6 людей. Із ними ж у боях отримав перше поранення. Це сталося біля Маріупольського державного університету. Супротивник прорвав фланги оборони і почав тиснути на нас з обох боків, задіяв танки. Командира моєї групи було поранено, ми відправили двох бійців йому на допомогу, один із них теж вже був поранений. Я залишився із побратимом, і ми були вимушені повернутись на КСП. Якщо там нікого не буде, то ми дамо останній бій. Дорогою ми зустріли ворожий танк, який нещадно гатив по нам. Так я отримав поранення, але дивом ми з побратимом вижили у цьому бою. Я опинився в міській маріупольській лікарні, яку наступного дня було уражено ворожою авіацією. Далі була евакуація на «Азовсталь».

Незважаючи на вкрай важку ситуацію і безкінечну втому, проблеми з їжею, медикаментами і пораненими, я бачив як ми залишалися собою: щирими і веселими, добрими і дружніми. Міцно тримались один одного, ділились усім, підбадьорювали, жартували. Чи то впав ще один ФАБ, чи знову треба йти на завдання і бити супротивника — настрій постійно був бойовий.

Щільні й люті міські бої, суттєва перевага ворога і поранення не так залишають відбиток на тобі, як нерозуміння ситуації в цілому. Азовська підготовка зробила своє: що стосується саме військового перебігу подій, то це не дуже впливало на моральний стан. Я був вмотивований, підготовлений і добре навчений. У місті швидко зник мобільний зв’язок та інтернет. Саме відсутність контакту із зовнішнім світом на початку дещо привносило тривогу. Ти бʼєшся тут і зараз, але не знаєш, яка в цілому ситуація в країні, скільки і які саме території окуповані, як почувають себе твої рідні, чи в безпеці вони, і як переживають те, що я не відповідаю.

Якось ми отримали завдання розвалити будівлю, в якій засів ворог, піти на штурм. Ми приїжджаємо на локацію заряджені, готові вриватись. І тут по нам відпрацьовує авіація, бʼє сильно та без перерв. Довелось відкотитись. Несемо поранених, повертаємось на КСП, живі, втомлені. Сидимо в підвалі, переводимо подих, куримо цигарки, на фоні у когось з телефону лунає Муцураєв «Мама, приезжай и меня забери». По нашій будівлі працює артилерія, градами накриває. А ми спокійно дістаємо і їмо сухпайки, розмовляємо. Поруч побратим «Пачка», кажу йому: «Повернемось от скоро з Маріка, у мене ж весілля, будеш свідком моїм». «Звісно що буду!», — бадьоро вигукує «Пачка».

Та сам Маріуполь для нас був як священне місто. Наш дім. А бойові дії у ньому стали священною війною. Будь-який виїзд на бойові у нас вважався не роботою, не покаранням, а саме відзнакою. Якщо ти постійно вчився, вдосконалювався і мав на меті бути кращою версією себе, то у тебе був шанс потрапити на бойові завдання. Саме тому після початку повномасштабного вторгнення, коли ми всі були залучені до оборони міста, більшість наших людських переживань і страхів відійшла на десятий план. Підсвідомо я розумів, що це шанс кожного побратима показати, на що він здатний, на що здатен я, весь наш полк. Як показало життя, всі ці роки ми готувались саме до цієї битви. Ніхто не склав зброю, не опустив руки. Єдиним механізмом, колективним зусиллям та майстерністю ми були готові зустріти ворога і дати йому відсіч.

Полон

Після виходу з «Азовсталі» ми потрапили у полон. Спочатку мене відправили в Оленівку. Через двосторонню пневмонію у мене була гарячка. Тому мене перевезли до лікарні у Донецьку. Там я і дочекався обміну. Через інформаційну ізоляцію весь цей час росіяни намагались запевнити нас у безвиході нашого становища. Постійно казали, що Володимир Зеленський і влада вважають нас дезертирами, не хочуть обмінювати, українські території майже всі захоплені РФ, армія розбита. Був свідком фізичного насилля з боку росіян до моїх побратимів. Коли ми з побратимами залишались наодинці в палаті, то підтримували один одного і переконували не вірити у росіянські побрехеньки, розуміючи, що ворог підступний і намагається скористатися нашим положенням, аби залякати та зневірити. Ми вірили, що Україна бореться, наші рідні живі, і наш вклад та жертва в Маріуполі були суттєвими для цього.

Коли я повертався із полону, то спочатку не вірив, що це справді відбувається. Це була вже третя спроба обміну. До цього нас розділяли, садили в автобуси, ми виїжджали на обмін, і вже за територією, де нас утримували, автобуси повертали назад. Нам казали, що вони готові нас обміняти, але українська сторона не хоче нас приймати. Третього разу я вже не сподівався. Та згодом ми побачили автівки швидкої допомоги, військових. До автобусу піднялась людина у «пікселі» та з прапором України на плечах. «Може я вдома?», — невпевнено подумав я. На «швидких» нас привезли до Запоріжжя, і лише тоді я відчув, що насправді відбувається. Це свіже повітря… Тепер я знаю справжній запах свободи, ні з чим його не сплутаю. Не маю слів, щоб це достеменно описати, але я його точно знаю і відчуваю досі його тепло та свіжість.

Повернення у стрій. Робота сержанта

Після полону та реабілітації я повернувся до тоді ще полку «Азов», який відновлював боєздатність. Більшість особового складу я не знав, так як кістяк його складався з хлопців, які прийшли на деблокаду Маріуполя. Як боєць я долучився до підрозділу на бойових завданнях на Донецькому напрямку. Згодом, коли вже бригадою ми поїхали на полігон, командування запропонувало пройти сержантські курси. Мені була до душі ідея знову навчитись чомусь новому, підвищити кваліфікацію та спробувати себе у новій ролі командира.

Після завершення курсу я був призначений на посаду сержанта взводу. Потім був виїзд на бойові завдання на Запорізький напрямок. Відверто скажу, що це виявилось складніше, ніж я міг уявити. Керувати особовим складом не так легко, як може здаватись зі сторони. Кожна підпорядкована тобі людина — це індивідуальність із власним світоглядом, характером, проблемами. До кожного треба знайти підхід окремо і налагодити стосунки між ними. Як сержант ти маєш щодня подавати їм приклад і завойовувати авторитет. На сержантському курсі нас навчили правилу «слідуй за мною, роби як я». Це тримало в тонусі і допомогло покращити злагодження особового складу. Вже на бойових я усвідомив, яке це правило насправді золоте. Коли мої підлеглі бачили мене разом із ними в окопі, що я так як і вони копав окопи і перебував під обстрілами, не ховався, то по їх обличчям було видно, що їм стає комфортніше, і вони із завзяттям долучаються до роботи і нормально переносять стрес.

Сержанту особливо важко дається усвідомлення, що зараз через високу інтенсивність бойових дій ти можеш втратити когось зі своїх підлеглих. Це наче втратити дитину. Коли таке трапляється, то навіть тобі як воїну тяжко на душі. Але ми завжди приймали це. Розуміли, що смерть у бою не буває марною, і загиблий побратим поклав своє життя у фундамент перемоги. А ми живі і помстимося за них.

Інструктор на БКБП

Після повернення з бойових мені випала нагода випробувати себе знову. Бригада росте, рекрути приходять на навчання. Я став інструктором для нових бійців бригади «Азов». На даний момент я інструктор на базовому курсі бойової підготовки. Я задоволений своєю роботою та колективом. Максимально вкладаємось у процес навчання рекрутів. При нестачі ресурсів і часу намагаємось планувати тренувальний процес так, щоб їм було і складно, і цікаво, і корисно. Щоб нові бійці бригади по закінченні курсу мали хорошу фізичну форму, моральну витривалість і розширений спектр навичок, які їм знадобляться на полі бою. Важливим є те, що більшість інструкторів самі проходили БКБП в «Азові», потім загартовувались у боях. Тому можу сказати, що ми знаємо та розуміємо потреби на зараз і на майбутнє, знаємо стан рекрутів, у якому вони перебувають під час проходження курсу, і згідно із цим розуміємо, як правильно виховувати бійців, які принесуть користь бригаді та країні. 

На інструктора лягає відповідальність за велику кількість людей. Грубо кажучи, які знання ти їм даси, і зробиш так, щоб вони їх засвоїли, з тим їм і йти у бій. Від тебе теж залежать їхні життя і здатність навчитись вправно та ефективно воювати у подальшому. Необхідно показувати рекрутам правильний приклад поведінки та мотивації, щоб після закінчення курсу у них було розуміння, що навички потрібно розвивати щодня. Було дуже приємно, коли одразу після завершення останнього курсу, вже колишні рекрути підійшли до мене, я їх привітав особисто вже як бійців бригади, і вони сказали, що те, що я постійно робив ті ж самі вправи по ФІЗО разом з ними, дуже мотивувало їх не здаватися і намагатися не відставати від мене.

Ми воюємо із сильним та впертим супротивником. Через пропаганду у соцмережах багато людей глузують з ворога, називають їх «чмобіками». Я не один раз зіштовхувався із військовими РФ у боях в різні часи та на різних напрямках. Мало того, що супротивник підступний, він ще й вправний. Росіяни завжди добре працюють артилерією та мінометами, а це основна зброя цієї війни. Може це когось здивує, та ворог добре вміє вчитись на своїх помилках. Іноді це може й справді бути не швидко, але і війна у нас продовжується не місяць і не рік. Наприклад, на початку наша армія переважала за кількістю застосування дронів, що дало вагому перевагу у вирішальних боях у перший рік після початку повномасштабного вторгнення. Наразі вже росіяни починають переважати за цим показником, і ми відчуваємо це. Ворог вчиться, зокрема і на нашому досвіді. Тому ми не маємо права зупинятись у розвитку і не підтримувати військо та один одного. На БКБП ми постійно вчимо рекрутів і вчимось самі. Аналізуємо, як йде та змінюється ця війна, як воюють ті чи інші бригади. Пристосовуємо нові знання до навчального процесу рекрутів. На виході нам потрібні універсальні та вмотивовані азовці.

Бути азовцем та бути серед азовців — це честь, якою я пишаюся, та постійно вдосконалююсь, щоб бути гідним цього. Азовець — це насамперед вмотивована людина, для якої його країна та нація мають пріоритет. Також кожен азовець піклується про всіх своїх побратимів, бо ми — сімʼя. У будь-якій критичній ситуації, незважаючи на щільні обстріли, жорсткі стрілецькі бої, ми не маємо морального права не допомогти один одному. Тому у нас важлива фізична підготовка бійця. Обвішаний спорядженням та зброєю, ти маєш бути готовим при необхідності евакуювати побратима. Ніхто не кине тебе напризволяще, живого чи пораненого. Це неодноразово відбувалось в Маріуполі, де хлопці діставали один одного майже з пекла, попри відстані та обставини. Саме тому ми постійно говоримо і нагадуємо про тих, хто досі знаходиться у полоні. Ми маємо робити все, щоб хлопці повернулися додому якомога швидше.

Інтелектуальна підготовка — це те, що робить нас професійними військовими. Вкрай необхідно вміти не просто воювати та тримати позиції або штурмувати, а під час кожної своєї дії вмикати голову, бути кмітливим і працювати на випередження. Як приклад, мій побратим «Обіто». У нього дуже довгий і різноманітний військовий шлях, він пройшов з гідністю всі випробування до сьогоднішнього дня. Людина військова, має декілька вищих освіт. Він вчитель історії, дуже добре знає і всесвітню історію, і історію України. Ці знання теж мотивують, він аналізує та свідомо розуміє картину цієї війни, за що він воює. Він розвинений і фізично. Завжди дивувався, як він здатний аналізувати роботу супротивника, суміжних підрозділів і своїх побратимів. Постійно вдосконалює навички. Багато вчиться. Він для мене приклад азовця. І таких серед нас дуже багато.

Сподіваюсь, що зможу дожити до кінця війни. Надалі хочу продовжувати служити в «Азові» як інструктор, виховувати нові покоління воїнів, ділитися досвідом і знаннями. Бо коли війни немає, сильна армія все одно потребує професійних військових, щоб не дати змогу загарбнику зазіхнути на наш суверенітет. Тим паче, потребує таких підрозділів як наш «Азов». Ми вже довели це і продовжуємо доводити щодня. Ми готові ділитися нашими знаннями задля спільної праці. Ця війна може повторитись у майбутньому. Ми маємо завжди бути готовими до неї.