Як починалася повномасштабна війна у лютому минулого року, де проходили ключові бої, що відбувалося у Рубіжному та яка наразі ситуація на Бахмутському напрямі – про це та інше РБК-Україна розповів піхотний офіцер бригади Нацгвардії “Рубіж” “Метіс”.
Військовий бригади оперативного реагування НГУ “Рубіж” з позивним “Метіс” родом з Харківської області. З самого дитинства він захоплювався військовою справою. Спочатку військовий ліцей, далі – Національна академія НГУ.
Ближче до 2004 року його дядько повернувся зі строкової служби, а хрещений на той час служив в підрозділі міліції особливого призначення. В 2014 році, коли Росія захопила Крим, дядько пішов добровольцем на фронт, що і надихнуло хлопця з вибором військової професії. “Метіс” вирішив навчатися професійно боронити свою країну.
Коли почалась повномасштабна війна, йому було 23 роки. Військовий став піхотним командиром під час боїв у Ірпені та Рубіжному. Після травми отримав посаду прес-офіцера своєї бригади, яка сьогодні працює на Бахмутському напрямку. Про участь у боях, мобілізацію та ставлення до Нацгвардії він розповів РБК-Україна. Далі – його пряма мова. Ім’я та прізвище військового не називаємо з міркувань безпеки.
Про 24 лютого та Гостомель
Вночі я спав, якраз у той день у мене мав бути вихідний. Близько 5:30 мені зателефонував солдат і сказав:
– Товариш старший лейтенант, тривога!
– Навчальна?
– Ні, бойова, ракети влучили в Ірпінь, росіяни перейшли кордон.
Тоді я взяв свою “тривожну валізу” і вирушив до військової частини. Ще з воріт побачив, як колеги метушаться, отримують зброю. Пішов до них. Тоді ще не усвідомлював, що відбувається. Як тільки дійшов до розташування батальйону, прямо в частину влучила ракета. Це сталось поруч біля мене. От тоді я й зрозумів, що все це серйозно.
Ми зібрали всіх хлопців з батальйону, хто залишився на місці, почали планувати свої дії. Телеграм-канали майоріли повідомленнями про росіян, які вторгалися в різні області України. Перше, що мені прийшло в голову – зателефонувати мамі в Харків та сказати, щоб вона заховала всі мої військові речі, щоб на випадок окупації у неї не було проблем.
Через декілька годин почалась “всесвітньо відома гостомельська десантна операція”. Все небо було вкрито ворожою авіацією, гвинтокрили почали десантування росіян на смузі аеропорту “Антонова” і на околицях частини. Винищувачі їх прикривали, обстрілюючи все, що потрапить в їх приціл. Хлопці, що вели бій на “Антонова”, дали нам певний час, щоб перегрупуватися і відійти. Боєкомплект закінчувався і проти переважаючих сил ми довго вести бій не могли.
Про бої за Ірпінь
Зі мною в групу збилося до 10 солдат, ще було декілька офіцерів та діловод. У київській кампанії в мене була дуже сильна група. Наприклад, Гєна з Бучі, кремезний чоловік з позивним “Геноцид”. В нього сталась трагічна історія. В той день, коли ми воювали в Ірпені, його дружина була волонтером. Вона рятувала жінок і дітей, але її авто розстріляли росіяни. Гєна залишився сам з двома дітьми.
Також у групі були колишні розвідники зі 128 бригади. Професійні військові, пройшли не одну ротацію, були в Дебальцево. Вони багато чому мене навчили. З діловодом Денисом постійно жартували, що з ним і австралійцем Дені – ми найбільш бойова штабна секція.
Я був на посаді командира відділення/командир екіпажу БТР-70. 5 березня ми зайшли ротою в Ірпінь. На одній з вулиць вперлись в ворога. Тяжко навіть сказати, скільки росіян там було. Вони рухалися колонами: багато техніки, піхота, танки. Один з ворожих підрозділів почав виїжджати по перехрестю попереду нас, там були БМД та танки. Не вагаючись наші хлопці відкрили вогонь.
Підбили одну з ворожих БМД та завʼязався бій. Під час бою наш БТР вийшов з ладу. Ми пришвидшено прийняли рішення продовжити бій. В цей момент ворожий РПГ летів вже у нашу сторону, але, на щастя, залетів прямо під дно бронетранспортеру. Як вишенька на торті виїхав ворожий танк, який почав дуель з нашим танком 72-ї бригади. Дуже ефектний був бій.
Нанісши ворогу максимальних втрат, яких ми тільки могли завдати, наш підрозділ почав відтягуватись. Не згадаю, скільки ворожих БМД було знищено, але точно не менше п’яти. Це заслуга наших піхотинців, які гідно прийняли бій і не розгубилися.
“Метіс” та побратими (Фото: прес-служба бригади НГУ “Рубіж”)
Про бої на Лютізькому напрямку
Ми вийшли з Ірпеня. Відпочили день і вирушили в район Вишгорода, на Лютізький напрямок. Там я вже дізнався, що таке бій в посадках, лісах та окопах. Як ворожа артилерія впливає на тебе не лише фізично, а й психологічно. Ми тримали рубіж в районі Гути-Межигірської.
Напрямок був непростий та надважливий. В тому районі росіяни намагалися кидати понтонні переправи. Інколи в них зовсім не виходило, а інколи – зовсім трошки виходило. Противник був сильний, мав перевагу в засобах радіоелектронної боротьби, постійно працювали коптери, “Орлани”. Оборона Києва була явно не найлегшим періодом мого життя.
Мене там одночасно надихала і дивувала місцева територіальна оборона: хлопці з Лютіжу, Нових та Старих Петрівців. В них майже нічого не було, деякі місцеві були навіть без бронежилетів, але вони стояли до кінця. Були готові віддати останнє, щоб хоч трохи допомогти нам.
Я тоді відчував дуже сильне піднесення. Мене така атмосфера дуже мотивувала. Бачив цих людей, що були віддані своїй землі до останнього, і розумів, що ми воюємо за них. У той час наша нація була міцна і єдина як ніколи.
Про Рубіжне
Потім в мене було Рубіжне, де я очолив групу іноземних добровольців. В якийсь момент навіть почав забувати як спілкуватися українською мовою. Ми говорили англійською. Виконували різні задачі, перекривали небезпечні напрямки, працювали на різних позиціях.
Про Рубіжне є лише один відгук, і його можна почути від кожного, хто там був: Рубіжне – це пекло на землі. Здавалося, що ворог має безкінечну кількість артилерійських БК, а їхні танкісти та піхотинці взагалі ніколи не сплять.
Місто, зруйноване вщент, виглядало як могильник з уламків стін та дахів. Все було посічено осколками. Для моєї групи, яка до цього мала досвід роботи лише у Київській області, Рубіжне здавалося апокаліпсисом. Ми постійно вчилися, адаптовувались, можливо, тільки завдяки цьому й вижили. Було важко, але наші хлопці трималися.
Про травму
Був бій на очисному заводі в Рубіжному. Ми виходили з позицій, зі мною був хлопець із 24-ї бригади. Раптом пролунав вибух. Прилетіла міна. Мій на той момент напарник був десь за 2-3 метра від епіцентру, а я – за 5. І коли міна впала, я стояв прямо у цього хлопця за спиною. Тому він зловив обличчям уламок, а мене відкинуло, я втратив свідомість.
Коли повернувся до тями, то побачив, що хлопці вже тут, йдуть по нас. Того хлопця мої бійці евакуювали. А з іншими військовими з моєї бригади ми прийняли рішення повернутись на позиції, бо якраз тоді почався бій. Досі живу з думкою, що саме цей хлопець з 24 бригади врятував мені життя. Мені б хотілось знайти його і подякувати.
Служити в піхоті тепер мені не дозволяє стан здоров’я. Наразі моя основна робота – цивільно-військове співробітництво, інформаційне забезпечення в зоні бойових дій. Ми з моїм колегою працюємо з журналістами, щоб показати ситуацію на фронті. Адже це різні речі, коли про війну розказує “аналітик на дивані”, і коли це військовий, який працює на конкретному напрямку.
Про Бахмут
На Бахмутському напрямку триває кривава війна. Обидві сторони налаштовані серйозно: Україна хоче захистити свої території, а РФ – загарбати їх. І ніхто від цих цілей відмовлятися не збирається. Бійці показали, що ми можемо не лише обороняти Бахмут, а й наступати, штурмувати. І робити це успішно.
Наразі ворог своїми навалами постійно штурмує. Уявіть, що біжать 10 солдатів, їх “кладуть”, а через 10 хвилин знову – 10 солдатів. Ворог розумний, але місцями не підготовлений та деморалізований. Але їхнє командування вміє планувати і думати. Хоч вони й взагалі не цінують своїх людей.
Ніхто з українських сил не відступає від позицій, бо віддати позицію легко, а от забрати важко. І ціна за повернення може бути ще вища, ніж за оборону. Ми будемо берегти своїх людей і намагатися зробити все, щоб вони були у найвигіднішому положенні.
Наразі ми робимо підґрунтя для більш масивних наступальних дій.
Бахмут не впаде. Він, скоріше, може стати кульмінаційною точкою, з якої почнеться відлік наступу і звільнення територій у Донецькій та Луганській областях.
Мене особисто дуже мотивують мої побратими, з якими воював. А ще бачити, як вони професійно зростають. За час війни вони виросли, працюють як леви. Часом я думав, що в мене немає скільки сили духу, як у них. І мені хотілось бути на рівні з ними.
Зараз я хоч і не працюю в окопах, але намагаюсь допомагати бійцям своєю інформаційною діяльністю. Відчуваю свою користь. Бачу те, як ми гідно стримуємо цю ординську навалу. Бо я сам з Харківської області, був в деокупованих містах і бачив, що несе “руський мір”. Я зовсім не хочу, щоб мій будинок знаходився на території Російської Федерації. І я не хочу жити за їхнім воровським законом. Не хочу, щоб мої діти взагалі знали цю Росію.
Фото: GettyImages
Про НГУ, яка нібито “не воює”
З приводу того, що “НГУ не воює”, в мене є цікава історія. Мій побратим з позивним “Бордюр” колись був з дуже важким пораненням. Він потрапив до шпиталя і там також лежали хлопці зі Збройних сил України.
“Бордюр” був посічений, весь в осколках, але коли прийшов до тями, то хлопець з ЗСУ запитав, чи він десантник. Він відповів, що ні – піхотинець, штурмував позиції з НГУ. Після цих слів в них були такі здивовані обличчя.
Не знаю, чому так склалось, що про НГУ так рідко згадують як про воюючу одиницю. У нас кожна бригада має своє призначення: охорона громадського порядку, забезпечення безпеки президента, охорона важливих державних об’єктів, патруль міста.
От бригада оперативного призначення НГУ воює і нічим не гірше, ніж механізовані бригади ЗСУ. Наприклад, у 2019 році моя бригада воювала на першій лінії на Світлодарській дузі. Та й у Рубіжному ми разом з десантно-штурмовою бригадою воювали на рівні.
Ми зараз всі працюємо задля однієї мети – звільнити українські території від російської навали та не підпускати їх до українського кордону.
АВТОР: Анастасія Рокитна
