З дитинства Євген знав, що хоче бути військовим, коли йому було 19, написав рапорт та за власним бажанням вступив до лав Національної гвардії України. Між закінченням строкової служби й початком повномасштабного вторгнення прийшло лише два з половиною місяці, зараз хлопець повернувся до однієї з бригад Північного об’єднання Національної гвардії України. Після демобілізації одразу підписав контракт резервіста, бо не хотів втрачати контакт з частиною та побратимами.
Початок вторгнення хлопець зустрів вдома, в Харківській області, почув проліт ракет над будинком та зрозумів, що почалось. Понад добу знадобилось, щоб дістатися до військової частини.
Про початок війни Євген згадує:
«Вагатися не було часу, зібрав речі та поїхав у підрозділ, морально вже був готовий до цього. Найбільше переживала мама, бо я тільки повернувся додому. Однак, для себе я чітко розумів, що треба означає треба. Потрібно зробити так, щоб наші батьки та наші діти жили у вільній країні й нічого не боялись».
З перших днів весни нацгвардієць разом з побратимами виконував службово-бойові завдання на в’їзді в Київ, не приховуючи емоцій Євген розказав, що нерви були натягнуті як струни, був і страх, проте завдяки підтримці товаришів зміг зібратись та подолати ці відчуття.
«Крім служби на блокпосту, ми займалися облаштуванням позицій, росіяни тоді вже були в Ірпені та Бучі, ми готувалися їх зустрічати й обороняти столицю. Було холодно, але там до мене прийшло чітке усвідомлення – я там де маю бути, це моя місія. Окрема подяка волонтерам, якби не їх допомога, було б в рази важче. Вони взяли на себе побутові питання, завдяки чому ми могли зосередитись на виконанні поставлених нам завдань», – ділиться гвардієць.
Після перемоги Євген хоче провідати всіх своїх рідних і далі продовжувати військову службу.
