Його не брали до війська через вік. Та у свої 56 харків’янин таки добився, аби стати до лав 5-ї Слобожанської бригади НГУ, став помічником гранатометника і попри тяжке поранення, повернувся до війська й боронить свою рідну Харківщину.
До війни він був вчителем фізкультури, потім зварювальником. І завжди займався спортом. Ця загартованість і допомогла йому, пораненому, вийти з-під вогню у Кліщіївці.
«Накривали нас мінометом, я отримав тяжке поранення. Хлопці загинули мої, я отримав контузію, травму ноги, спини, голіностоп, колінний сустав, уламки залишились у поясничному відділі, тазу. Ну, на адреналіні треба вижити було. Виходив», – пригадує Ігор.
Викликати на допомогу евакуаційну бригаду було надто небезпечно. Тож, чіпляючись за життя, тяжкопоранений, він йшов вперед – це був єдиний спосіб вижити.
«Стало сутеніти, темніти трошки, і почали – зміна позиції була, і я з побратимами десантниками виходив. Мої побратими перев’язали, я не знав, що нога розірвана трошки. Так якось на адреналіні дійшов до евакуації – близько 10 км йшли. Тягнув ногу, спину, дуже хотілося вийти. Мені пощастило – щойно я вийшов, через деякий час повністю бліндаж накрили, вони спалили його повністю», – ділиться спогадами Ацтек.
Півтора місяця в шпиталі. Потім реабілітація в Латвії. Купа осколків і досі лишилися в тілі – в нозі й біля хребта. Та навіть після всього пережитого, каже, як буде треба, поїде до Кліщіївки знов.
«Да, поїду, хоча це нелегко, но хтось повинен це робити, да я поїду! Треба робити – хто буде робити? Треба нести службу, а хто крім нас, хто? Хто за нас буде, за нашу землю? Це наша земля, як не крути, наша, сім’я, сім’ї наші…» – емоційно ділиться думками гвардієць.
Усім, хто ще не в війську, Ацтек радить загартовуватися.
«Бігайте, хлопці, бігайте – допоможе! Не стільки як витривалість, сила духу відпрацьовується, дуже важко йти, я все життя потроху бігаю, що таке пройти мені 7, 8, 10 км, це нічого, але коли нас обстрілювали й газом травили трошки, легені підзакупорилися. Було дуже тяжко йти, я просто хапав повітря, щоб вийти. Гадав, що не дойду, просто за рахунок того, що волів, що бігав, тренувався потихеньку, так я якось і вийшов», – ділиться досвідом Ацтек.
А ще, каже, на війні треба тримати холодну голову.
«Треба зібратися та відпрацювати. Це робота, просто треба відпрацювати. Щоб не запанікувати. Це важкувато, коли біля тебе міна розривається. Слава богу, коли тебе не контузило – пощастило вважай. А поруч хлопці поранені, треба перев’язати швиденько, допомогти, відтащити», – розповідає Ігор.
В Харкові на Ацтека чекають дружина і донька. Ніхто з родини гвардійця не виїхав. Тож, коли місто обстрілюють, Ацтек хвилюється. За два роки війни, каже, втомився. Та все ж таки на полі бою, каже, треба доробити свою роботу.
«Мені здається, що все буде добре, рано або пізно – все буде добре, ми переможемо, може не зараз, може завтра, но переможемо стовідсотково! Ми на своїй землі, ми праві, а вони – ні. І за це треба відповісти!», – підсумовує Ігор.
За матеріалами телеканалу “Інтер”
