На війні чимало залежить від фортуни – і історія бійця на псевдо Харон вчергове це доводить. Події відбувалися на Купʼянському напрямку, коли нацгвардієць отримав контузію…
Як розповідає Харон, одразу після контузії його відправили на евакуацію. Та завершити її не вдалося: почався мінометний обстріл. Щоб не потрапити під ворожі снаряди, боєць побіг вперед, знайшов порожній окоп і просидів там майже добу. Коли почув голоси, які розмовляли українською і російською мовами:
«Я подумав, що свої. Кричу: «Хлопці, я тут!». Вони кажуть: «Ти де?». Я відповідаю: «Я тут!». І тут вони мені дві гранати закидають до окопу…», – говорить Харон.
На щастя, він встиг прикрити голову руками й мінімізувати поранення. До того ж окупанти не стали перевіряти, чи загинув українець. Тоді Харону пощастило вперше.
Другий подарунок долі теж не забарився – прийшли воїни Збройних сил України, які вибили загарбників з позиції. Втім Харон не був певний, хто саме переміг у протистоянні:
«Але я все ж таки крикнув: «Хлопці, я свій! Я свій!». Вони кажуть: «Ти де? Ти де?». Я так подумав: вдруге отак одразу казати не буду. Засів…», – розповідає нацгвардієць.
Це вагання було недовгим: брак води, їжі та зламаний автомат змусили Харона діяти.
«Що мені робити? Або пан, або пропав — кажу: «Пацани, я виходжу!». Вони говорять: «Виходь спиною до нас». Я руки підняв, думаю: хай буде як буде, застрелять — значить застрелять. Але виявилося, що то свої — мені пощастило», – додає боєць.
Те, що Харон справді «свій», одразу перевірили за базою: як зʼясувалося, його вже занесли до списку зниклих безвісти.
Зараз боєць проходить реабілітацію. І зазначає: у стресових ситуаціях адреналін змушує приймати рішення миттєво – ще до того, як вони остаточно сформуються в голові.
Відділення інформації і комунікації Східного ТУ
