30-річний офіцер відділення розвідки Нацгвардії Віталій Литвин третину свого життя стоїть на захисті Батьківщини, хоч стати військовим зовсім не входило в його плани.
Окупація Криму і початок бойових дій на Сході України, розділили життя хлопця на «до» і «після». Він, без жодних вагань, приєднався до добровольчого батальйону Нацгвардії, ні з ким не обговорюючи своє рішення.
Рішучість — риса, яка ще не раз у майбутньому допоможе командиру Литвину і його підрозділам здійснити десятки спеціальних операцій на Луганщині й Донеччині.
Герой України Віталій Литвин, а для своїх просто Десна — командир, який не лише роздає накази, а очолює розвідувальні групи, які висуваються вглиб позицій окупанта. Він евакуював цивільних із окупованих територій і поранених та загиблих бійців із поля бою.
Віталій із тих, хто не втомлюється від війни.
«Ми продовжуватимемо боротьбу, поки не знищимо російську федерацію, не помстимося за кожного побратима та посестру», — наголошує Віталій.
Про рішення, що вартують життя, розвідувальні операції за спиною ворога, найвищу державну нагороду, яку вмовили отримати побратими, війну, довжиною в десять років та що може змінити її хід Віталій Литвин розповів журналістці «Вечірнього Києва».
«ВИБІР ЗА МЕНЕ ЗРОБИЛА РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ»
Віталій виріс у військовому містечку Десна, що на Чернігівщині. Онук танкіста і син військовослужбовця. Здавалося, що хлопець з військової династії має продовжити справу родини, але у нього були інші мрії й цілі. Батьки не тиснули, а поважали вибір сина стати істориком-правознавцем. Хоча сам юнак, закінчуючи педагогічний університет, мав намір зайнятися бізнесом.
«Вибір у мене був завжди. Батьки не були проти, що я обрав для себе цивільну професію. Мабуть, дивно звучить, але зростаючи у військовому містечку, я ніколи не хотів стати військовим. Останній курс у педагогічному, я вчився на заочному і працював у Києві в будівельній компанії. Надалі планував займатися власним бізнесом. Але вибір за мене зробила російська федерація у 2014 році, розпочавши агресію на кримському півострові та Сході України. Тоді я вирішив стати до лав Нацгвардії і приєднався до добровольчого батальйону, аби відстоювати територіальну цілісність та суверенітет України».
Хлопець нікому не повідомив про своє рішення: ані батькам, ні друзям. Він і досі переконаний: ніякі поради чи вмовляння на нього б не вплинули.
«Я пройшов ВЛК, а на вихідних заїхав до батьків і сказав, що у понеділок відправляюся на полігон. Хіба можна відмовляти сина стати на захист своєї Батьківщини? Ні. Хіба це не обов’язок кожного свідомого громадянина?.. Я скажу більше: за десять років я жодного разу не пошкодував про свій вибір», — зауважив мій співбесідник.
БОЙОВЕ ХРЕЩЕННЯ ВІДБУЛОСЯ ОДРАЗУ, ТІЛЬКИ-НО ВИЙШОВ ІЗ АВТОБУСА
Віталій приєднався до добровольчого 4 батальйону оперативного призначення 50 полку НГУ «Крук». Згадує, що це була збірна з усієї України. Збірна відчайдухів та справжніх борців за свободу. Саме тут хлопець здобув надзвичайно цінний досвід і знання.
«Але найголовніше — це люди. Я познайомився з дуже потужними українцями. Багато з них досі служать, багатьох, на жаль, вже нема. Але вони назавжди в моїй пам’яті. Тому я стоятиму до кінця за кожного з них», — наголошує Десна.
З Івано-Франківського полігону захисники їхали на Луганщину у великих туристичних автобусах, пригадує співрозмовник. Не маючи навіть військового квитка і не думаючи про матеріальні цінності. Ними керувала жага знищити ворога, який прийшов на українські землі з війною.
«Ми були резервістами із заробітною платою 960 гривень. Але нам було байдуже, ми їхали захищати країну. Зупинилися в Києві, прийняли присягу і поїхали на Донбас. У столиці нас пересадили у звичайні автобуси по 36 чоловік. Мій взвод заступав на крайній блокпост, який був на лінії бойового зіткнення з ворогом. Населений пункт Попасна. Наступний блокпост — це вже були окупаційні війська. Отак автобусом ми заїхали і починаємо виходити у військовому однострої зі зброєю в руках. Наче на парад приїхали, а не на «нуль». Це зараз згадую і просто не вкладається в голові. Треба ж було хоч розосередити особовий склад. Що відбувається: звичайно ж одразу по нам почався артилерійський обстріл. Не встигли вийти і лягли, а з усіх боків свистять міни. Я думаю, мабуть, наступна буде мені по потилиці. Все, навоювався. Але це було вперше і востаннє, коли я так подумав за весь час війни. Більше таких думок, не допускав».
На диво, ніхто із військових тоді не загинув. Хоч місце, на яке прибули бійці, ворог щедро полив 120-мм мінометом. Тож після бойового хрещення почалася бойова робота.
«Заступали на чергування, вели протидиверсійну роботу, штурмові дії, тримали оборону. 45 днів там пробули. Потім нас поміняли. А вже наступна ротація була в Кримське. Туди ми заїхали на чотири місяці».
«Я НЕ РОБЛЮ ОБЛИЧ ДЛЯ ВОРОГА — ПУТІН, ШОЙГУ… ДЛЯ МЕНЕ ВОРОГ — ВСЯ РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ»
Віталій наголошує, що жодним чином не можна знецінювати нашого ворога, бо це народ, який всю свою історію воює та вдосконалює армію.
«Ми називаємо їх «чмонями», «ваньками». Насправді наш ворог загартований, бо все своє життя воює: Афганістан, Чечня, Грузія, Сирія… Багато військових конфліктів, де російська федерація набувала досвіду для повномасштабного вторгнення в нашу країну. Це ворог з потужною матеріально-технічною базою, з величезною кількістю особового складу, а ще з тоталітарним режимом. У цього народу небагато інтелекту, тому ними дуже зручно керувати. Їх виховують так, що кожен громадянин росії хоче знищити нашу державність, нашу історію. Тому я не роблю облич для ворога — путін, шойгу. Для мене ворог — вся російська федерація без облич та морально-етичних цінностей. Це ворог, якого потрібно знищувати».
Військовослужбовець переконаний, що доки ми все вірили в тимчасові операції — АТО, ООС, російські солдати впевнено ознайомлювалися з українською територією і відточували на ній свої військові навички.
«Були такі підрозділи, коли курсанти приїжджали просто складати іспити в умовах, максимально наближених до бойових дій. Вони проходили навчання, практику і повертались у війська. Відбувалося ознайомлення з територією Донецької та Луганської областей для подальшої ескалації у цих напрямках. Тобто російське військо вдосконалювалось і готувалося до повномасштабного вторгнення на нашу територію. А ми все чекали доки ця „операція“ закінчиться, а потрібно було серйозно готуватися до великої війни», — констатує Литвин.
«ТІЛЬКИ ЗНИЩЕННЯ І ВІДОМЩЕННЯ ЗУПИНИТЬ ПРОСУВАННЯ ЦІЄЇ ОРДИ»
До квітня 2016-го року Десна був у добровольчому батальйоні. А потім пройшов відбір до 4 бригади оперативного призначення НГУ «Рубіж».
«Це бригада швидкого реагування. Вона тільки-но створювалася — за стандартами НАТО. Тут був більш конкретний підхід і що важливо — багато вмотивованих людей. Ми одразу пройшли курси з тактичної медицини. Також саме тут я пройшов курс розвідника за канадською методикою. Нас тренували досвідчені інструктори з Канади».
На те, щоб стати командиром взводу розвідки спеціального призначення Віталію Литвину знадобилося ще чотири роки та велика кількість бойових виїздів.
«На командира покладена велика відповідальність за рішення. Коли я приймав посаду командира взводу розвідки, для мене найважливішою була довіра особового складу, з яким я пліч-о-пліч пройшов не один рік бойових дій. Тоді ми якраз виконували завдання на Світлодарській Дузі. Це був особовий склад, який мені довіряв, а я довіряв їм. Для мене головне — життя і здоров’я моїх побратимів. Але варто розуміти, що йде війна і за складні рішення треба вчитися брати на себе відповідальність. Всі, хто був поряд зі мною знали, за що вони борються на цій війні і як співається в пісні «Твоя лють»: тільки знищення і відомщення зупинить просування цієї орди. Треба продовжувати боротьбу поки ми не знищимо російську федерацію та не помстимося за кожного побратима і посестру».
«МИ МОЖЕМО ВСІ СЬОГОДНІ ЗАГИНУТИ, АЛЕ НАМ ТРЕБА СТОЯТИ, ДОКИ КРАЇНА ЗМОЖЕ ЗОРГАНІЗУВАТИСЯ»
Повномасштабне вторгнення застало захисника України у Сєвєродонецьку.
«Я зібрав свій підрозділ і сказав таку фразу: ми можемо всі сьогодні загинути, але нам треба зараз відстояти 2, 3, 5,7 годин, добу, щоб країна змогла зорганізуватися, щоб змогли підійти резерви, — згадує Віталій Литвин. — І хлопці мене підтримали. Бо довіряли мені, бо воюють за те ж саме, що і я».
Далі були численні спеціальні операції в Рубіжному та Сєвєродонецьку. Оборона Рубіжного для бригади «Рубіж» стала символом незламності й стійкості бійців, які більше двох місяців у взаємодії з іншими підрозділами тримали це місто.
«Пам’ятаю, коли ми перемістилися в Рубіжне, там був пансіонат, де знаходилися люди похилого віку та люди з інвалідністю. Це був лівий фланг рубежу батальйону тактичної групи. Противник почав туди просування. Ми зайшли, все зачистили. Познайомилися з мешканцями, деяких евакуювали. З рештою групи я висунувся на інше завдання. На ранок повідомили, що противник висунувся на цей пансіонат. Там було близько двох рот, велика кількість броньованої техніки. Ворог не знав, що там знаходяться позиції нашого батальйону. Мої розвідники зустріли щедро. Як казав наш снайпер Максим Кирпа (21 вересня 2022 року під час виконання бойового завдання захисник загинув на Лиманському напрямку — ред.), не встигав навіть прицілюватися. Я висунувся на блокпост, мені дали два танки у складі 8 військовослужбовців розвідувальної групи. Вівся щільний стрілецький бій. Підняли коптер і побачили, що ворога дуже велика кількість. Ми зібрали піхотинців, які лишилися. Нас було 18 чоловік проти двох рот».
Проводячи цю військову операцію, командир Литвин вирішив дезорієнтувати ворога і розтягнув свій особовий склад вздовж дороги.
«За допомогою танку ми одразу знищили групу з 15 чоловік одним прицільним пострілом. А вони все йдуть і йдуть. Ми постійно переміщувалися з позиції на позицію, щоб російські військові навіть припустити не могли, що нас так мало. Мої хлопці не стріляли куди попало. Тільки прицільно. Цю лінію ми тримали день і у нас не було жодного пораненого. Стримуючи ворога, ми дали можливість піхотним підрозділам просунутися і сформувати лінію оборони позаду нас».
«ТЯЖКО ПОВІДОМЛЯТИ РІДНИМ ПРО ЗАГИБЕЛЬ ПОЛЕГЛИХ. АЛЕ ЦЕ МОЄ РІШЕННЯ, ЯК КОМАНДИРА»
Але далеко не всі операції проходять без жертв. Війна часто забирає найкращих захисників під час виконання бойових завдань. Цього не приховує офіцер і розповідає, як під час виконання диверсійної роботи на Лиманському напрямку, його група втратила одразу двох бійців.
«Нам треба було робити піше коло близько 20 кілометрів, щоб завдати ворогу відволікаючого маневру з флангу, де він не очікував. Зав’язати бойові дії, зробити багато шуму, обстріляти, якомога більше завдавати втрат противнику. Потім наша задача закінчувалася і ми відходили, а інші сили наносили удар з неочікуваної сторони. Але одного разу, під час нашого відходу, противник завдав артилерійського удару і здійснив авіаційний наліт по моїй групі. Тоді ми втратили двох військовослужбовців — Владислава Куцолабського і Максима Кирпу. Там була дуже важка евакуація. Владислава ми винесли одразу, а за Максимом поверталися на наступний день, бо вівся прицільний вогонь».
Ще одна місія, яку взяв на себе командир Литвин, — особисто повідомляти про загибель військовослужбовців їхнім родинам.
«Так, це тяжко. Особливо, коли, плекаючи останню надію, рідні ставлять запитання: а це точно він, ви впевнені? І оця секунда зволікання, а раптом я помиляюся… Хоча я особисто займаюся евакуацією тіл полеглих своїх побратимів. Щодо повідомлень про загибель, мені не раз казали, що це можуть робити військові ТЦК чи окремі служби в підрозділах, які займаються такими повідомленнями, але, як я дивитимуся в очі рідним загиблого, коли приїду на прощання… Виходить, що відправити на завдання я його зміг, а повідомити про тяжку втрату ні. Тому це моє рішення, ніхто мене до нього не підштовхував, але я думаю, що це правильно».
ПРО НАЙВИЩУ ДЕРЖАВНУ НАГОРОДУ, ЯКУ НЕ МАВ БАЖАННЯ ОТРИМУВАТИ
У червні 2022 року, тоді ще лейтенант Віталій Литвин, за всі вчинені ним подвиги отримав звання Героя України й Золоту зірку. Проте військовослужбовець вагався, чи варто її забирати.
«Ми були в Сєвєродонецьку, стримували основний напрямок удару противника. Виконували розвідувальні завдання і тримали оборону саме в урбанізованій місцевості. Мене викликали в штаб. Я приїхав, мені кажуть: можливо сьогодні буде Верховний Головнокомандувач Володимир Зеленський. Вручатиме тобі Героя і Золоту зірку. Я відповів, що нічого не треба, я відмовляюся. Мені час повертатися до хлопців. Ведуться важкі бої, гинуть бійці, які можуть бути нагороди?.. Всі почали вмовляти, мовляв, ти заслужив, ти молодець. Матеріальні цінності в такий час зовсім не важливі. Живі і цілі мої військові — ось найцінніша нагорода. Коли хлопці повертаються із завдання, закурюють, роблять собі каву і розповідають якісь кумедні історії — ось що для мене найвища цінність», — наголосив Віталій.
Побратими таки вмовили Десну забрати заслужену нагороду. Коли отримував її з рук Президента Зеленського, Віталій взяв слово і зауважив, що без свого особового складу він ніякий не герой.
«Мої розвідники з оточеного Сєвєродонецька вивели цілий взвод піхоти, які були оточені. Вони розрізали оборону противника, стримували фланги ворога. Потім тільки виходили самі. Отакі виконання і є найбільша нагорода. Кожен у моєму підрозділі Герой, це наша спільна відзнака», — наголошує Литвин.
Під час кількагодинної розмови із нацгвардійцем, постійно відчувається, яку цінність для нього несуть люди, з якими він впродовж 10 років боронить країну від ворога.
«До перемоги ще далеко. Війна триватиме довго. Перемога буде тоді, коли з голів наших громадян зникне все російське. Все! На війні воно зникає швидко. Але мені насамкінець хочеться якось мотивувати наших людей. Десь у цивільному житті можна відчути себе самотнім, у війську ти такого ніколи не відчуєш. Тому що це побратими, посестри, які поряд із тобою боронять країну, женуть ворога, який прийшов нас знищити. Тут ми всі єдині у своїй меті. Волелюбні однодумці. Це дивно звучить, але я познайомився з великими й достойними людьми завдяки війні», — підсумував Герой України Віталій Литвин.
За матеріалами «Вечірнього Києва»
