Артем, з позивним Лис – військовослужбовець Національної гвардії, спецпризначенець, який брав участь в обороні Авдіївки та інших українських міст.
Він народився у Харкові й ще з дитинства, слухаючи військові історії діда, який був прикордонником мріяв стати військовим. Образ сильного, сміливого військовика, якому все під силу надихав його і вибір професії військового був питанням часу. Невдовзі Артем вступив до Академії внутрішніх військ МВС України.
Отримавши лейтенантські погони у 2012 році, розпочав військову кар’єру заступником командира роти. Але ще тоді Артем показував вміння аналітично мислити та приймати правильні рішення, тож подальшу службу він проходив на штабній посаді. Займаючись «паперами» він мріяв про службу у підрозділі спеціального призначення, де хлопці завжди займалися чимось цікавим, тренувалися, бігали.
«Я хотів потрапити в спецпідрозділ і стати снайпером. Зі снайпінгом не вийшло, але в спецпідрозділ я все-таки потрапив», – розповідає Артем.
В той час Лис відчував, що йде своїм шляхом і досліджував його з відповідальністю.
«У спецпідрозділ я відразу прийшов на посаду офіцера-розвідника, але потім став командиром бойової групи. В процесі цікавився тонкощами справи, багато вчився. З 2018-го виїжджали для виконання бойових завдань до населених пунктів Щастя, Золотого, Станиці Луганської та інших. У нас там були спостережні розвідувальні пости. Дронів ще не було в достатній кількості, тож ми працювали «ногами», – каже спецпризначенець.
Початок повномасштабного вторгнення Лис зустрів, виконуючи бойові завдання в ООС, де з побратимами ледь не загинув від ракетного обстрілу. Після цього його діяльність сильно змінилася. Завданням підрозділу було збирати інформацію про місцеперебування противника та максимально сповільнити рух його просування на південному напрямку. Поблизу Новосілок усього 4 групи спецпризначенців тримали близько 15-ти кілометрів вздовж лінії фронту.
«Звісно ми не могли тримати оборону на такому фронті. В основному ми мінували дороги й робили засідки, виграючи час. Був тільки один безпілотник, але в них засобів РЕБ ще не було там, тож справлялись», – згадує Артем.
Потім його забрали в штаб, де він розкрив свій аналітичний потенціал та був справжнім «лисом» у цій справі. Артем знайшов у цьому корисне для себе: думати, планувати, зробити так, щоб ніхто з побратимів не загинув. До того ж правила війни різко змінилися і потрібно було підлаштовуватися та змінювати підхід до планування операцій.
В Авдіївці Лис вже очолював штаб свого підрозділу та разом з розвідниками планував проведення бойових операцій.
«Штаб був мобільним, тому в нього ніколи не було постійного місця розташування, що убезпечувало від «прильотів». У нас була машина зі старлінком, що працювала автономно. Завдяки цьому ми могли вести спостереження за допомогою дронів у реальному часі та ефективно проводили спільні операції з іншими підрозділами. Найбільше запам’яталось, як ми своїми силами ліквідували 40 окупантів за день» – згадує Лис з гордістю.
Артем підкреслює, що для ефективної роботи важливо підтримувати свій бойовий дух. Зізнається, що війна відкрила йому очі на багато простих, але важливих речей – бути уважнішим до деталей і відкритішим до маленьких радощів в житті. Наприклад, таких, як частіше телефонувати мамі.
Попри все гвардієць має плани на майбутнє. Мріє створити сім’ю та продовжувати кар’єру військового. А на питання про те, чим, на його думку, закінчиться війна, відповів коротко: – «Нашою Перемогою!».
Пресслужба НГУ
