Домовитись про інтерв’ю з Дмитром було непросто. Чоловік з Маріуполя, і погодився на цю публікацію за умови, що ми не будемо показувати його обличчя і зробимо лише одне фото. До лютого 2022 року він не мав жодного стосунку до армії. В рідному місті займався бізнесом, але повномасштабне вторгнення російських військ докорінно все змінило.

– Коли для вас почалась війна?

– В 2014 році я був ще юнаком. Веселе студентське життя не залишало часу на політику та міжнародні відносини. Навесні почали з’являтись якісь незрозумілі прапори в Маріуполі, а на вулицях ходили озброєні люди. Бувало, що одні і ті ж ділянки контролювали то українські військові, то сепаратисти. Трагедія сталась 9 травня. Тоді в центрі міста був бій. Не всі цивільні навіть розуміли хто кого штурмує. Відділ, тоді ще, міліції штурмували спецпризначенці й якісь військові, оборонялися міліціонери і теж якісь військові. У той час ніхто не знав, хто з цих людей за кого. У той день снайпер вбив моїх родичів, які приїхали до нас у гості й випадково опинись у епіцентрі бою. Тоді почалася війна.

– Як тоді відреагувало місто на ці події?

– Ми тоді розуміли, що йде протистояння проросійських бойовиків і українських військ. Були люди, які підтримували перших, були ті, хто за Україну. Але більшості тоді було, мабуть, байдуже. Я розумію, що хтось може не погодитись з цим, але я не соціолог, я кажу лише те, що спостерігав і відчував сам у той час. У нас люди звикли просто працювати: на металургійних заводах, в порту, в комунальному господарстві. Вони не цікавились політикою. Вони просто жили і працювали. Після остаточного звільнення Маріуполя українськими військовими і батальйоном «Азов» дехто зрозумів, що насправді відбулось. У декого очі відкрились після обстрілу житлових дев’ятиповерхівок у лютому 2015-го року.

– Як змінювався Маріуполь впродовж останніх років?

– Останніми роками місто дуже змінилося у кращий бік. Завдяки децентралізації бюджет Маріуполя став набагато більшим: за декілька років відремонтували школи, дитячі садочки, оновили міський транспорт, зробили дороги. Заводи якось намагались зменшити шкідливі викиди в атмосферу від виробництва. Багато в чому допомагали міжнародні організації та фонди. Мені було приємно спостерігати такі зміни.

– Чому на вас зараз військова форма?

– Я – доброволець. 24 лютого ми всі дізнались про вторгнення ворожої армії, а наступного дня я вже був у центрі комплектування. Досвіду військової служби в мене не було, тому мені сказали чекати. Я чотири години розказував там офіцеру, що хочу служити і допомагати силам оборони. Згодом мені запропонували службу у Національній гвардії. Звісно, я погодився. Тепер я тут. А як могло бути інакше, коли моє рідне місто, мою Батьківщину бомблять і розстрілюють людей? Я бачу, що сьогодні вся країна об’єдналась заради єдиної цілі – заради перемоги. Кожен на своєму місці робить все і навіть більше. Це надихає.

– Чи хотіли би ви повернутись у Маріуполь і яким ви його бачите після звільнення?

– Звісно я хочу повернутись до рідного міста і поплавати в рідному Азовському морі. Я вірю, що це обов’язково відбудеться. Зараз там, наскільки мені відомо, не залишилось жодної неушкодженої багатоповерхівки, зруйнована інфраструктура, промисловість. Та я впевнений, що ми не тільки визволимо Маріуполь й інші наші міста, ми їх відновимо. Можливо, щось доведеться будувати заново. Це буде не швидко, на це підуть роки, але нам це вдасться. Єдине, чого ми не зможемо зробити, це повернути десятки тисяч людей, яких вбили росіяни. І цього ми їм ніколи не пробачимо.