Богдан Яковенко – командир взводу стрілецького батальйону 5-ї Слобожанської бригади. Сьогодні після поранення він служить вже у тиловому підрозділі.
Від моменту знайомства Богдан всіляко уникає згадки про свій позивний, а потім зізнається, що він російською мовою.
«Позивний Улибка мені побратими дали ще в АТО. Це був 2017-й рік, Донецька область. Тоді набагато більше посміхався, та і зараз іноді це буває», – з сумною посмішкою каже Богдан, а ми розуміємо, що з таким позивним може бути лише позитивна та світла людина.
Далі боєць розповідає, що народився у Сумській області, пішов служити на контракт у Національну гвардію України. Мав три ротації у зону бойових дій з 2017-го року. Поки служив, заочно навчався в одному з вищих навчальних закладів Харкова, який закінчив у 2020 році, але спеціальність була не військова, тому офіцерського звання наш герой не отримав.
«Початок вторгнення я зустрів у своїй частині – 5-й Слобожанській бригаді, за деякий час мене та інших, що мали бойовий досвід, прирядили до 92-ї бригади ЗСУ. Ми звільняли Малу Рогань та інші населені пункти», – з гордістю каже Улибка.
Продовжує, що з часом йому запропонували перевестися в іншу частину НГУ, яка виїжджала воювати у район Попасної, до неї як раз набирали добровольців. Тож Улибка у складі групи перевівся, стверджує, лише з однією метою, щоб швидше воювати та знешкоджувати орків.
«Нас, таких добровольців, було 15 бійців. Ми воювали під Золотим, потім були Слов’янськ, Богородичне. Там всюди у той час були жорстокі бойові дії. Після цього була ротація на бойове злагодження та перевід на Харківський напрямок», – згадує Улибка.
Посмішка іноді з’являється на його обличчі, але вона, як нам здається, не дуже весела. Продовжуючи розмову, Богдан намагається максимально спростити свою розповідь, доводиться ставити багато запитань, щоб отримати бажані деталі тієї чи іншої події. Боєць явно не звик вихвалятися, він іронізує над своїми подвигами.
«Під Харковом ми звільняли та зачищали Козачу Лопань. Надивилися там на наслідки «руського мира»… Звіри вони, а не люди», – з ненавистю каже Богдан, потім збирається з духом, та розповідає про бій під Прудянкою, де отримав численні осколкові поранення. Каже, що по його відділенню відпрацював танк, але нашим хлопцям пощастило – поранення отримали лише троє гвардійців, один з них – Богдан.
«Два місяці у шпиталях провалявся. Все, що влучило, лікарі не змогли витягнути з мене, декілька «сувенірів» залишилося у ногах на згадку про цю війну. Уявіть, як будуть рамки металодетекторів у світових аеропортах дзвеніти», – сумно, але жартує Улибка.
Офіцерське звання та державна нагорода «Захиснику вітчизни» знайшли Улибку рівно за рік після початку вторгнення, 24 лютого 2023-го він став молодшим лейтенантом та почав командувати відділенням.
Просимо Богдана розповісти про родину, яку чоловік йшов захищати. Тут наш Герой наче оживає, стає веселішим, охоче та ніжно розповідає про дружину та дев’ятирічну доньку. І саме у цей час ми нарешті бачимо ту саму «фірмову» посмішку Богдана. Він показує нам у телефоні чисельні фото найдорожчих жінок у своєму житті та розповідає, що «дівчатка» відмовилися виїжджати за кордон, залишилися у Харкові.
«Коли бився за Харків, я знав, що тут і моя родина залишилась. Це була моя додаткова мотивація не дати оркам зайти у місто. Ми з самого початку вторгнення вирішили своєю родиною, що будемо всі разом, як би не сталося», – з теплими нотами у голосі розповідає Богдан.
На запитання про плани «після Перемоги» Улибка неохоче каже, що спочатку однозначно переможемо, що ворога треба добивати, щоб і дорогу забув на нашу землю, а мирні плани самі знайдуться. Ми прощаємося з воїном, який має такий світлий, та позивний образ, але не часто посміхається зараз, та думаємо, скільки посмішок забрала ця клята війна та окупанти. Але ми бачили на фотографіях дружину та доньку Богдана, і ми точно знаємо, за їх посмішки воїн Улибка буде битися до Перемоги.
Відділення інформації та комунікації Східного ТУ
