Російські та підконтрольні їм ЗМІ псевдореспублік полюбляють поширювати наратив про те, що мешканці Донеччини та Луганщини підтримують окупантів, а шахтарі – це кістяк сепаратистських батальйонів. Наш герой – шахтар з Донбасу. Боєць 5-ї Слобожанської бригади Національної гвардії України руйнує російську пропаганду, бо мріє визволити рідний край, який ніколи не був російською землею.
Ми зустрілися з нагоди вручення бійцю медалі «За визволення Харківської області». Нагороду вручав бойовий командир з позивним Катран, який був героєм одного з наших попередніх матеріалів.
Співрозмовник – людина кремезної статури, пил вугілля у зморшках обличчя вже встиг вивітритися, його замінив пісок Серебрянського лісу та пороховий попіл важких боїв за Луганщину. Клім неквапливо розповідає нам про свою молодість, яка минула в одному з найстаріших вугледобувних селищ Донеччини. Майже 20 років він працював прохідником, мав найвищий – 5-й розряд. Взимку 2022 року до пенсії, на яку шахтарі виходять у 50 років, залишався лише рік. Але на початку активної фази бойових дій шахту, на якій працював Клім, було закрито через небезпеку обстрілів. Наш герой отримав повістку та чесно прийшов на призовний пункт з наміром захищати свою країну.
«Міг відкосити, але вирішив йти служити. Я служив строкову службу у танкових військах, але у танкісти тоді (вже після початку широкомасштабної війни – авт.) не набирали, тому у 5-го липня я потрапив до Харкова, де мобілізувався у Національну гвардію. А 11-го ми вже стояли на передовій під Балаклією», – згадує Микола.
Потім був Харківський контрнаступ, і у грудні Клім з батальйоном зайшли до Серебрянського лісу під Кремінною. Два з половиною місяці важких боїв, болючі втрати побратимів, потім – вихід на відпочинок та бойове злагодження. На полігоні, під час тренувань, Клім отримав досвід стрільби з протитанкового гранатомета та зрозумів – це його призвання.
У червні він попросився добровольцем на чергову ротацію з одним з бригадних підрозділів.
Ми просимо розповісти про бій, за який нашого співрозмовника було подано на орден «За мужність» ІІІ ступеня. Клім згадує, що на позицію сусідів виїхав танк, а він вирішив допомогти побратимам.
«Взяв три заряди, більше бронебійних для РПГ у мене не було, та вирішив проповзти метрів сто вперед у сіру зону попереду лінії шанців, щоб не видати позицію свого відділення. Мені це вдалося, ворожі автоматники по мені стріляли, але я продумав маршрут та точку стрільби так, що більшість шляху був прикритий рельєфом місцевості. Я підповз на точку та з третього пострілу влучив у трак танку», – з гордістю розповідає Клім.
Згодом цей вже нерухомий танк добили наші артилеристи, він так і залишився нагадуванням окупантам про негостинність української землі.
На завершення розмови вирішуємо обговорити з нашим співрозмовником тему мирного життя, яке обов’язково настане після нашої Перемоги. Микола каже, що йому виповнилося 50 років, тому він зможе піти на заслужену шахтарську пенсію, виховувати онуків. А поки він згадує мирне життя, готуючи борщ та інші українські страви побратимам, у відділенні він вважається найкращим кухарем.
«Наші українська кухня – найкраща у світі. І земля у нас, наша, українська – найкраща. Нікому ми її не віддамо», – значуще завершує розмову шахтар Клім.
Відділення інформації і комунікації Східного ТУ
