Олег — кулеметник. До війська призвався у 2018 році. Після строкової служби підписав перший трирічний контракт. Харківський гвардієць вже міркував чи продовжувати його чи повертатися до цивільного життя, але поїхав у чергову ротацію на північ Луганщини, де виконував завдання у складі Об’єднаних сил, мовляв: це був би непоганий “дембельський акорд”. Але саме там його доля зробила неймовірно крутий поворот – розпочалося повномасштабне вторгнення.

“На Луганщині це все починалося набагато раніше, ніж всюди: ще до 24 лютого. Вже 13-го були “нормальні”[інтенсивніші, ніж до того] обстріли. Вони вже почали давити оборону, хлопців, які стояли на “на передку”, – пояснює Олег.

При чому додає, що вже на початку лютого ворог переніс обстріли у глиб вільної території, особливо у районі Щастя. Ворог бив одночасно по позиціях українських захисників, житлових будинках та дитячих садочках. 24-го лютого броньовані колони російських окупантів перетнули офіційний державний кордон, тоді як основні українські сили утримували лінію зіткнення, яка на той момент “розігрілася” до критичної межі.

– 24 лютого вони [рашисти] пішли у наступ. Відразу захопили Городище та Біловодськ. Продавили оборону на Новоайдарі, а потім і на Щасті. Давили також сильно з Ізюмського напрямку — намагалися взяти нас у кільце, але у них це не вийшло”

Врешті, українські захисники почали з боями відходити на завчасно підготовлені рубежі та зосереджувались на півдні Луганщини. Розпочалися жорстокі бої за Кремінну, Рубіжне, Попасну та Сєвєродонецьк. У вирі цих подій опинився й Олег.

“Коли все почалось був старшим на ВОП [взводний опорний пункт]у районі Нового Айдару, тоді нас зняли з об’єкта та перекинули до іншого підрозділу [це був підрозділ НГУ, який наразі продовжує боронити Сєвєродонецьк]. Там хлопці потребували допомоги, адже через обстріл їхньої колони зазнали втрат. І нас — найвідважніших [сміється] відправили до них”, – розповів гвардієць Олег.

Він додає, що на той час на Сєвєродонецькому напрямку ключова роль у просуванні ворожих сил належала саме артилерії, яка марно намагалася вибити гвардійців з позицій, адже вони стійко утримували свій периметр. 

Це війна була артилерії, танків, прямих вогневих контактів майже не було. Обстрілювали щільно. Так одна міна прилетіла на КСП [командно-спостережний пункт], а друга – на вихід з під’їзду. Коли ми спускались з посту мені зачепило її уламками шию. Робили операцію, діставали уламки. Півтора місяця пролежав у шпиталі, але повернувся до своєї роти”.

Довго відпочивати після поранення Олегу не довелося, він знову опинився у “гарячій точці” – тепер на Харківщині, у районі Руської Лозової. Її втрата для російських окупантів стала неприємним сюрпризом цієї війни. До кінця квітня вони на повну використовували це село як плацдарм наступу на Харків, а його мешканців тримали як заручників, перешкоджаючи евакуації. Саме через Руську Лозову на столицю Слобожанщини рухалися танкові колони, і саме звідси орки накривали реактивними системами залпового вогню П’ятихатки, селище Жуковського, Сокільники, Помірки тощо. І тепер окупанти нещадно мстяться звільненому населеному пункту, обстрілюючи його щодня, намагаючись знайти слабкі місця в нашій обороні. Своєю чергою сьогодні українські захисники роблять все можливе, аби утримати Руську Лозову та завадити ворогу знов безкарно нищити Харків.

Відділення інформації та комунікації Східного територіального управління Національної гвардії України