Віктор з дитинства займається спортом, він є кандидатом у майстри спорту з легкої атлетики, має розряди з панкратіону та рукопашного бою. У лавах Національної гвардії з 2016 року. Після серйозної спортивної травми міг навіть отримати інвалідність, проте після реабілітації попросився на передову. Спортсмени-побратими Віктора теж пішли на фронт, тому що не могли вчинити інакше.
«Запам’ятався перший бойовий вихід: у районі села Новопавлівка з ранку і до вечора, з перервою у пів години, ворог гатив з чого тільки міг. Щоб виконати перше бойове завдання з розвідування позицій окупантів, треба було запастися неабиякою витримкою. Тоді спало на думку: якщо не впораєшся з емоціями, ти труп», – розповідає Віктор.
Смерть чатувала на кожному кроці ще довгі місяці. Разом з побратимами Віктор здійснював розвідувальні маневри, займався аеророзвідкою, евакуйовував поранених, передавав Червоному Хресту полонених. Про мотивацію ворога зробив такий висновок – заробіток та страх сісти за ґрати. Мотивація ж українських воїнів очевидна: звільнити рідну землю від агресора. Прості люди, які тривалий час жили в окупації, з неймовірною радістю зустрічали своїх захисників.
Гвардієць пригадує: «Ми зайшли до будинку, у якому проживала ціла родина, мама, тато, їх діти та 87-річна бабуся. За словами родичів, бабуся через обстріли увесь час окупації прожила у підвалі будинку. Коли ми спитали, чи можна її провідати (якраз був її день народження), родичі озирнулися на двері й сталася німа сцена: старенька, яка не могла ходити через інвалідність, почувши нашу українську мову, самотужки піднялася з підвалу, та стояла у дверях зі сльозами на очах. Ми усі мовчки обнялися, наче рідня». І таких щемливих історій суворий воїн розповідає безліч: буквально у кожній родині на Херсонщині їх зустрічали як своїх визволителів.
Нацгвардієць не хоче, щоб його називали героєм. Говорить, що найголовнішою нагородою для нього стане деокупація усіх територій України, наша Перемога над ворогом.
Група інформації та комунікації Центрального ТУ
