Рязанцева Марина Борисівна (позивний Борисівна) — старший лейтенант медичної служби батальйону оперативного призначення ім. Героя України генерала Сергія Кульчицького.
Указом Президента України від 17 березня 2022 року Марина Рязанцева нагороджена медаллю “За військову службу Україні” за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.
“Ми приїхали в Горенку на початку березня і мали зайняти тут позиції. Я була в складі свого медичного екіпажу. Ті, хто відкрив мінометний обстріл бачили, що це медична машина, – літав коптер, «медичка» була білого кольору з усіма позначками швидкої, – але продовжували стріляти саме по ній. Вибух був поруч від мене. Якби ми лишилися в машині, думаю, шансів вижити ні в кого б не було. Ми заховалися умовно просто за парканом. Уся моя увага була зосереджена на пораненому біля мене. І я усвідомлювала, що після такого обстрілу може бути багато поранених. Коли сталася перерва між обстрілами, я стала рухатися до своєї «медички» і перевіряти людей. 12 поранених, багато хто з кровотечею, медична машина не на ходу, а людей потрібно вивозити терміново. Ми вирішили евакуювати постраждалих на броні. Це одна з небагатьох машин, яка могла їхати. Їздити до Києва і назад довелося кілька разів, не зважаючи на те, що обстріл тривав. Зверталися за допомогою неодноразово і місцеві жителі. Ми робили, що могли, евакуйовували до лікарень.”
“Для мене вона почалася навесні 2014 року. Коли на сході нашої країни, де я жила на той момент, почалися проросійські мітинги, потім з’явилися перші угруповання так званих «ополченців», яких підтримували та й очолювали представники північного сусіда.
Треба зауважити, що місто де я жила, було невеликим. Всі всіх знали, тому особливо було видно немісцевих новоприбулих. Тоді я не поїхала з того містечка, на той момент я працювала в цивільній лікарні, в сімейній амбулаторії на посаді лікаря (Марина за освітою лікар-терапевт), і я продовжила працювати під час окупації. Було важко. Легше стало після звільнення міста в кінці липня 2014 року, коли зайшла українська армія. І поки наші війська тримали місто до лютого 2015 року.Весь цей час я продовжувала працювати в лікарні, допомагала українським військовим чим могла: лікувала хворих, поранених, надавала консультації, організовувала обстеження, все, що було в моїх силах, намагалась надати будь-яку допомогу.У лютому 2015 року, коли стало зрозуміло, що місто ми не втримаємо, я поїхала звідти з мінімальною кількістю речей. Тоді вже стало зрозуміло, що назад я не повернусь. Протягом місяця після цього мене мобілізували, і я потрапила в першу окрему медичну роту (Перша окрема медична рота імені Миколи Пирогова була заснована на базі військової частини 3001 Північного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України у січні 2015 року) на посаду лікаря. Після демобілізації у 2016 році, підписала контракт і потрапила до батальйону оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького.
Найважчим на війні для мене, як і для багатьох, було втрачати. Втрачати людей. Тих, з ким встиг потоваришувати за короткий час знайомства. Втрачати тих, на кого міг покластися в будь-якій ситуації. Важко було сприймати загибель випадкових якихось знайомих, з ким бачився один чи два рази. Все одно, інформація про те, що людина загинула сприймається й досі дуже боляче.Звичайно, найбільше запам’ятовуються важкі – після мінно-вибухових травм, кульові поранення. Одним з таких був випадок, коли ми евакуйовували хлопця, якому було 19 років, з важким пораненням, з опіками очей. Ми надали йому допомогу на місці, стабілізували стан, розпочали евакуацію. Звичайно, він не міг мене бачити, бо на очах була пов’язка, але з ним треба було говорити всю дорогу, щоб він не знепритомнів, щоб він лишався у свідомості. Ми їхали по бездоріжжю, практично стрибали по бездоріжжю. Я його намагалась відволікати різними темами сторонніми, і от посеред розмови він каже мені: «У вас голос дуже схожий на голос моєї мами». От як таке можна забути, і не запам’ятати?Я потім дізнавалася про його долю в шпиталі та після. Цьому хлопцю врятували одне око, інше також зберегли, але зір в ньому був втрачений. І протезування зробили верхньої лівої кінцівки. Наскільки я знаю, в подальшому лікарі доклали максимум зусиль, щоб врятувати й кінцівки, і реабілітувати цього хлопця.
Часом в соціальних мережах в приватних повідомленнях знаходжу: «А пам’ятаєте, Марино Борисівно, там-то ви врятували/лікували мене? От я хотів подякувати Вам!» І це настільки приємно… Це, мабуть, найкраща, найвища відзнака, нагорода для мене як для медика. Та й для військового лікаря, тим більше. З деякими «пацієнтами» ми потоваришували. І досі зустрічаємося, спілкуємося, ходимо на каву.Після того, як активні бойові дії того, першого етапу війну приглушилися, я професійно вдосконалювалася, брала участь у тематичних медичних вебінарах, вивчала літературу, новинки медичної літератури, намагалася відстежувати нові якісь можливі в технічному забезпеченні лікарень – наших та закордонних”.
Наприкінці 2021 року після закінчення контракту Марина вже працювала у цивільній медичній практиці в Києві сімейним лікарем. Але з початком повномасштабного вторгнення знову прийшла до свого військового підрозділу, щоб робити те, що вона вже вміла найкраще.
“Це питання навіть не обговорювалося. Разом з чоловіком того дня ми встали й почали збирати речі – він свої, я свої, – для служби”.
З того дня постійно в медичній машині з нашою героїнею водій Андрій. Про знайомство з медиком Мариною перед першим виїздом він згадує так:
«Маленька тендітна дівчинка. Якщо вона може – то і я зможу, – так я подумав. Першим її питанням було, чи вмію я їздити без світла вночі. Марина завжди каже, що на швидкості 120 снаряди зриваються позаду».
В один із днів по радіостанції Марина Рязанцева почула виклик, що рухається машина Збройних сил з важким пораненим, якому потрібна термінова допомога. Вони полетіли їм назустріч, перезавантажили постраждалого і транспортували до лікарні. Як виявилося потім, порятованим був британський журналіст американського телеканалу «Fox news» Бенджамін Холл. Їхня команда не доїхала до місця зйомки в Ірпені, в їхню машину прилетіло. Вижити пощастило лиш одному Бенджаміну дивом. Журналіст втратив око, половину ноги, але він живий і проходить реабілітацію.
“Моя мрія – це перемога. Наша перемога у війні. Безкомпромісна, остаточна перемога. І щоб всі, хто її наближує цю перемогу, поверталися додому живими, здоровими та неушкодженими. До своїх сімей, до своїх друзів, до своїх близьких”, – каже Марина.
