До початку повномасштабної війни Вадим працював звичайним вантажником. Говорить, що у тому розміреному, буденному житті ніколи й подумати не міг, що доведеться стати до зброї, на захист своєї Батьківщини. Але дізнавшись, що ворог прийшов вбивати та нищити рідну країну, без вагань прийшов до військкомату та вступив до лав Національної гвардії України.
«Я не уявляю, як чоловік може не стати на захист своєї сім’ї. В мене є дружина, яка незабаром народить сина і вона сказала, поки ти нас оберігаєш, я тебе не покину і не поїду за кордон. Вона моя мотивація та мій оберіг. Іншого і бути не могло, тільки взяти до рук зброю та боротися», – розповідає Вадим.
Бахмут став першим містом, де гвардієць здобув бойовий досвід. З лютого місяця їхній підрозділ зайняв позицію та не підпускав ворога, ані на метр. Гвардієць розповідає, що коли вперше зайняв позицію швидко оцінив обстановку, бо не було часу на роздуми, кожна секунда може вартувати життя.
«Недалеко від нашої позиції була річка з очеретом, на вулиці мінусова температура та сніг. Ми помітили, як вагнерівці починають вилазити з того очерету, мокрі без спорядження, тільки шолом та зброя. Ми їх відстрілюємо, а вони лізуть. Вони переважали нас кількістю у 5 разів, але шансів в них не багато на відкритій місцевості, знищували всіх. Я бачив і регулярну армію, і кадирівців. Останніх видно одразу, їх треба було утилізувати в першу чергу», – ділиться спогадами Цибуля.
48 годин по позиціях Вадима стріляли з різних видів озброєння: міномети, гранатомети, протитанкові керовані ракети, в додаток розпочалися затяжні вуличні бої.
«Між нами відстань не більше десяти метрів, я навіть чув, як вони розмовляли в сусідньому будинку. Приблизно їх було чоловік десять або п’ятнадцять, вони без продиху стріляли чергами та кидали гранати. Ми навіть не могли висунутися і давати відсіч. Я тільки пам’ятаю, як взяв гранатомет і влучив прямо у вікно. Тоді ще довго була тиша на наших позиціях».
Кожен день для Вадима став випробуванням, коли при наступній спробі вибити росіян з позиції, підрозділ майже не потрапив у пастку.
«Виходить до нас вагнерівець зі словами «Я здаюся, не стріляйте». Він кинув зброю, після чого ми сказали, щоб підняв руки, але він вагався. Я одразу зрозумів, що щось не так. Я стояв збоку, тому помітив, як він просунув руки у кишеню і дістав дві гранати. Пройшли лічені секунди, як я спрацював на випередження», – згадує Вадим.
Зараз гвардієць знаходиться на відновленні поряд з дружиною і не може дочекатися, коли побачить свого сина. Вадим, каже, що незабаром в нього буде двоє рідних людей, яких треба оберігати, тому за будь-яких обставин не дозволить ворогу наблизитися:
«Саме заради неї, заради моєї родини я тут, на фронті, на передовій. Я хочу для своєї дитини щасливого майбутнього у вільній країні. І це не подвиг, не героїзм, це звичайна й обов’язкова робота кожного чоловіка, патріота своєї країни».
Група інформації та комунікації Центрального ТУ
