Сергій має позивний Кудрявий. Свій перший штурм здійснив на початку широкомасштабної війни. Тоді тисячі харків’ян штурмували військкомати за право захищати свою родину. Сергія тоді не влаштувала відповідь: “Чекайте, покличемо повісткою”.
Сьогодні йому 47 років, він — командир відділення одного з батальйонів 5 Слобожанської бригади, звання молодшого сержанта отримав у 2024 році. За плечима Куп’янськ, Кремінна та Кліщіївка. До повномасштабного вторгнення багато років працював у енергетиці електриком-монтажником. Згодом змінив профіль і почав працювати сам на себе – займався ремонтами “під ключ”. Велику війну зустрів на роботі. Все кинув та поїхав до сім’ї в Харків. Щойно дружина з маленькою донькою опинилися в безпеці, пішов добиватися мобілізації до військкомату. Свого домігся лише у серпні, а вже у вересні виконував бойові завдання у Куп’янську. Кудрявий та його побратими нещодавно повернулися з фронту та увійшли до складу сил оборони та безпеки Харкова.
“Рік тому я вже лікувався, готувався до реабілітації після поранення в око та контузії. Кремінна тоді мене вразила. Заходили ми ще в ліси на позиції, але вже в середині лютого цілих дерев зовсім не лишилось по лінії зіткнення. Викосило все. А як повернулися назад у квітні, то знов звикав, що можна говорити вголос і не ховаючись палити. Там ми постійно копали. Виходили на позиції, які тримали, відривали нові й закріплювалися там, але завжди копали. Пісок постійно сиплеться. Всю ніч риєшся, а тоді прокидається міномет з тої сторони та все завалює від прильоту десь поблизу – знов лопату в зуби та гребеш”, – розповідає Кудрявий.
Особлива тема для Кудрявого — дрони. Іноді вдавалося їх збивати, коли ті починали вже надто нахабно знижуватись.
“Я думав у Серебрянському лісі багато дронів було. Ми на позицію кожного разу тягнули за собою гілки та сітки. Але Кліщіївка – це зовсім інша річ: відкрита місцевість, село. Тут дрони скрізь та постійно – як комахи. Все небо в них і не розбереш, де чиї. Вже по звуку почали розрізняти важкий чи легкий. Найбільше непокоїли камікадзе, які дзижчать і пірнають у вікно чи двері. Тому жили там, як кроти, всі виходи заставляли чимось. Як бракувало речей, то власними броніками. Довелося пристосовуватись до нових умов”, — пояснює Кудрявий
Далі Кудрявий сідає ближче та починає розповідати про досвід взяття у полон росіян.
“Взяли ми їх, зв’язали, забрали всі речі та розвели по різних виритих схованках. Сиджу, дивлюся, на вигляд наче нормальний, років так за 35 – розповідає Сергій та поправляє на собі важкий бронежилет. — Я запитую в нього, хто він і чого прийшов сюди? А він мені відповідає: “Я – тренер по бальным танцам. Пришел к вам поправить своё финансовое положение”. Більше розмовляти з ним я не міг. Дочекалися, поки їх заберуть на допит, та й видихнули. А в інших полонені були старіші, багато хто з тюрми сюди поїхав”.
Сергій підводиться та запрошує нас на чай. Він розповідає про другу контузію, поранення в ногу, вихід з позиції через прострілювану ділянку, лікарню та повернення до побратимів.
Справжня добра посмішка прорізає щетину Кудрявого”, коли розмова заходить про плани на “після війни”.
“Я був за кордоном. Там цікаво, якщо ненадовго. Але зараз моє місце тут – треба цих гадів виганяти. Немає в нас вибору – тільки перемога! А після того зніму форму та піду на рибалку. Саме на рибалку, бо полювання мені й зараз вистачає”.
А далі знов не за планом. Розчиняються двері та заходить один з командирів підрозділу зі словами: “Бажаю здоров’я! Пане Сергію, ви мені й потрібні!” та вручає Кудрявому нагрудний знак НГУ “За відвагу”.
“Служу українському народові! – відповів Сергій. В його інтонації не було офіціозу. Лише – щирість.
Відділення інформації та комунікації Східного територіального управління Національної гвардії України
