Фронтовим водіям, притаманні залізна витримка та велика відповідальність, бо ціна помилки може бути занадто високою. Не виключення й наш герой. З Капсулою ми розмовляємо в ангарі. Капсула витирає промаслені руки ганчірками – щойно щось лагодив у своїй вантажівці. Він швидко долає хвилювання, і кожна наступна фраза розкривається як новий поворот фронтової дороги. 

«Капсула – це тому, що я вожу броньований МАЗ, у ньому є великий броньований відсік, який називають «капсулою». Тому побратими й дали мені такий позивний», – починає свою розповідь водій.  

Дізнаємося, що Капсула з Херсонської області, був у російській окупації. З гнівом згадує, що довелося пережити: вбивства загарбниками близьких, обшуки, грабунки.  

«Якось заїхали п’яні орки на БТР у село, почали стріляти у повітря, а мій похресник йшов з іншими дітьми за гуманітаркою. Вони злякались, побігли, а ці тварюки почали по них стріляти. Хлопцю було лише 15 років, а ці мерзотники його вбили. Я побачив на власні очі, що таке цей клятий «руський мир». Тоді я твердо вирішив будь-якими шляхами виходити на підконтрольну Україні територію, – з ненавистю промовляє Капсула, та продовжує. — Мені це вдалося, і одразу пішов у військкомат, він знаходиться на вулиці Бориса Джонсона, така вулиця є у Нікополі – стильно, модно, молодіжно».  

Прийшов, як доброволець, бо прагне скоріше визволити свій край, який тоді ще був у окупації. Відмічає добре ставлення до себе побратимів, наводить цитату, що як себе людина поводить у житті – так вона себе поводить і за кермом на дорозі. 

«Колись закінчив ПТУ, за спеціальністю водій категорії «С», працював на вантажівці «МАЗ», тому одразу взяли водієм на таку саму, але броньовану. Строкову колись служив танкістом, механіком-водієм, але у мене у підрозділі немає танків, – сміється Капсула та продовжує. – Я своїх побратимів зараз і на «Леопарда» не проміняю». 

Заступник командира батальйону, в якому служить наш герой, підполковник «Ізюм», розповів, що Капсула понад три місяці безперервно «працював» на передовій. Водій збирається з думками, та відповідає:

«92 доби возив особовий склад на позиції. Кожного дня вивозив одних та забирав інших. Відповідальність дуже велика, це ж не зерновоз, тут 20 людей за спиною. У свій перший виїзд взагалі нічого не розумів, страху не було. Але з кожним наступним рейсом приходило розуміння, де ти, та що може статися. Кожен виїзд – ніби «квиток в один бік». Той, хто каже, що до всього можна звикнути – бреше, до війни не звикнеш». 

Просимо Капсулу розповісти про свій найважчий епізод за весь час на передовій. Макс трохи тьмяніє, але розповідає одразу, не вагаючись. 

«Найстрашніше, що було, коли пробив колесо на зворотному шляху після того, як відвіз людей на підсилення. Міняти запаску під мінометним обстрілом навіть ворогу не побажаю. Хоча ні, саме цього їм і бажаю, хай повиздихають ці окупанти. По радіостанції викликав допомогу, хлопці приїхали, не забоялись, я б сам не впорався – колесо важить 200 кілограмів. Дякую їм дуже. Бойове братерство у нас – не порожні слова», – з гордістю каже Капсула. 

Просимо докладніше розповісти про специфіку водіння на фронті.  

«Робота водія там (на передовій – авт.) – це гірше, ніж ралі Париж – Дакар, бо там – бездоріжжя – звісно, але тут – на фронті – ще й стріляють по тобі, ти – мішень. На тих ділянках, де лісом прикрита дорога, можна трохи розслабитися, але на відкритих – витискаєш все, на що машина спроможна. Серце б’ється в одному ритмі з мотором, відчуваєш себе єдиним цілим з нею. Броньований МАЗ важить 26 тонн, це лише тара, а 20 бійців у броніках та зі спорядженням – ще плюс дві тонни мінімум. А ще і цинки, ящики та різне цікаве. Літати не вийде, але робимо те, що в змозі», – значуще каже гвардієць. І продовжує, що завжди концентрується лише на дорозі, але це не завжди виходить. — Дуже важко розуміти, що ті, кого ти відвіз на позицію, можуть повернутися не всі». 

Капсула бере велику паузу, спогади прокручуються як стрічка кіно перед його очима. З неохотою він нарешті відповідає. 

«Важких спогадів більше, хоча…Одного разу навесні я чекав хлопців з позиції, і просто на найближче поле прилетіли журавлі. Я стояв і слухав, як вони курликають та розумів, що життя триває, от весна прийшла, і так колись прийде і наша Перемога», – погляд водія-гвардійця просвітлів. 

Наостанок поговорили про те, що потрібно водіям на передовій зараз, та що буде робити Капсула після Перемоги. Макс вже поспішає, напевно, є якась важлива справа, тому відповідає швидко, поглядаючи на годинника. 

«Потрібні машини 4 на 4, 6 на 6. Особливо в лісах Кремінної, навесні чи восени, коли після дощів дорога перетворюється на якесь болото. Як не дивно, гарно зарекомендували себе ЗІЛи, в них шість коліс ведучих, вони легше, проїдуть там, де моя машина встане. Одного разу я так закопався, коли намагався виїхати, що мене не могли витягнути ані МАЗ, ані БТР. А витяг мене тоді танк — добре, що пацани повз їхали! Закінчиться війна – піду знов у будівництво, теж колись там працював. Багато чого треба буде відбудовувати, роботи буде багато, та і подобається це мені», — гвардієць встає, тисне нам руки та йде ремонтувати свою автівку, яка жодного разу його не підвела. Вони й ззовні схожі, водій та його Капсула. 

Відділення інформації та комунікації Східного територіального управління Національної гвардії України