У 2021 році молодший сержант Юрій Климчук почав свій бойовий шлях у 14 бригаді оперативного призначення “Червона Калина” Національної гвардії України. Зараз йому 25 років, і після пекла піхоти, поранень і контузій він став авіаційним сапером БПЛА.
Напередодні повномасштабного вторгнення хлопець був на вихідному та після дзвінка командира не повірив про початок війни.
«Я подумав: «Ай, звичайна навчальна тривога». Коли їхав, то вже чув вибухи, бачив як кілька літаків пролетіло, і зрозумів, що це не жарти», – пригадує Юрій.
На початку повномасштабного вторгнення підрозділ бійця тримав оборону Київщини. Згодом відправились у Сіверськодонецьк, потім Лисичанськ та Сіверськ. Під Сіверськом Юрій отримав перше поранення.
«Вдарило в машину, вона перевернулася, я втратив свідомість. Досі не знаю, що тоді сталося – чи ми наїхали на міну, чи відбувся артобстріл», – пригадує чоловік.
Після поранення та тривалої реабілітації у Києві Юрій повернувся в стрій.
«У лютому 2023 року я вже був на позиції на Донеччині – село Спірне. Нас постійно крила ворожа арта. Протягом дня йшли важкі бої, на жаль, двоє загинули, решта 16, включаючи мене – отримали поранення», – ділиться Юрій.
Три місяці лікування і ось на початку літа 2023 року чоловік вже брав участь у Запорізькому контрнаступі, де отримав третє поранення та контузію.
Після чергового лікування колишній командир запропонував Юрію приєднатися до нього підрозділ – в роту ударних БПЛА.
«Спочатку для мене це було щось дивне, та мене переконали, що це ефективно: «По посадці раз бахнув, і немає ворогів». Тепер, пропрацювавши в цій команді, можу сказати, що пілоти БПЛА – це люди, в яких золоті руки та реакція кішки. Ворожий РЕБ працює по-дикому, ріже картинку, відбирає керування. Але пілоти попри це добре працюють», – каже він.
В роті ударних БПЛА чоловік працював спочатку на Запорізькому, потім на Покровську напрямку. Наприкінці 2024 року Юрій отримав четверте поранення.
«Я саме виносив дрон на запуск, коли почув вищання такого ж дрона, як наш, але ворожого. Я почав бігти в окоп, але дрон впав недалеко і зачепив мене уламками в руку і в ногу. Я забіг у бліндаж, і тут вже почали працювати по бліндажу. За нами виїхав евак, власне такий хепі-енд», – пригадує він.
«За всю війну я лише один раз заплакав. Я знайшов собі друга. Він нас врятував від смерті. При черговому обстрілі на нас впала бетонна плита і мене трохи контузило. Він буквально в останню секунду взяв мене за лямки бронежилета і висмикнув. Я вважав себе його боржником, але й, окрім того, я не зустрічав ще таких добрих людей. А за тиждень відбувся черговий штурм, і цей хлопець загинув. Коли мені сказали, що Квас – 200, я реально вперше заплакав, попросту земля пішла з-під ніг», – ділиться Юрій.
Про життя після війни чоловік поки що не думає:
«Поки що зарано думати, що буде після, зараз я залишаюсь захищати Батьківщину».
За матеріалами Цензор. НЕТ
