Нині нацгвардієць Владислав на позивний Фома – старший солдат у рівненській військовій частині. Нещодавно військовослужбовець тримав оборону на Харківському, Луганському й Донецькому напрямках.
Як хлопець розпочав службу у війську? Який бойовий досвід має? Що найбільше мотивує гвардійця? На ці та інші запитання Владислав відповів у нашому інтерв’ю.
– Коли Ви розпочали службу в лавах Нацгвардії?
– У грудні 2021 року я вирішив, що потрібно служити. Як досі пам’ятаю, встав зранку, взяв велосипед і поїхав до місцевого військкомату, взяв направлення на ВЛК і почав готуватися до військової служби. Згодом я потрапив в частину 3017 Національної гвардії України. Так і почалася моя служба.
– Яким було для Вас 24 лютого 2022 року?
– Напередодні я прийшов з чергування і мав лягати спати, проте заснути ніяк не міг, а далі почув вибухи й нас підняли по бойовій тривозі. Ми екіпірувалися і почали заряджати зброю, а далі відправилися на оборону міста П’ятихатки, власне, там і почались перші бої нашого підрозділу з ворогом.
– Розкажіть про Ваші перші зіткнення з ворогом?
– Мій перший бій був у селі Уди Харківської області. Тоді це село вже було окуповане й ми з побратимами почали відбивати його. У моєму відділенні були дуже ідейні люди, які прагнули якомога швидше звільнити ці території. Ми спостерігали за ворогом, ходили в розвідку, мінували території. Я чекав цього зіткнення, а коли все розпочалось, трапився викид шаленого адреналіну і ми вибили окупанта. Тоді основною задачею була – не дати ворогу просунутися далі.
– Що було далі? Розкажіть про хронологію подій?
– Наш підрозділ був на обороні сходу близько року. У Харківській області ми відбивали: Уди, Руська Лозова, Дементіївка. У Луганській – Новоселівка, Стельмахівка. У Донецькій – Соледар, Бахмут.
– Де було найважче?
– У будь-якій точці зіткнення завжди буде важко. Зазвичай на ведення бою впливають погодні умови. Дощ, сніг, мороз ускладнюють облаштування нових позицій і пересування вздовж лінії зіткнення.
– Як відбувались зустрічі з ворогом? Чи брали окупантів у полон?
– Таких історій було чимало. Першого полоненого ми взяли за Куп’янськом, між смт. Ківшарівка і с. Новоосинове, там болотиста місцевість. Вранці на чергуванні підійшла до нас бабуся і розповіла, що російський військовий питав дорогу на Луганськ. Ми одразу залізли на БТР і поїхали його шукати. Це було нескладно, адже надворі був дощ і по слідах ми вистежили ворога. Знайшли окупанта біля озерця в будинку рибалки, він був напоготові стріляти. Ми відчинили вхідні двері й побачили, що окупант сидів на стільчику і просто чекав, коли хтось зайде. Коли ж він почув нас, то почав кидати гранати. І під час детонації третьої гранати ми почули вибух в самому будиночку, забігли туди, побачили, що у ворога відірвані пальці. Ми затримали його й почали розпитувати хто він, коли призваний і де розташовуються їхні підрозділи. Спочатку ворог обманув нас, а потім ми дістали документи й дізналися, що він – старший лейтенант, командир артбатареї.
Під час таких «зустрічей» з окупантом ми дізнавались про кількість особового складу, напрямки їх роботи, розташування техніки, укриття, графік чергування ворогів.
У листопаді, під час одного з боїв, я помітив двох військових, які просто ходили й розмовляли на місці, де ще кілька хвилин тому точилися бої. Вони стояли без розпізнавальних знаків з протилежного боку будинку, а коли почали відходити, то я зрозумів, що це чужинці.
Тоді вони відійшли на 50 метрів від місця ведення бою, зібрали БК і зброю, і поверталися назад. Так ми перетнулися, перестрілки тоді не було, ми просто почали кидати гранати один в одного. Ось настала хвилина тиші й вони встають і кажуть: «Ми сваї, сваї», а ми відповіли: «Падхаді». Так ми підстрелили одного з орків, а іншого розпитали інформацію про точки АГС, далі ми поділились цією інформацією з 92 окремою механізованою бригадою, які згодом розбили окупантів.
А в районі населеного пункту Дементіївка, під час вихідного, замість відпочинку ми вирішили ще «погратися» на позиціях, допомогти іншим підрозділам замінувати дамбу. Так трапилось, що ми надавали медичну допомогу особі, яка згодом виявилась військовим російської федерації. Це був один з перших полонених, завдяки якому вдалось знищити підрозділ ворога.
– Розкажіть про бій, який найбільше запам’ятався?
– Найважчий бій був у Соледарі в мінус 29, коли тьма-тьмуща противників насувалися, а можливості окопатися просто не було. Тоді було дуже холодно, не було їжі та води. На цьому напрямку ми воювали з вагнерівцями, які постійно просувалися вперед. Це, певне, один з найдовших боїв, який тривав більше ніж добу, лише з перервами на заряджання.
– Як Ви вдосконалювали свої навички з ведення бою?
– Після кожного бою ми з побратимами аналізували дії взводу, обговорювали моменти, які слід покращити, акцентували увагу на виграшних тактичних діях. В перерві між боями ми самі собі організовували тренування. У нас був хороший командир взводу на позивний Джексон. Він служив в 92 окремій механізованій бригаді, потім підписав контракт у лавах Нацгвардії. Цей командир розумівся в різних видах озброєння і допомагав нам організувати заняття в лісі.
– Що Вам допомагало покращити морально-психологічний стан?
– Війна – складна річ, яка дуже виснажує. Пригадую, як після одного з боїв повертався в місце дислокації підрозділу і прийшло це усвідомлення: ось там, за 17 кілометрів чути вибухи, працює ворожа арта, там вбили мого брата і можуть запросто вбити мене. У таких ситуаціях допомагала підтримка побратимів, їхній запал і мотивація зробити країну вільною.
– Що перше зробите після Перемоги?
– Обійму свою сім’ю, поки ж об’єднуймо сили заради цього. Незабаром я знову повернусь на фронт і буду разом зі своїми хлопцями відстоювати кожен метр нашої землі.
Військовослужбовці Національної гвардії України беруть участь у відсічі збройної агресії на всіх рубежах і напрямках, де ведуться бойові дії.
Група інформації і комунікації Західного ТУ
