«Символічно, коли ти родом з Ізюма і театр воєнних дій розвертається так, що ти борониш саме цей рідний Ізюмський напрямок». Так згадує свої перші думки на початку повномасштабного вторгнення гвардієць Денис. Він, як і велика частина бійців по всій країні, 24 лютого прокинулися по тривозі після звістки, що почалася війна.
«Слов’янськ, де я проходив службу, був не надто далеко від лінії фронту, яка трималася з 2014 року. Відтак ми чітко розуміли, що місто може стати переднім краєм оборони за кілька днів або й годин. Наш підрозділ чітко знав свої дії у випадку загострення, тому, так би мовити, першочерговий план дій ми мали, а далі, звісно у повній бойовій готовності, мусили реагувати по ситуації», – розповідає Скопа.
Згодом для підрозділу Дениса визначили сектор оборони – гвардійці мусили висунутися на Ізюмський напрямок і тримати певні рубежі та виконувати певні завдання.
«Ключове завдання – це не допустити прориву ворога з напрямку Ізюму. Наші позиції були в Адамівці й ми мали їх утримувати. Окрім утримання важливих транспортних розв’язок – доріг та мостів, ми тримали в цьому населеному пункті під контролем і дамбу. Її роль була важливою як для наступаючої сторони, так і тих, хто обороняється. У випадку ускладнення обстановки ми мали її підірвати», – згадує гвардієць.
Там, каже Денис, з перших днів стало зрозумілим – ворогу буде дуже складно, адже значній кількості військових у цьому районі активно допомагали місцеві цивільні жителі. Тоді, згадує Скопа, по справжньому пізнав сенс поняття «волонтер».
«Була постійна небезпека, був періодичний вогневий контакт з ворогом. Вже тоді траплялися й перші полонені, яких нам передавали сусідні підрозділи для так званої «перетримки». Однак ніщо не зупиняло цивільних людей, які попри тотальну небезпеку прагнули допомогти. Волонтерство як явище мені здається зародилося у перші дні, за кілька десятків кілометрів від «передка». Нам доставляли все необхідне і в короткі терміни. І тоді ми з побратимами зрозуміли, що у цій війні окупанту не вдасться перемогти, бо він пішов війною на непереможне військо та народ», – розповідає Денис.
Ізюм, з якого родом Денис, довгий час знаходився під окупацією. Батьки та рідні встигли виїхали звідти, тож ті звірства, які чинили ворожі війська їх оминули. Сам гвардієць згодом опинився на Сумщині й вже понад рік боронить прикордонну область.
«Моє рідне місто потроху оживає, хоча там, здається, після деокупації воно було зруйноване відсотків на 90%. Тяжко бачити ті жахіття, які чинить ворог, але ми продовжуємо давати їм по зубах. Зараз ми постійно удосконалюємось, тренуємось, аби продовжувати звільняти наші території та закінчити цю війну перемогою», – каже Скопа.
Відділення інформації і комунікації Східного ТУ
