«Я не герой. Просто ще один військовослужбовець, який робить свою роботу», — так каже Юрій, авіаційний сапер бригади «Червона Калина».

Скромно, майже буденно. Але за цими словами — чотири роки війни, фронт із найгарячішими точками, чотири поранення, численні контузії та уламки, що досі живуть у тілі. І незламне бажання повертатися в стрій, знову і знову.

Коли в 2014-му почалась війна, Юрію було лише 14. Його серце вже тоді рвалося допомагати — хоча б малюнком, хоча б пакунком печива для бійців. Минуло сім років, і він сам став тим воїном, якому діти тепер малюють подяки з сонцем і словами: «Повертайся живим».

Від АТО/ООС до повномасштабного вторгнення шлях Юрія пролягав крізь Київщину, Сєвєродонецьк, Запоріжжя, Донеччину. Найстрашніше, згадує, було не перестрілки, а побачене в звільнених містах:

«В фільмах такого не побачиш. Найважче — це бачити, що вони зробили з цивільними. Мертві люди, зруйновані будинки… Вони прийшли сюди як дикуни».

У Сєвєродонецьку його підрозділ тримав оборону до останнього. Їхня рота прикривала відхід основних сил, а коли прийшов час відходити, перепливали річку на плотах, тихо, вночі, під прицілом ворога.

На Донеччині Юрій уперше серйозно поранився: машина, в якій він їхав, наїхала на міну й перекинулась. Зламані шийні та спинні хребці, струс мозку, крововиливи.

«Шишка на шишці, добре, що голова на місці», — жартував він, знімаючи себе на евакуації.

Ще тричі життя Юрія висіло на волосині — уламки, завали, контузії. Але кожного разу він повертався в стрій. Згодом перекваліфікувався з піхотинця в авіаційного сапера. Тепер його завданням стало прикривати побратимів із повітря, знищувати техніку та штурмові групи ворога.

«Коли бачиш, що твоя робота рятує хлопців — це найбільша мотивація. Коли влучаєш, і ворог летить на всі боки, а свої живі, тоді розумієш, заради чого все це».

На Покровському напрямку, де зараз воює бригада, росіяни йдуть масовано: артилерія, бронетехніка, навіть мотоцикли. Ворог не шкодує сил, але щоразу натрапляє на «кістку в горлі» — нацгвардійців, які тримаються до останнього.

«Було відчуття, ніби весь фронт палає. Але ми вистояли. Вистоїмо і далі».

Зараз Юрій знову готується повернутися на фронт. Після чергового поранення — знову в стрій. Бо там, на передовій, його чекають побратими. А він не звик їх підводити.

У День Героїв ми згадуємо тих, хто бореться щодня. Таких, як Юрій — сильних, вірних, справжніх. Вічна пам’ять загиблим воїнам, які віддали своє життя.