Запорізький напрямок увесь. Постійно були контактні бої, близькі зіткнення. Це відбувалося у ворожих окопах. Ми заходили на зачистку як штурмовики. Дронів тоді майже не було. Трохи були, але вони не створювали такої загрози, як зараз. Отримав поранення — багато осколків. Мене витягли з-під Вербового», — розповідає Тьоркін.

Запам’яталося багато знищених ворогів. У їхніх бліндажах навіть були газові плити. Стояли невеликі холодильники — використовували їх як шафи. Двері часто були явно зняті з якогось житла на нашій території», — пригадує нацгвардієць.

Після отриманих поранень і тривалого лікування Тьоркін восени 2025 року продовжив службу у лавах 21 окремої бригади ім. Петра Калнишевського Національної гвардії України. Пройшов бойове злагодження, адаптацію та вирушив на виконання завдань на один із найгарячіших напрямків — Покровський.

За моїми підрахунками, провів там 85 діб — майже три місяці. Був за Мирноградом. Заходили без великих проблем, ще була «зеленка». Щойно зайшли з групою — одразу почали обстрілювати. Щось прилетіло і вибухнуло високо в деревах. Потрапили під мінометний обстріл, але він працював явно не по нас. Пробігли далі. Від точки до точки йшли два дні, на третій уже вийшли на позицію — був густий туман», — говорить Тьоркін.

Боєць разом із групою подолали близько 30 км, доки дісталися до позиції за Мирноградом. Щойно зайшли — розпочалася спроба штурму, а згодом — мінометний обстріл.

Наша позиція була біля дороги. Передали, що їдуть мотоциклісти. Я одразу побіг до бійниці, дивлюся, звідки їх очікувати. Я хоч і колишній, але снайпер — стріляти вмію добре. То першого й «зустрів». Потім прилетів 120-й, почали працювати FPV. Наступного дня щось вдарило по нас біля самого входу в бліндаж. Я звідти якраз відійшов — задзвонила рація. Удар зверху, хлопців засипало. Позицію розбило повністю, і ми розділилися: двоє бійців пішли в один бік, а я з Батею — на іншу позицію, біля перехрестя», — говорить Ігор.

На новій позиції гвардійці пробули кілька днів — звідти стримували противника, який намагався закріпитися.

Та точка була майже зруйнована, туди ворог періодично заходив і групував сили. По них ми і працювали. Підпалювали їх, закидали кілька ТМ-ок. Працювали вдвох: Батя прикриває, підходимо, перевертаємо, підпалюємо. Один раз ледве встигли — запальничка підвела. Але встигли. Вибухнуло там добре. Розкидало їх по території. Не знаю, скільки ми їх там знищили, але багато», — розповідає Тьоркін.

Згодом бійцям знову довелося змінити позицію — там переважно вели лежачий спосіб життя. Забарикадувалися мішками, одну сторону заклали майже повністю, залишили одну бійницю в бік Мирнограда і вихід на випадок потреби. Вони провели там три тижні, аж поки не почули голоси поруч — це був противник.

Тоді був дуже густий туман. Один кричить: «Вася, бачу нору», — і нахиляється, а ми вже напоготові. Зняли його прицільно — він упав. Другий підбіг, почав його смикати. Ми зачаїлися, чекаємо, поки нахилиться. І таки нахилився. Знешкодили і його. Від обох було чути сильний запах перегару. Пролежали ці «гості» у нас три дні, а потім у тумані ми їх відтягнули», — згадує гвардієць.

Далі — чергова зміна позиції. Саме з неї для Тьоркіна розпочався вихід з Мирнограда після того, як їх виявив противник.

По нас відпрацювало щось дуже важке. У мене було обпечене обличчя, майже не бачив на обидва ока, були зламані ребра. І в ніч на 18 грудня ми почали рух. Виходили вже з оточеного Мирнограда. Орієнтувався за звуками, по пам’яті. Було таке, що ми сиділи в укриттях, а над нами вже ходили росіяни. Чули їхні кроки, розмови. Нам пощастило», — розповідає Тьоркін.

Вийти з оточення групі, у якій перебував Ігор, вдалося за три тижні. Чоловік пройшов лікування, реабілітацію та знову повернувся до строю.

Перемога сама себе не зробить, тому продовжуємо службу», — підкреслює він.

Група комунікації Центрального ТУ НГУ