Найбільша та найстрашніша техногенна трагедія в історії людства – 26 квітня 1986 року в 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС сталися 2 потужні вибухи. На той момент близько 190 тонн радіоактивних речовин надійшло в атмосферу. Самовіддано у ліквідації наслідків брали участь пожежники, енергетики, інженери, будівельники та військовослужбовці.
«Нам сказали про катастрофу десь 9 травня, але ніхто не придав тому великого значення. Ніхто не уявляв, що через 37 років ми будемо пожинати й пожинати плоди цієї катастрофи», – згадує ліквідатор Олександр Лучков.
До ліквідації наслідків військовий долучився влітку 1986 року, йому було 26 років. Тоді офіцер був у відпустці, та за розпорядженням командування, його відправили у Чорнобильську зону та призначили начальником клубу та пересувного автоклубу.
«Там знаходився радіовузол, телевізор, бібліотека, незалежна станція блока живлення, а також кіноапаратура. Таких автобусів було всього 3 на всю Україну і Молдову. І ми поїхали для обслуговування особового складу та їх дозвілля. Ми як приїхали – це була знахідка для усього батальйону, бо це транспорт. Він в основному використовувався для перевезення особового складу, спорядження чи пошти. Ми їздили по всіх районах, де потрібно», – ділиться Олександр.
Перший спогад про зону ліквідації – наметове містечко.
«Ви можете уявити: поле, намети, собаки, і тиша. Тому що частина людей була на службі, половина відпочивала. Мінялися люди через добу. Запам’яталося, що усі собаки там були в респіраторах. Люди, які мешкали там повиїжджали, їх евакуювали. А собаки куди прийшли? – До кухні. І хлопці почали їх підкормлювати. І для того, щоб вважалося, що це своя собака, їх клеймили респіраторами. Замість нашийників там були респіратори», – згадує Олександр.
Там офіцер перебував 2 тижні, поки його не перевели в інший батальйон. Підрозділ був розкиданий по різних точках 50-кілометрової зони. Тож щодня Олександру доводилося переїжджати з одного місця в інше.
«Я навіть зараз можу показати маршрут, по якому ми їхали. Це ті місця, які не забуваються», – каже Олександр.
Не забув Олександр і найстрашніший момент за увесь час відрядження. Моторошну картину згадує зі сльозами на очах.
“Найстрашніше, коли бачиш людину, в якої йде кров вухами та носом. Це факт того, що вже великий ступінь опромінення організму. Це те, що ти не відчуваєш на собі», – розповідає військовий.
У зоні ліквідації офіцер перебував 40 днів, після повернення у Вінницю продовжив службу у військах до 2006 року. Наслідки від хвилі вбивчої радіації чоловік відчуває і через багато років. З найменших – це постійне запаморочення та підвищений тиск.
Олександр має велику родину: двоє дітей та двоє онуків. Вірить, що його рідні ніколи не побачать катастрофу такого масштабу, та сподівається, що усі покоління будуть шанувати подвиг героїв, які ціною власного життя та здоров’я врятували не лише Україну, а й увесь світ від ворога, якого не видно.
Детальніше про історію ліквідатора дивіться в сюжеті:
Група інформації і комунікації Західного ТУ НГУ
