“Знищивши ворога, лягаю спати з почуттям виконаного обов’язку”, – історик та лейтенант НГУ Олег Шворц - НГУ

Колишній вчитель історії та підприємець, який і у 2014-му, став на захист України, повернувся до українського війська у 2022-му.

Це моє бачення світу, для мене зразок – це афінська демократія: місце в народних зборах автоматично гарантує сплату податків і місце у фаланзі поліса (фаланга – стрій давньогрецької піхоти, поліс – форма держави у Стародавній Греції – ред.). Якщо ти голосуєш і приймаєш якісь рішення, ти відповідаєш за це своїм гаманцем, особистим часом та життям».

Так заступник командира роти піхотного підрозділу Нацгвардії лейтенант Олег Овсієнко з позивним Шворц пояснює, чому він, не вагаючись, двічі одягнув військову форму: 2014-го і зараз. Історична освіта дає своє.

Олега я знаю давно з часів навчання в університеті. Ми обоє закінчили історичний факультет ХНУ імені В.Н.Каразіна, він на рік раніше. Прізвисько Шворц з’явилося у студентські роки – однокурсники знайшли, що він схожий на неймовірно популярного в ті роки Арнольда Шварценеггера. Є навіть легенда, ніби у студентському квитку замість фото Олега вклеїли обличчя Арні – хитрість пройшла, харківського студента так і не відрізнили від американської знаменитості.

Після закінчення університету Олег чесно пропрацював п’ять років у школі вчителем історії. Виявилося, ця не та професія, яка потрібна державі і через безгрошів’я молодий викладач був змушений зайнятися підприємництвом. І досить успішно.

У 2014 році з початком російської агресії на сході України Олег Овсієнко спершу брав участь у “Громадській теробороні” Харкова, а потім пішов добровольцем до місцевого батальйону “Харків-1” під командуванням Сергія Янголенка. Влітку 2014-го опинився на Донбасі. Три роки воював спочатку під Донецьком, потім під Луганськом, Маріуполем, Новотроїцьким, Гранітним, Мар’їнкою.

Коли почалася повномасштабна війна, Олег знову став до строю.

25 лютого 2022 року пішов у військкомат, там мені дали направлення до 92-ї бригади, ми спробували виїхати, але дорогу перехопили й ми туди не дісталися. Наступного дня нас відправили до частини Національної гвардії. Там ми отримали зброю, і кілька груп висунулося на північ Харкова, на окружну та в Дергачі, захищати місто від прориву мобільних та танкових груп. В одній із таких протитанкових груп був і я. З перших днів частина прийняла бої. Основний удар припав з боку Циркунів та Білгородського шосе на схід від нас, були на Дергачівському напрямку. Там ми багатьох зупинили на підходах до міста, у нас були епізодичні бої, крім того, прикривала артилерія. Артилеристи великі молодці, дуже добре відпрацьовували».

Враження Шворца від дій противника спочатку можна передати словом здивування:

Перші місяці була якась безладність. Таке враження, що абсолютно без розвідки, без голови ось це “ми увірвалися, ми прорвалися” – увірватися на кількох машинах в центр міста абсолютно безглузде заняття, на мій погляд, якщо не варто конкретних цілей. А виконаних цілей у Харкові ми не бачили: вони прорвалися кудись на Шевченка, вони прорвалися кудись до “Нікольського”… Сенс цих усіх дій був зовсім незрозумілий. Їх знищили, нічого критичного вони не вивели з ладу, нікого з міської влади не ліквідували, телевежі свої улюблені вони не підірвали – якось незрозуміло було, куди й навіщо вони пруться. Таке враження, що якщо у Гіркіна у Слов’янську вийшло, і вони за таким шаблоном намагалися діяти, але навіть для цього сил і коштів не вистачило явно.

Спочатку вони намагалися прориватися мобільними групами взагалі без артпідтримки, просто заїхати, захопити якісь вузли, дороги, перерізати постачання, бути присутніми. А згодом після того, як вони зупиняються або їх зупиняють, вони намагаються окопатися, що у них непогано виходить. Але тоді під Харковом це не допомогло. Ось зараз на північ від Харкова вони тримають невелику ділянку кордону, їм вдається її утримати».

 

Ворогів нацгвардійцю довелося знищувати особисто. На питання, що він відчуває, вбиваючи агресора, Шворц відповідає: “Лягаю спати з почуттям добре виконаного обов’язку”.

Війна артилерії – так останнім часом оцінюють нинішню ситуацію на фронті і різні військові експерти, і у Генштабі. Олег Овсієнко згоден з такою оцінкою. Історична освіта наводить паралелі:

Наразі всюди застосовують артилерією, обстрілюють позиції, масових проривів, атак немає, це на Луганщині більше. У нас обстрілюють “Градами”, “Ураганами”, ствольною артилерією великого калібру, але вперед не йдуть, така а-ля Перша світова війна: діють великими калібрами на відстані, хто кого перший виявив, хто перший артилерію навів. Як ми жартуємо: “Наші артилеристи не дають нам прославитись”».

 

Щоб досягти хоч якихось успіхів, противнику доводиться дуже звужувати смуги наступу і про якийсь стратегічний успіх взагалі не може йтися. Зараз ситуація паритету, поки що вони не вичерпали свій наступальний потенціал, а він не нескінченний. Десь наступають вони, десь наступаємо ми. Як історик скажу, що це нагадує кінець 1941-го і далі наступатимемо ми».

Про різницю у війні на сході України 2014-го і зараз Шворц теж говорить як історик:

2014 абсолютно однозначно мені нагадував Громадянську війну в Україні в 1918-20-му роках. Зараз це більше схоже на Першу світову війну з прогризанням позицій, з усталеним фронтом. Таких широких операцій, як замислювалися на початку цієї війни, з охопленнями, взяттям в кільце, охопленнями Другої світової війни у росії однозначно не вийшло».

Ну і, звичайно, як і всі, хто пройшов АТО/ООС, Овсієнко запевняє – за ці роки українська армія якісно змінилася на краще:

Наша армія зараз вища за усілякі похвали, бо свого часу була думка, що маленька радянська армія не може перемогти велику радянську армію. Але на щастя, наша армія, попри те, що кажуть, реформувалася. Можливо, недостатньо швидко, але процес пішов, і тепер можна бачити, що “маленька радянська армія” цілком може протистояти “великій радянській армії”».

Філіп Дикань

Фото з особистого архіву  Олега Овсієнка

 

Від admin