Як українські виробники бронежилетів і тактичного спорядження з Харкова релокували команду й відновили роботу у Львові, щоб захищати наших військових.
На передовій, у тилу чи за кордоном – мільйони людей працюють щодня й жертвують коштами, власним часом, а часто здоров’ям і життям, щоб забезпечити наших захисників найнеобхіднішим.
Волонтерські рухи та організації активно наближають нашу перемогу й показують справжні дива на найрізноманітніших фронтах: медицина, розвідка, речове і продуктове забезпечення, інформаційна війна чи цифрова безпека.
Одна з найпомітніших безпекових ініціатив – це Львівський оборонний кластер (ЛОК), – середовище небайдужих людей, бізнесів і проєктів, що змогли об’єднатися заради захисту тих, хто захищає нас.
Нещодавно ЛОК вкотре передав Національній гвардії України партію бронежилетів – 2000 штук. Ми вирішили розпитати Кирила Новікова, керівника відділу фандрейзингу та Юрія Федорова, експерти якого стояли у витоків кластера про те, як вдалося налагодити виробництво бронежилетів після евакуації команди з Харкова, які партнерства допомагають розвиватися і про проєкти, що наближають перемогу України.
– Як ви прийшли у громадську діяльність, волонтерство й у Львівський оборонний кластер?
Кирило Новіков: За освітою я авіатор, точніше інженер-проектувальник ракет. Більше ніж 10 років я в авіації, займаюсь проєктуванням та розвитком, а ще допомагаю аеропортам ставати кращими, але паралельно займався волонтерською роботою. Під час Революції гідності ми з однодумцями-волонтерами об’єднались і почали виготовляти засоби індивідуального захисту, які фактично були попередниками бронежилетів і використовувались для захисту від гумових куль та від кийків.
У лютому 2022 року я працював начальником управління вуличної інфраструктури у Львівській міській раді. Почався наступ, ми відразу ж зібрали команду та почали шукати людей, котрі виробляють бронежилети, адже поступало дуже багато запитів. Ми знайшли контакти харків’ян, котрі раніше займались виготовленням бронежилетів, а після вторгнення росіян переїхали до Львова. Домовились про зустріч і на наступний день зустрілись з Максимом Плєховим, який є одним з засновників Харківського заводу засобів індивідуального захисту, щоб планувати спільну роботу.
Юрій Федоров: Для мене теж волонтерство розпочалось ще у 2014 році. Я проводив заняття з вогневої підготовки з бійцями. Тоді ж побачив проблему з бронежилетами – вони були не дуже зручні й були питання до якості. З того часу ми розпочали виготовляти бронежилети. Активно почав займатись волонтерством знову після повномасштабного вторгнення.
Я очолюю Харківський завод засобів індивідуального захисту. Ми розуміли, що може бути масштабний наступ і мали план, щоб якнайшвидше відновити виробництво. 26 лютого ми з командою Харківського заводу вже були у Львові. В той час було зрозуміло, що про комерційне виробництво не може бути й мови, але працювати потрібно, адже Сили оборони потребували захисту. У нас є чималий досвід виробництва бронежилетів, тому вирішили концентрувати увагу на цьому.
У Львові ми об’єднались з однодумцями – і з 28 лютого почали виготовляти перші бронежилети. За березень та квітень ми зробили більш як 30 тисяч бронежилетів. Це був період, коли імпорту практично не було, комерційні підприємства майже не працювали, а від нас фури їхали на фронт щодня. У перші дні війни ми всі були волонтерами.
– Як вам вдалося відновити виробництво, адже евакуювати завод не просто, особливо в час війни?
Юрій Федоров: На початку війни було неможливо перевезти у Львів все необхідне з Харкова. Ми вивезли команду й намагались максимально перевезти матеріали. Готові бронежилети ми ще 24 лютого віддали місцевим Силам оборони. Тканину було дуже важко знайти, тож ми шукали можливість найперше вивезти її. Деяке вціліле обладнання вивозили вже влітку. Спочатку нас цікавили лише матеріали.
Частину матеріалів, які команда Максима Плєхова привезла сюди, ми використали для виготовлення першої сотні бронежилетів. А далі розуміли, що потрібно залучати кошти й за них закуповувати матеріали – ні відповідної тканини (кордури тисячної), ні тоненької й легенької бронесталі, з якої зараз виготовляємо бронежилети тоді не було.
– Наскільки легко було знаходити мову з місцевими бізнесами та чи не зупиняло їх розуміння того, що вони можуть не заробити, а втратити?
Юрій Федоров: У нас не було жодних непорозумінь, адже всі розуміли що відбувається в країні й намагались знайти будь-які можливості для ефективної роботи. Ми мали розуміння як робити бронежилети якісно і швидко та вийшли на потужності 1500 штук на день, з піковими показниками більш як 2000.
Найскладніше було закрити всі «вакансії» – закупівля, логістика, імпорт. Було дуже багато роботи й більше ніж 30 осіб працювало щоденно, але завдяки тому, що це було волонтерство, більшість позицій закрили топ-менеджерами або власниками бізнесів. Це люди які дуже швидко занурюються у весь процес та швидко вчаться самі, аби потім навчати інших. Завдяки їм та донаторам нам вдалось дуже швидко все зробити та налагодити виробництво.
