Під ногами тріщать побите скло й шматки бетону: бойовий медик 18-ї Словʼянської бригади на псевдо Роджер показує понівечену російськими загарбниками квартиру в Ізюмі. Саме тут пройшло його дитинство. Паралельно нацгвардієць розповідає про свій шлях до війська.
Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, Роджер навчався на другому курсі вишу, щоб стати професійним реабілітологом. Закінчився перший семестр – Україну охопила велика війна. Хлопець одразу вирішив стати до лав Сил Оборони, адже, як зазначає сам, мав добрий приклад — свого батька, який став на захист України ще у 2014 році.
«На момент початку повномасштабного вторгнення мені тільки виповнилося 20 років. Звичайно, мій батько сказав: «Малий, тобі туди не треба», та я його переконав: сказав, що просто піду в інший підрозділ. Все одно воюватиму», – розповідає Роджер.
Молодого фахівця охоче прийняли у військо – і вже наступного дня Роджер складав присягу на вірність народу України. Перший бойовий вихід для бойового медика відбувся у Волохову Яру. У той день, як розповідає Роджер, поранило бійця суміжного підрозділу. Тож «дебют» виявився непростим.
«Перший раз, коли я надавав допомогу, це було Волоховому Яру, наступного ранку після взяття Волохового Яру був авіаудар і було поранено бійця суміжного підрозділу. Єдиний осколок, який попав в машину, залетів через задні двері, і якраз влучив йому в живіт. Ну, і звичайно, для першого разу це була дуже кривава картинка. Я пам’ятаю. Мені цікаво було, що сталося з тим хлопцем. Йому перебило обидві ноги, і я переживав що там одну ногу могли ампутувати, але лікарі (красунчики!) зробили там просто титанічну роботу», – згадує Роджер.
Але з часом юнак звик до цієї важкої роботи – так вже працює людська психіка. Не зміг звикнути лише до слів вдячності від врятованих побратимів: кожне слово подяки Роджер особливо цінує. У складі евакуаційних груп нацгвардієць надав допомогу більше, ніж 200 бійцям.
«Не всім дозволяє стан запамʼятати, хто саме поруч з тобою працює, але були десятки випадків, коли хлопці підходили, казали: «О, це ж ти, Роджер? це ж ти нас вивозив», – ділиться він.
Роджер сьогодні воює у районі Часового Яру, але у нього є заповітна мрія. Він хоче відкрити власний реабілітаційний центр та допомагати військовим.
«Стільки планів, що життя не вистачить. Якщо ж фінансових можливостей не буде – буду шукати або грантові, або державні програми… Або ж просто піду в якийсь центр працювати реабілітологом», – каже Роджер.
Відділення інформації та комунікації Східного Харківського ТУ НГУ
