На фото командир стрілецького батальйону однієї військової частини Національної гвардії на позивний Спартак. З перших днів війни, коли ворог заходив в Україну з 9 оперативних напрямків бронетанковими кулаками, вривався у наші міста аби швидше зайти у столицю, завданням Спартака та його хлопців було палити ці танкові ворожі колони. Тоді у лютому його район оборони був у Рубіжному. Патрульний батальйон, яким командував Спартак, котрий ще у лютому охороняв безпеку у прифронтових містах, фактично у під час боїв став бойовим.
Важливим фактом є те, що це був єдиним патрульний підрозділ зі 150 юних військовослужбовців-строковиків, яким упродовж 4 місяців довелося вести бої на Донецькому напрямку. 150 юнаків билися з ворогом попліч з левами Гостомельської бригади НГУ та воїнами Збройних Сил України у Рубіжному, Сєвєродонецьку та Лисичанську.
«Ми нарощували броню цим хлопцям день за днем. Отримували озброєння під час бою, формували на ходу групи розвідки та групи знищення техніки ворога, вчилися оборонним діям міста військовим шляхом. У Рубіжному ворог просто забігав до них в окопи й вони вели бій з росіянами прямо там», – каже Спартак.
Вони чи не щодня евакуювали поранених: несли на собі 4 кілометри важкого, аби врятувати йому життя.
«Вони потрапляли під обстріли, але жодного разу не зупиняли евакуації», – каже він.
Щоправда, їхньої відваги стало замало. Силам противника, які переважали, все-таки вдалося оточити українські сили на заводі «Азот» у Рубіжному. Тоді, здавалося б, уся країна розуміла наскільки трагічним може стати це кільце. Ускладнювало ситуацію оперативного оточення ще й те, що усі мости з міста були зруйновані. Це унеможливило евакуацію поранених та доставлення БК нашим військовим. Врятувати ситуацію могли лише переправи. За рішенням вищого командування, батальйон Спартака зайняв бойові позиції з правої сторони Сєвєродонецька, у пунктах Сиротино-Воронове-Мітьолкіно-Бурівське та переправився через річку, щоб допомогти українським воїнам вийти із заводу з оточення.
«Зайшовши на ті позиції – ми з хлопцями тиждень тримали оборону та прикривали відхід нашої сторони з «Азоту». Так, завдяки, здавалося б, строковикам Нацгвардії майже всі сили української армії вийшли живими з оточення, навіть не втративши броньованої техніки, яка була на заводі», – розповідає герой.
Історія патрульного батальйону слов’янських воїнів на цьому не зупиняється. Після Рубіжного хлопці-строковики проявляли мужність у вуличних боях у Сєвєродонецьку та Лисичанську. Пізніше – брали участь у штурмі Діброви, для цього здолавши річку та чотирикілометрові заміновані поля.
Коли активна фаза закінчилася, більша чисельність батальйону, за наказом командувача НГУ, повернулася у безпечні міста України, але 20 воїнів досі разом зі Спартаком стримують ворога на Донеччині, щоправда, тепер, на контрактній основі.
Останні непрості місяці їх застали у Майорську. Там, розповідає герой, його батальйон штурмував позиції ворога, зайнявши які, опинився в оточенні. Але навіть вдруге здолавши ворога, вони вирвалися з кільця та не дали окупантам просунутися у Торецьк.
«Цілі росіян заявлені на Донецьку та Луганську область, вони можуть відходити з інших міст, але тут вони не відмовляться без бою, бо вони думають що це їхня територія. Але ми знаємо чия це земля, ми тут росли, ми знаємо кожне село і вулицю. Ми дома, тому війна триватиме. Найскладніший час позаду. Якщо ми витримали тоді – тепер ми точно не відступимо…»
Повну ВІДЕОІСТОРІЮ про батальйон чекайте скоро на нашому ютуб каналі.
