Нацгвардієць Володимир на Донеччині вперше. До цього відрядження проходив службу на заході України і охороняв важливі об’єкти інфраструктури. До лав НГУ вступив від перших днів російського вторгнення. Кинув роботу, яку мав в одній з європейських країн і, нічого не сказавши нареченій, повернувся боронити Батьківщину.
«Я до останнього не вірив, що це станеться – розпочнеться повномасштабна війна. Але кинув всі справи і пішов захищати Батьківщину, не знаючи, чого чекати, як воно буде. Подумав, що знадоблюсь, і пішов. Знав конкретно, що хочу бути в Національній гвардії. Не пожалів, бо треба більше таких людей. Бо якщо нас тут не буде, то значить вони будуть по нашій землі ходити. Ми цього не маємо права допустити».
На Донеччині Володимир здобув перший бойовий досвід, зазнав першу біль втрати побратимів, відбив перші штурми росіян. Нацгвардієць каже, що надважливо втримати власні позиції під час штурмів ворога. Хоча це і нелегко, але повертати втрачене – набагато складніше. Тому в таких випадках стояти, відбиватись і знищувати ворога – це найголовніше. Перший бій чоловік пам’ятає чи не по хвилинах.
«Було тихо, спокійно. Почалося все це, як в кіно. Пустили ракету, типу «на старт» і почали лупити з танків. Таке відчуття, що почалося пекло на Землі в той момент. Навіть не дали можливість голову підняти. Крили всім, чим тільки можна і не можна: з вертольотів і літаків, важкої артилерії. Вони просто розбирають позиції. Доводиться ховатись, рити глибокі траншеї, аби врятувати своє життя. Після артилерії почалася піхота. Почали йти, і ми почали стріляти в їхній бік. Багато їх тоді полягло. Але, слава Богу, ми відбили ту атаку. Було важко, на війні не буває легко. Але ми впорались.»
Володимир розповідає, що ворог не жаліє нічого і нікого: ні наші міста, ні наших людей, ні навіть своїх солдатів і постійно вдається до, так званих, «м’ясних штурмів».
«Ворог жорстокий. Він не жаліє боєприпасів, не жаліє солдатів своїх. Він їх просто кидає. В мене таке враження, що вони, наче зомбі йдуть. Їх вбиваєш, а вони не зупиняються. Може, вони під якимось допінгом? Виходить, що так, бо, якщо людина, нормальна, осудна, в неї стріляєш, то вона починає тікати чи якісь інші дії робити конкретні, а вони просто, як зомбі.»
Захищати Батьківщину від загарбників – це важка робота, зізнається нацгвардієць, але і сама рідна земля додає сил. Врешті решт саме для цього Володимир і повернувся в Україну.
«Я не маю права опустити руки, я повинен тримати стрій. Ніяких інших думок немає, бо ми на своїй землі. Ми ні на кого не нападаємо, ми захищаємо своє. Ми не маємо права на відступ. Якщо ми відступимо, то в нас не буде своєї країни».
Група інформації і комунікації Західного ТУ
