Командиру взводу 5 Слобожанської бригади на позивний Ключ вдалося повернутись з тривалої ротації у кривавому Серебрянському лісі без втрат загиблими. Наразі він поділився своїм досвідом, спостереженнями, лайфхаками, а також розповів про своє становлення як бойового офіцера та розмірковує над тим, що війна — не привід відмовлятися від дотримання моральних принципів.
Ключ належить до того типу офіцерів, який з’явився через масштабні мобілізаційні заходи у 2022 році. Йому довелося швидко адаптуватися до нових реалій і при цьому нести відповідальність за підпорядкованих йому людей.
— Як і чому Ви опинилися у Національній гвардії України? Чи мали бойовий досвід до повномасштабного вторгнення?
— Коли почалася війна [повномасштабне вторгнення 2022 року], ми пішли спершу з групою товаришів учотирьох в ОДА [Харківську облдержадміністрацію], там брали людей здебільшого, у яких було УБД уже, або щось уміли вони. Двоє його були з УБД, їх забрали, дали зброю, а ми вдвох ще з приятелем, Пащенком Владиславом, залишилися чекати. У мене було звання, але досвіду не було, а він служив у частині пожежників, і теж досвіду спілкування зі зброєю не було. І нам запропонував ще один приятель, Олексій Калашников, піти до частини Нацгвардії, яка була не так недалеко. І ми 26-го числа прийшли до Нацгвардії, і після цього продовжую службу тут.
— Ви брали участь у Слобожанському наступі рік тому. У яких умовах проходила підготовка до нього?
— Ще в березні ми одразу зайняли на Балаклії [мається на увазі напрямок, адже місто було окуповане російськими загарбниками] рубежі оборони, і стояли там в очікуванні, коли підтягнуться всі наші сили, щоб піти вперед на Балаклію. Довелося чекати аж пів року, до початку вересня. Все почалось абсолютно несподівано для нас, тому що нічого ми не знали про цей контрнаступ. Все було просто максимально секретно. Навіть танки, які мали їхати спочатку у бік Криму, розвернулися і поїхали до Харкова. І тоді ми розділилися на три групи, і пішли на Балаклію.
— Що вразило Вас у звільненому Ізюмі?
— Ми зайшли в Ізюм. Місто було дуже розбите. Зайшли трохи пізніше і були там кілька днів. Картина, яку ми там побачили, звичайно, дуже жахлива. Дуже багато розбитих будинків. Бачиш дев’ятиповерхівку, з якої стало два будинки, бо посередині діра. Тобто це авіабомба туди потрапила і просто під’їзди склалися. Моторошна картина.
— Після Ізюму Ви потрапили на Кремінну. Що змінилося? З якими викликами довелося зіткнутися?
— Кремінна… Це було, звичайно, набагато все жорсткіше, ніж на Балаклії. Там вже справжні зіткнення, близький контакт. Якщо на Балаклії ми просто тримали оборону під обстрілами, то на Кремінній нас вже штурмували. Там зосереджені й танки, й міномети, зараз з’явилися різні дрони-камікадзе, “Ланцети”, постійно літають безпілотники типу “Мавіка”, скидають ВОГи.
— У чому полягає секрет того, що Вашому підрозділу вдалося повернутися без втрат загиблими?
— Працюю з людьми, намагаюся їх підготувати. Люди розуміють, вони теж один одного підтримують. Це робота командна. Ти тут утримаєш, сусід твій утримає, справа зліва, то рубіж вдається зберегти. Потрібно, щоб люди були разом, одне одного знали, розуміли, навіщо вони це роблять. Багато перечитав військової літератури. Починав зі статутів, інженерної підготовки, зараз зосередився на психології бою. Я — командир, я маю розуміти, що казати людям в потрібний момент.
— Ви провели на передовій досить тривалий час. Що Ви можете сказати про психологію противника? Можливо, є приклади, які її характеризують?
— Вони дуже агресивні. Ми стояли перед Балаклією. Село називається Пришиб. І там був якраз нуль. І справа, і зліва, я знаю, у нас стояли наші суміжники. І коли “Град” [російський] виїжджає, стріляє в наш бік, його дуже добре видно вночі. Це просто як феєрверк. І один раз виїхав “Град”, десь за кілометри два попереду від нас, і почав стріляти не в наш бік, а в сторону Балаклії. Я так здивувався, думаю, невже це наш “Град”? Може Україна пішла уперед? Може бути, я щось не знаю? Вранці запитав. Ні нікуди ніхто не пішов, тобто як були рубежі, так і залишилися, і виходить просто це був російський “Град”, який просто обстріляв Балаклію. Я думаю, це робиться задля красивої картинки в телевізорі. Тобто просто показати, що ось українська сторона обстріляла там школу, дитячий садок, житлові квартали або щось ще. І все. Їм байдуже. Це ж не їхні міста, це ж не їхні жителі. Просто в це люди не вірять, але сам поки не побачиш, важко повірити, але це факт. Вони спеціально обстрілюють окуповані ними українські території.
Ключу довелося воювати саме у лісистій та степовій місцевості, де немає захисту будівель, підвалів. Він нагадує, що теперішнє поле бою настільки насичене різноманітними сенсорами, що навіть короткочасного перебування на відкритій місцевості достатньо, аби бути враженим вогнем противника. Водночас уникнути цього дуже складно, наприклад при евакуації поранених. Саме тому він радить ще не обстріляним колегам, у жодному разі не нехтувати маскуванням та інженерним облаштуванням позицій. Жартує, що лопата — основне озброєння піхоти.
Відділення інформації та комунікації Східного ТУ НГУ
