«Я йду до кінця» — історія військової медикині Алли Іванівни на псевдо Вовчиця

Алла Іванівна — жінка, яка замість страху обрала дії. Жінка, яка не тільки лікує, а й тримає. Власні емоції, біль інших, життя поранених. Ми поговорили з нею після повернення з фронту. Спокійна, сильна, врівноважена — саме така людина і мала бути там, де ламається світ.

Жінка, мати двох дорослих дітей, дружина чоловіка, який через інвалідність залишився в тилу, але саме завдяки цьому тилу вона змогла стати медиком на фронті.

З квітня по жовтень 2024 року мала виїзд в зону бойових дій. Якщо поранений у неї в руках — шанс є, адже 30 років стажу – це серйозний досвід.

— Алло Іванівно, Ви медик із великим досвідом. Але фронт — це інше. Що стало поштовхом до мобілізації?

— Перший день великої війни. Я стояла перед телевізором, страшні новини, а невдовзі — у військкоматі. Я не вмію чекати. Якщо знаю, що можу допомогти — я піду.

— Чи підтримали рідні ваше рішення служити, а особливо — їхати на схід? Адже, наскільки відомо, ви мали всі шанси залишитися працювати в медичному закладі — у теплих, затишних стінах лікарні, адже мали бронь. Натомість обрали бліндаж, евакуації, фронт…

— Так, у мене був вибір, була можливість залишитись – дійсно. Далі працювати в лікарні, бути корисною в тилу, в теплі, з гарячим чаєм і сухими стінами. Але я знала: там, на сході, не вистачає рук. Там — зовсім не кабінети, і не палати. Там або ти встигаєш — або ні.

Я не сказала рідним, що їду на фронт. Сказала — «на навчання», адже не хотіла тягнути за собою їхній страх. Не хотіла, щоб щовечора вони не спали, чекаючи мого дзвінка. Вони дізналися пізніше. Важко це прийняли. Але зрештою — зрозуміли. Бо це не про героїзм, а про вибір і совість. Я б собі не пробачила, якби залишилася в безпеці, знаючи, що можу бути там, де рятують життя.

— Як Ви готували себе до війни?

— Я не готувалась. Просто знала: або я зараз рятую — або хтось не доживе до вечора. Все інше — технічне.

— Який момент врізався у пам’ять назавжди?

— Мабуть, хлопець без очей. Він намагався кліпнути, щоб побачити. Пальцями тягнувся до пов’язки. А я… Я просто сказала: «Все буде добре. Не поспішай відкривати». І тримала його руку, поки везли. Брехала, так. Але це — брехня, яка рятує.

— Чи бувало страшно? Чи хотілось здатися?

— Страшно — коли не встигаєш. Коли їдеш, а там уже порожньо. Коли не залишилось до кого поспішати.

А здатися? Ні. Бо тоді — хтось не дочекається мене. А я не можу стояти осторонь, коли хтось кричить від болю.

— Як витримували емоційне навантаження?

— Не завжди витримувала. Просто відкладала емоції «на потім». Робила, що потрібно, а коли поверталась з виїзду — довго мовчала. Або телефонувала чоловіку, щоб почути рідний голос. Слухала тишу – це також допомагає.

— Ваш чоловік — Ваш тил. Що він для Вас значить у цій війні?

— Все. Він і дім, і сад, і спокій. Він не просто чекає — він створює місце, куди я можу повертатися. Він вирощує тишу – наш сад. І це найбільша допомога.

— Чи були поранені, які потім зв’язувались із Вами?

— Так. Дзвонять. Пишуть.

Іноді просто кажуть: «Живий. Завдяки Вам». Це… це не передати словами. У такі моменти відчуваєш, що все — недарма.

— Що Ви мрієте зробити після перемоги?

— Просто прокинутись у тиші. Вийти з чашкою кави на ґанок. Без тривожних новин. Без сирен. Просто — бути, жити, любити. І — висадити ще одну яблуню, як символ любові, радості, знання та мудрості.

— Що для Вас означає – Перемога?

— Перемога — це майбутнє наших дітей без війни.

Вона не просила нагород. Не чекала вдячності. Просто йшла. Просто рятувала. Просто вірила.
І тепер, коли хтось із хлопців дзвонить із реабілітації — її серце усміхається. Бо живі, бо вистояли, адже вона була поруч.

Алла Іванівна. Військовий медик. Жінка, яка зняла бронь і пішла на фронт із тилу. Її бронежилет — це досвід. Її зброя — турбота. Її правда — в кожному врятованому житті.

І вона не зупиниться.

Бо сказала собі: «Я йду до кінця.»

Вона щодня доводить: любов до країни — це дія.

Відділення інформації і комунікації Північного Київського ТУ НГУ