Війна змінює людей. Вона перевіряє на міцність і змушує приймати рішення, від яких залежить життя. Чернівецький гвардієць, молодший сержант Іван Степанкевич більш відомий побратимам під позивним Циган. З перших днів повномасштабного вторгнення він приєднався до лав Національної гвардії України. До війни хлопець працював на меблевій фабриці, але, коли ворог ступив на українську землю, жодних вагань не було – вирішив захищати Батьківщину.
Після навчання Іван отримав бойове завдання на Лиманському напрямку – обороняти населений пункт Терни. Саме там він вперше відчув жорстокість війни та біль втрати товариша.
«Нас було шестеро на позиції. Ми по черзі несли варту, постійно спостерігали за ворогом. В один момент дрон скинув вибухівку на нашого побратима. Це сталося на моїх очах. Безсилля, коли ти нічим не можеш допомогти – найстрашніше, що може бути на війні», – згадує Іван.
Згодом його підрозділ отримав наказ провести зачистку передових ворожих укріплень. Разом із побратимами вони змогли взяти під контроль два ворожих бліндажі. Спочатку все проходило спокійно, але згодом стало зрозуміло, що ворог йде на ротацію, не знаючи про присутність українських бійців.
«Вони спокійно йшли вперед, а коли зрозуміли, що щось не так, почався бій. На щастя, ми змогли вистояти без втрат», – розповідає боєць.
Наступні бої гвардійця були вже під Покровськом. Там тримали оборону в складних умовах. Одного разу разом із побратимами він опинився в окопі, коли на них рухалася велика група противника і бронетехніка.
«Чули гул техніки, розуміли, що ворог наближається. На щастя, наші сапери вчасно замінували дорогу, перший танк підірвався, і вся колона зупинилася. Почався жорсткий бій», – ділиться Циган.
Коли Іван перезаряджав автомат, перед ним раптово з’явився російський солдат. Миттєва реакція та бойовий досвід врятували життя українського воїна.
«Рефлекси самі спрацювали: натиснув на спусковий гачок, і ворог упав прямо на мене», – розповідає він.
Під час розмови Іван неодноразово згадував свою родину. Його дружина та донька перебувають за кордоном. Дочка, якій було три з половиною роки на початку вторгнення, вже відсвяткувала шостий день народження. Батько бачив її лише двічі за весь цей час.
«Я борюся за нашу перемогу і заради своєї сім’ї. Багато хто з нас втратив рідних. Але ми не маємо права здаватися. Віримо в себе, віримо в Україну», – підсумовує гвардієць.
