Північ Харківщини — суцільна “гаряча точка”. Всі спроби провести якісь чіткі лінії фронту по карті є ілюзорними: мобільні розрахунки, диверсійно-розвідувальні групи, спостережні пункти — все це рухається у постійному протиборстві добра зі злом. Нацгвардієць з позивним Алекс поділився своїми спогадами про один з таких епізодів — наступ на окуповане село Ц*** [приховано з міркувань безпеки].
Алекс — контрактник однієї з бригад Нацгвардії, досвідчений військовослужбовець, брав участь в операції Об’єднаних сил, навчався на курсах лідерства, які проводили інструктори з країн НАТО. На згадку при собі носить патч у формі кленового листка на бронежилеті. Він поділений навпіл — один бік має кольори українського прапора, а другий — канадського. Для нього це — символ того, що у цій війні Добра проти Зла, ми — не одні. Серед численних ситуацій, коли його життю загрожувала смертельна небезпека, виділяє участь в одній з наступальних операцій на півночі Харківщини.
“Зазвичай тримаємо оборону на спостережних пунктах. Того ж разу виконували завдання у наступальній операції на село Ц***. Ми були у складі екіпажів БТР. Коли заїжджали до села, то два БТРи підірвалися на мінах. Нас там дуже сильно накривали: мінометами, “Градами”, ще неподалік працював танк. Кожні 20 секунд — поряд приліт: голову підняти було неможливо. До того ж у тому селі — височина. Ворог з неї нас добре бачив, а ми його ні. Ще й хмарно було. Вогневі контакти були на вулицях Ц*** на дистанції до 70 метрів. Проте вони також закидували нас ВОГами з підствольних гранатометів [ГП-25]. Ще нам дуже дошкуляло те, що з однієї будівлі працював снайпер. Він вибив собі у стіні бійницю — пару цеглин, і звідти працював” — ділиться Алекс. Він з побратимами з його бойової групи також брав участь в успішній наступальній операції на село С***, але у якості резерву. Тоді їм довелося активно стримувати спроби росіян знов загарбати той населений пункт.
24-го лютого гвардієць дивом не потрапив у полон, адже мешкав поблизу кордону. Наступ російських окупаційних військ був надто швидким. Алекс з перших днів повномасштабного вторгнення захищав Харків та пильно стежив за тим, що відбувається на окупованих територіях рідного регіону. Збирати інформацію довелося по крихтах, це стало можливим через добре усвідомлення контексту подій. Механізовані орди осатанілих загарбників принесли з собою не лише терор, а й “звільнили” українців від цивілізації, позбавивши їх елементарного: світла, мобільного та інтернет-покриття. Для прикладу, розповів, що діється в Липцях.
“Недалеко від кордону є село Липці. Там [окупанти] не давали звідти жодних гуманітарних коридорів. З Липцями зв’язку немає. З перших днів, там немає ні світла, ні інтернету. Там дуже важко, бо багато ворожої техніки та військових [російських]. Із села Борщового російські війська стріляли “Градами” по мирному населенню у напрямку Липців. Я так розумію, щоб цивільні виїхали з села у росію. Лишилися тільки старі люди. До людей, які брали участь в АТО/ООС, окупанти заїжджали додому, і атовці пропадали на кілька днів, про одного чоловіка досі нічого невідомо”, – ділиться гвардієць.
Про долю своїх рідних Алекс дізнався лише тоді, як вони вибрались з окупації за кордон. Після Перемоги України над росією планує повернутися до рідного села, аби підняти його з руїн. Хоче працювати рятувальником, бо це — мрія всього його життя. Власне тому, сьогодні гвардієць робить все можливе, аби ворог був розбитий. Причому, робить це добре.
