Для мене мова – це не говоріння,

У ній культурний спадок поколінь,

Я знову з нею, це – моє сумління,

Не був, тому що бракло розумінь

Того, що вбити мову – вбити пам’ять,

Надбання, честь і гордість за народ.

До цього був причетний, власне, й сам я,

Не розумів, що в ній наш генетичний код.

Війна відкрила очі на багато

Речей, людей, історій сторінки.

Тепер я точно знаю, як звучати

Повинні в голові моїй думки.

Нас сплутали і збили з шляЯху,

Ми меншовартість ссали з молоком,

Перед собою ж сповнювались стрАхом,

Породженим радянщиной, «совком».

Війна ця почалася дуже вчасно:

Поки ще теплиться у нас «совєцький дух»,

Все прораховано поганцями прекрасно,

Але не зовсім… ми вже розпочали рух!

І Мова руху цього невід’ємність,

Це атрибут, як прапор і, як гімн,

Не зроблю ворогу я в котрий раз приємно,

Не стану вподоблятися русні.

Не можна мовою примусити людей

Заговорити всіх, цієї миті.

Це справа усвідомлення ідей,

З якими УКРАЇНЕЦЬ має жити.

Насильно ми не можемо любити,

Питання мовне також з цих полів,

Людьми ми станемо (а не «як люди» будем жити)

Коли відкинем психологію рабів.

До цього має кожен докопатись,

Хто з українцем ототожнює себе,

Якщо людиною ти хочеш почуватись,

То поважай, що ізпокон твоє.

Одна людина може бути сильна,

Але не в силі протидіяти орді.

І навпаки: коли ти нація – ти вільна

Перевернути хід подій в лихій біді.

Та нація без мови – просто зграя,

Багато «Я» без натяку на «МИ»

Навряд чи армію мерців здолають,

Окремо кожен згине у пітьмі…

Це власний вибір кожного, звичайно,

Але чи обирав ти «свой язик»?

Ти відповідь без мене знаєш файно:

Російська твоя мова, бо ти звик.

Банальна лінь щось над собой вчиняти

«З комфорту зони вийдеш?» – «Ось вам, зась!»

Але чи можеш українцем називатись,

Коли за мову кров віки лилась?…

І півень може левом обізватись,

Та хто тобі повірить, коли ти,

Як намір маєш вголос щось сказати,

Говориш «ку-ка-рє-ку» замість «ГРРРР!»?