Солдат на псевдо Кощей наразі служить в артилерійському підрозділі 11 бригади ім. М. Грушевського Південного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України.
22-річний Ілля родом із нині окупованого Бердянська Запорізької області. Після закінчення дев’яти класів хлопець вступив до ліцею, де отримав професію газоелектрозварника. Деякий час він вчився і працював одночасно, але у 2020 році, після завершення навчання, добровільно вступив до армії.
Більшість строковиків тоді відправили до інших міст України, але Іллі пощастило деякий час служити у рідному Бердянську. Що цікаво, саме під час служби Кощей познайомився зі своїм майбутнім тестем. З його донькою він зустрівся набагато пізніше – вже за часів повномасштабної війни. Хлопець близько року не знав, що його побратим – батько коханої.
«Це дуже цікава історія: я одинадцять місяців служив разом зі своїм майбутнім тестем та старшиною, який, як виявляється, був хрещеним батьком сестри моєї дружини. Вже під час повномасштабної війни я познайомився зі своєю дружиною, а про те, що служив з її батьком, дізнався від її молодшої сестри», – згадує Ілля.
Повномасштабне вторгнення російських військ Кощей зустрів на Одещині. Хлопець до останнього не вірив у те, що все це дійсно може статися.
«На Одещину я потрапив 24 вересня 2021 року. Призовників, які служили зі мною у Бердянську, переводили до Херсону, Миколаєва, Одеси, але більшість потрапила до найближчого Запоріжжя… З початку повномасштабної війни багато з побратимів віддали найцінніше за те, щоб український народ був вільним від терору рф — своє життя, деякі знаходяться у полоні чи мають статус тих, хто зник безвісти. Сподіваюся, що вони живі та скоро повернуться до нормального життя», – каже Кощей.
Перші дні війни Ілля запам’ятає надовго. Як розповідає гвардієць, військові Одещини чекали на ворога у центрі Одеси, але, на щастя, обійшлося без зіткнень.
«У лютому 22-го був пік активності та страху, не знали, що на нас чекатиме у будь-який момент. Разом із воїнами ЗСУ та прикордонниками ми стояли у центрі Одеси. Хлопці виїжджали на бойові завдання, поверталися, заряджалися, знову виїжджали, і так регулярно. А потім з’явилася інформація про можливу висадку десанту в районі Одеського порту. Тоді ми перебували у повній бойовій готовності «зустрічати» ворога, але, на щастя, цього не відбулося», – ділиться спогадами військовослужбовець.
Незабаром Кощей перевівся в один з артилерійських підрозділів, де проходить службу і зараз. Після проходження спеціальної підготовки, яка тривала півтора місяця, хлопець у складі одного з розрахунків здійснював бойові виїзди на Миколаївщину та Херсонщину. Працювали по танках, бронетранспортерах, особовому складу противника. Було важко, лячно, дуже небезпечно, а під час однієї з атак ворога Ілля ледь не загинув…
«Під час першого виїзду на Миколаївщину довелося вперше відчути, як по нас працює ворог. На нас летіли, в тому числі «касетки», які заборонені для використання міжнародним гуманітарним правом. Але ми робили все швидко, злагоджено, відпрацьовували та блискавкою виїжджали якомога далі, аби не опинитися на мушці. Втім, коли знаходились на Херсонщині – було значно спекотніше… Росіяни підійшли доволі близько, поля, які були навколо, горіли. Якось стою, намагаюся погасити траву, втикаю лопату в ґрунт і біля мене прилітає 152-й снаряд… Навіть не пам’ятаю, як опинився в окопі. Лише, що почув гучний удар по землі, впав, здійнявся на ноги, побачив чорний дим, кинув кудись лопату та кулею побіг до окопів…», – згадує Ілля.
В той момент хлопець отримав контузію, через вибух у нього з’явилися проблеми зі здоров’ям, але головне те, що залишився живим.
Ілля пишається своїми побратимами, які під час кожного виїзду професіонально відпрацьовують по ворогу, а ще вони не пропускали ДРГ, не давали можливості навіть підійти до стратегічно важливих мостів. Позиції наші військові тримають і зараз. Іноді – ціною власного життя…
«Дуже важко, коли тобі телефонують і кажуть, що твоїх друзів, побратимів, із якими ти знайомий багато років, проходив строкову службу, вже немає в живих. Згадую дуже важкі моменти, коли протягом кількох годин втрачаєш кількох хлопців. А найважче – зателефонувати батькам побратимів. Бувало, не міг наважитися на це протягом трьох-чотирьох днів…», – з болем у серці каже гвардієць.
Втім, як би не було важко, Ілля завжди знаходить мотивацію для того, аби думати про майбутнє та мислити оптимістично.
«Мої мотивація та стимул – це моя дружина та мій молодший брат, якого я хочу виховати порядною людиною, також – побратим, із яким я познайомився під час проходження строкової служби, а ще – подруга дитинства, яка сама багато чого побачила через повномасштабну війну. Вона була на славнозвісному заводі “Ілліча” в Маріуполі, пройшла справжнє пекло та згодом, на щастя, повернулася до нормального життя. Зараз головна задача – допомогти Україні перемогти у цій війні, а потім – проводити більше часу з дружиною, побудувати щасливу родину. Мрію почути, що я скоро стану батьком. А ще я б дуже хотів повернути до життя усіх своїх побратимів, яких забрала війна, але це неможливо», – розповідає Ілля.
До своїх двох нагород – медалей за військову службу від командувача Національної гвардії та Президента України – гвардієць ставиться спокійно. Пишається він іншим…
«Пишаюся тим, що проходитиму цей важкий для України період у рядах Національної гвардії України, а не відсиджуюся десь. Хотів спробувати щось нове, допомагати хлопцям нищити ворога та наближати нашу перемогу. Щодо нагороджень… Це, звичайно, приємно, але я служу не задля нагород. Нагороди віддав дружині, вона їх зберігає», – каже Кощей.
Військовослужбовці НГУ беруть участь у відсічі збройної агресії на всіх напрямках, де ведуться активні бойові дії, стійко утримують свої позиції та знищують сили і засоби противника.
Група інформації та комунікації Південного Одеського ТУ
