“У лікарні медики працюють під наглядом лікарів, виконуючи їх призначення. Однак на полі бою все лягає на плечі бойових медиків. Я самостійно вирішую, що робити в першу чергу: чи затампонувати рану, залишити турнікет і так далі”, — пояснює Людмила.

Одного разу в н.п. Терни, стався випадок, який назавжди залишиться в пам’яті Людмили. Під час бойового завдання її побратим підірвався на міні, внаслідок чого втратив обидві кінцівки вище колін. Не дивлячись на важкі травми, боєць терпів біль, стискаючи зуби, і жодного разу не закричав. Евакуація пораненого з поля бою до медичного пункту зайняло близько двох годин. Весь цей час боєць залишався у свідомості, терплячі неймовірний біль.

“Їдеш і тільки питаєш, болить тобі, чи не болить? А він каже: “Мені нічого не болить, в мене все добре, не переживайте”. Він мене підтримував, а я його. Ось, це я розумію, витримка та сила волі у людини! – ділиться гвардійка та додає, що найважчим для неї є втрачати товаришів. — Дуже важко, коли в тебе на очах помирають твої товариші, з якими разом служили, спілкувалися, дружили з сім’ями — це було дуже важко, особливо вивозити поранених побратимів віком 18-19 років. І все ж, хоч я і жінка, та в мене характер жорсткий, мабуть, більш чоловічий, таким і має бути медик! Потрібно нести трьохсотого, обоє з водієм вчепилися, і потягнули. Без питань”.

Людмила має рідного брата, який служить з 2014 року. Він був поранений під час подій на Майдані, що стало важким випробуванням для всієї родини. Вони служать разом і підтримують одне одного. Вдома на Людмилу чекає донька. Заради майбутнього своїх дітей вона готова терпіти всі труднощі війни, щоб вони ніколи не побачили того, з чим вона працює щодня.

Відділення інформації та комунікації Східного територіального управління НГУ