У квітні 2023 року начальник служби військового капеланства 3 бригади оперативного призначення «Спартан» НГУ отець Ігор Табака дістав бойове поранення. Після прильоту КАБа осколок увійшов збоку у ділянку грудей і мало не дістався до серця, зупинившись у легені. Це ілюстрація того, що військові священники, хоч і не беруть до рук зброї, але, так само, як і всі захисники, наражаються на смертельний ризик. Та попри це, душпастирська місія не зупиняється ні на мить. Ті, хто обрав її справою свого життя, стають для нацгвардійців опорою, голосом віри й впевненості серед хаосу фронту.

Ігор Табака

Священник Української греко-католицької церкви, начальник служби військового капеланства 3 бригади оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана «Спартан» НГУ.

Капеланське служіння розпочав ще під час навчання у Львівській Духовній Семінарії Святого Духа в 1999-2006 роках. Починаючи з 2014 року, як священник-волонтер відвідував зону бойових дій на Донеччині та Луганщині.

У 2017 році став штатним капеланом 3 бригади НГУ. У квітні 2023-го під час ворожого обстрілу дістав поранення осколком КАБу, але невдовзі повернувся до свого капеланського служіння.

В небі не лише бог

Якщо порівняти період АТО/ООС і повномасштабну війну, то працювати тепер значно складніше саме з організаційної точки зору, – розповідає отець Ігор. – Навіть у 2022-му році, коли Харківщину було звільнено, ми ще могли приїхати до бійців на передову і вільно з ними спілкуватися. А зараз немає жодної можливості перебувати з нашими воїнами на позиціях. Працюємо з ними там, де вони відпочивають. Підрозділи розосереджені в багатьох місцях, тож доводиться багато пересуватися на машині. Я весь час маю думати, чи за нами не спостерігають із неба ворожі БпЛА. Планую свою роботу з огляду на вимоги безпеки.

Духовні запити бійців, за словами капелана, загалом не змінилися. Військовий духівник надає їм підтримку молитвою, бесідою, благословенням. Проводить богослужіння, сповіді, урочисті й поминальні заходи. На цьому рівні його обов’язки не відрізняються від функцій цивільного священника. Водночас у бойових колективах дистанція між душпастирем і паствою стирається, адже тут усі – побратими.

Духовний супровід бійців – передусім. Але фізична праця і допомога їм у побуті також є нормальною практикою. Мене так учили: хоч де б ти був, слід дбати про місце, в якому перебуваєш. Якщо є час та можливість, можу приготувати для хлопців обід – їм буде приємно, що хтось про них потурбувався. Можу щось або когось транспортувати на авто. Адже і Христос, і апостоли ніколи від роботи не ухилялися, – пояснює отець Ігор.

Передусім військовий духівник надає підтримку бійцям бесідою, молитвою, благословенням

Висока інтенсивність сучасної війни та розвиток її смертоносних технологій значно впливають на психологічний стан бійців. Це відбивається і на діяльності військових священників.

Зокрема, непростим завданням для них є робота з військовослужбовцями, які з тих чи інших причин відмовляються виконувати бойові завдання.

Нас залучають до цієї роботи разом із психологами та офіцерами по роботі з особовим складом. І це новий виклик для капеланів. Наша місія – зазирнути в глибину душі людини, розібратися в її емоціях і мотивах. Бійці можуть розповісти священникам те, чого не скажуть іншим. Дуже важливо розрізняти причини поведінки відмовників. Одна справа – коли це людина, яка щойно завершила БЗВП. Зовсім інша – коли боєць виснажений тривалими бойовими діями. Робота дуже складна, але це – наш обов’язок, – підкреслює отець Ігор Табака.

Передусім, зауважує військовий капелан, український воїн мусить розуміти, що захищає саме життя від нелюдів. На кону – доля майбутніх поколінь. Наших дітей, внуків, усіх нащадків, які успадкують Україну… Тож тримаючи фронт і знищуючи окупантів, кожен військовий виконує місію захисту всього живого, дану Богом.

Віктор Ткач

Священник Православної церкви України, начальник служби військового капеланства 15 бригади оперативного призначення імені Героя України лейтенанта Богдана Завади «Кара-Даг» НГУ.

Окрім духовної освіти, має також фах психолога. Був іподияконом (помічником) у владики Димитрія, намісника Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві та ректора Київської духовної богословської академії.

У 2017 році став військовим капеланом. На початку повномасштабної війни врятував із практично окупованого Токмака на Запоріжжі 26 бійців своєї бригади та ще двох військовослужбовців ЗСУ. За цей подвиг відзначений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Віра – основа стійкості

33-річний Віктор Ткач відомий тим, що на початку повномасштабної війни розшукав і вивіз із фактично окупованого Токмака на Запоріжжі 26 бійців своєї бригади та ще двох військовослужбовців ЗСУ, які вже не могли продовжувати боротьбу. Відважний духівник досі дивується, як це йому вдалося, адже мусив діяти навмання: у місті вже не було зв’язку, росіяни брали під контроль квартал за кварталом. Віктор Ткач впевнений, що того дня його вело не інакше як Боже Провидіння. За цей подвиг капелана було відзначено бойовою нагородою – орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Свій капеланський шлях отець Віктор розпочав у 2017 році. А до того був іподияконом (помічником) у владики Димитрія, намісника Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві та ректора Київської духовної богословської академії. Служив на острові Хортиця, в історико-культурному комплексі «Запорозька Січ», у храмі Покрови святої Богородиці. Будучи священником Православної церкви України, отець Віктор також має освіту психолога.

Працюючи з волонтерами та підприємцями, отець Віктор передав своїй бригаді багато необхідних засобів – від маскувальних сіток до генераторів

Набуті знання та глибока віра в Бога допомагають йому самому зберігати психологічну стійкість. Ця якість просто необхідна капеланам, щоб мати внутрішній ресурс для духовної та моральної підтримки воїнів. Не кажучи вже про інші завдання, які на духівників можуть бути покладені. Залежно від ситуації це може бути як сповіщення родини загиблого про його смерть – телефоном або особисто, так і організація перевезення тіла. Чин поховання, відспівування бійців, яких міг знати особисто, – теж професійний обов’язок військового священника. Таким чином, він має бути готовий нести величезний емоційний тягар і не впадати у відчай.

Певний час саме я сповіщав сім’ї про загибель військовослужбовців нашої бригади. Згодом було досягнуто порозуміння з територіальними центрами комплектування і цю функцію взяли на себе їхні представники. При цьому вони залишають мій номер телефона родичам, які хочуть знати, за яких обставин загинув їхній син, батько або чоловік. Зрозуміло, що люди у горі можуть проклинати весь світ і звинувачувати будь-кого, хто їх вислуховує в цей момент. Доводилося чути на свою адресу багато слів, які не процитуєш публічно. Хтось може випалити й таке: «Чому мій син, а не ти?!» Іноді сам дивуюся, як я це все витримую. Передусім допомагає молитва й звернення до Бога. Він дає мені сили і розуміння, щоб і себе підтримувати, і надалі працювати з військовими та їхніми сім’ями, – говорить отець Віктор.

Віктора Ткача відзначено орденом «За мужність» ІІІ ступеня — за порятунок бійців НГУ та ЗСУ з окупованого міста Токмак

Спілкування – хоч яким би складним воно було – це головна ноша священника і водночас його дар побратимам. Бо ж сказано: «Спочатку було Слово». Воно людину підтримує, лікує, наснажує.

Водночас капелани НГУ дієво сприяють і матеріальному забезпеченню своїх частин. Маючи довіру громад, фондів та підприємницьких кіл, військові священники передають своїм підрозділам великий обсяг найрізноманітнішої допомоги. Так, отець Віктор за роки служіння посилив свою бригаду дуже багатьма необхідними речами — від маскувальних сіток до пікапів, дронів і генераторів.

Нещодавно один мій товариш-підприємець погодився допомогти бригаді з ремонтом засобів РЕБ – і надав нам значний обсяг підтримки в цьому. А часом бійці говорять, що скучили за домашніми пиріжками. Не проблема – є знайомі жінки, які це замовлення із задоволенням виконають. Мене надихає те, що я потрібен своєму підрозділу, своїм побратимам, і можу їм допомагати в різний спосіб, – ділиться отець Віктор Ткач.

Максим Абрамов

Священник протестантської «Церкви Божої України», капелан служби військового капеланства 18 Слов’янської бригади НГУ. Розпочав свій військовий шлях у 2018 році, коли був призваний на строкову службу до лав ЗСУ. У 2020-му підписав контракт з батальйоном спеціального призначення «Донбас», що входив до 15 окремого полку НГУ (нині — 18 Слов’янська бригада НГУ).

Після початку повномасштабної війни брав участь у бойових діях на посаді командира відділення роти спецпризначення. Дістав кілька поранень та контузій. Відзначений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та медаллю «За військову службу Україні». У 2024 році перейшов на посаду капелана своєї бригади.

Воїн, що став капеланом

У Максима Абрамова шлях до капеланського служіння складався досить нетипово. Адже однострій спецпризначенця він одягнув раніше, ніж ризу священника.

Максим родом зі Слов’янська. 16-річним підлітком пережив три місяці окупації міста проросійськими бойовиками в 2014-му. Цей період змусив його подорослішати й переосмислити власне життя. У пошуках відповідей на свої запитання юнак приєднався до місцевої спільноти протестантської церкви. Після закінчення коледжу працював помічником машиніста на залізниці. Знайомство з ветераном АТО, що захищав ДАП, зародило бажання стати капеланом у війську і підтримувати захисників духовно.

У 2018 році Максим був призваний на строкову службу до лав ЗСУ. У Десні на Чернігівщині, а потім у Балаклії на Харківщині занурився у військові будні. Повернувшись у цивільне життя, надовго в ньому не затримався і в 2020-му свідомо підписав контракт із батальйоном спеціального призначення «Донбас», що входив до 15 окремого полку НГУ (нині – 18 Слов’янська бригада НГУ).

Я розумів, що якщо сам не стану військовим, то не матиму морального права бути духовним наставником для бійців. Тому всі «принади» життя піхотинця мені відомі: недосип, недоїдання, постійні обстріли, нічні чергування, надання медичної допомоги в екстремальних умовах тощо, – підкреслює Максим Абрамов.

У лавах НГУ Максим Абрамов одягнув однострій спецпризначенця раніше, ніж ризу священника

Після початку повномасштабної війни молодший сержант Абрамов брав участь у бойових діях на посаді командира відділення роти спецпризначення. Пізнав і оборонні бої, й шаленство штурму ворожих позицій. Його фронтовий досвід здобутий переважно на Сіверському напрямку, на межі Донецької та Луганської областей.

Першу черепно-мозкову травму та поранення голови уламками скла і бетону пережив відносно легко. А от 5 травня 2022 року під час мінометного обстрілу осколки міни влучили гвардійцеві у лікоть, ногу та поперек. Знадобилась реконструкція ліктьового суглоба. Лікування тривало рік, після чого Максим повернувся у свій підрозділ, тепер уже в роту вогневої підтримки, що зокрема працювала з протитанковим озброєнням.

У січні 2024 року, після другої контузії гвардійця вивели із зони бойових дій. Саме тоді почався його перехід на посаду капелана бригади, погоджений командуванням.

Процес був доволі складний, він тривав пів року, але зрештою мрія Максима Абрамова здійснилася — він став капеланом служби військового капеланства рідної бригади. За конфесією він належить до протестантського релігійного об’єднання «Церква Божа України».

У моєму служінні дуже допомагає розуміння армійського способу життя, бойового стресу та всього того, що я сам переживав на війні. Розумію солдата, бо сам був солдатом; сержанта, бо сам був сержантом; офіцера, бо сам є офіцером. Як учасник бойових дій я маю що сказати тій категорії побратимів, які не прислухатимуться до сказаного «небойовими» людьми. Робота військового капелана багатофункціональна: ти – і священник, і друг, і побратим, а часом ще й психолог та психотерапевт. Перед тим як спільно помолитися, ми мусимо вислухати людину. Насправді це займає до 85% нашого робочого часу. І до кожного мусить бути індивідуальний підхід. Війна створює багато глибоких проблем: загроза смерті, розчарування в житті, суїцидальні наміри, розлучення. Вона сильно вдаряє по сімейних стосунках. І з цим усім ми маємо справу, — пояснює Максим Абрамов.

У капеланському служінні Максимові допомагає розуміння психології воїна та власний досвід, здобутий у боях

Найбільший тягар для нього – це робота, пов’язана з бойовими втратами. Попри весь життєвий та воєнний досвід, болісно дається чин поховання, коли доводиться дивитися в очі дітям, які втратили батька. І коли немає втішних слів, треба все-таки зуміти поділитися з родинами загиблих тією головною надією, яку маєш сам, – надією на життя вічне.

У підтримці власного морально-психологічного стану Максиму Абрамову допомагає читання, спорт, групові зустрічі з побратимами-капеланами та, звісно, молитва – сила, що приходить зсередини. Його заслуги перед державою відзначено орденом «За мужність» ІІІ ступеня та медаллю «За військову службу Україні».

Ноша, яку несуть на собі капелани бойових бригад НГУ – колосальна. Але їхнє слово й внутрішня сила здатні творити дива і відгукуються вдячністю у побратимів-гвардійців. Хтось завдяки їм перестав відчувати зневіру й самотність, хтось відновив стосунки з дружиною, а хтось повернувся в бойовий колектив із СЗЧ та потиснув руку командирові. І навіть якщо замість бесіди воїн, що вийшов із пекла бою, раптом захоче викричатися на військового священника, – це теж форма душпастирської допомоги. Адже, як кажуть наші досвідчені капелани, найбільш небезпечна ситуація – це збайдужіння бійця до світу і самого себе. А емоції є проявом життя, заради утвердження якого й існує служба військового капеланства.

За матеріалами видання «Гвардія»