У 2014 році через окупацію рідного міста Брянка на Луганщині Марина Каменна втратила дім. У 2022-му росіяни намагались окупувати її другу домівку – Ірпінь. Проте випробування тільки загартували жінку, робили її міцнішою і рішучішою.
47-річна старший сержант Марина Каменна на псевдо Мавка уже понад два роки служить у лавах 1 Президентської бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка «Буревій». Вона – старша медсестра медичної роти. Її будні – це робота на стабілізаційних пунктах, де рахунок нових пацієнтів сягає десятків за добу. Не раз їй доводилося вивозити поранених з-під обстрілів, буквально вириваючи їх із рук смерті. Професіоналізм Марини відзначений державною нагородою – медаллю «За врятоване життя». Своєю працею вона щоденно доводить, що сержант – це і перший командир для солдатів, і висококваліфікований фахівець, який знає свою справу до дрібниць.
У дитинстві Марина мріяла стати ветеринаром, та мама, медик за фахом, переконала її здобути фах медсестри. Дівчина закінчила Стахановське обласне медичне училище в Кадіївці, згодом здобула й диплом психолога у Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка. Марина пригадує, що ще у 2012-му вона розуміла – біда насувається. Відбувалась тотальна русифікація Донбасу, стишувалось українське слово, змінювались люди довкола. Жінка на той час працювала у відділенні загальної терапії центральної міської лікарні Брянки та виховувала двох дітей. Якось її старша донька мала підготувати народний танець будь-якої країни світу на хореографічний конкурс у музичній школі й обрала український. Незабаром Марині зателефонувала завуч школи – її колишня однокласниця.
Каже – тут така справа. Я не можу наказувати, але нам «зверху» прийшли рекомендації, щоб було якомога менше України на сцені. Не треба українського танцю, якийсь інший можна… Ви собі це уявляєте? – обурюється Марина. – Донька тоді взагалі відмовилась танцювати.
А далі було лише гірше. Коли розпочалась Революція Гідності, висловлювати на Донбасі проукраїнську позицію стало небезпечно для життя. Знайомі Марини, які не боялися це робити, пропадали безвісти. Перед самою окупацією міста Брянки бойовиками так званої ЛНР сім’я Марини з важким серцем та з мінімумом речей евакуювалася до Києва. Щоб почати все з нуля. І щоб Марина, ніби слідуючи сценарію долі, вступила у Київський фаховий медичний коледж імені Павла Гаврося на спеціальність «Анестезіологія та реанімація» і отримала ті знання, які зараз рятують життя українським воїнам.
Жінка спершу була медсестрою-анестезисткою у Інституті отоларингології імені професора Олексія Коломійченка Національної академії медичних наук України. Потім стала працювати у Національній дитячій спеціалізованій лікарні «Охматдит» і сім’я переїхала жити в Ірпінь. Життя потроху почало налагоджуватись. Марина завела собаку породи грейхаунд та придбала дві породисті кобили, які жили на приватній конюшні під Києвом. Пройшла курси з іпотерапії – методу лікування та реабілітації, який використовує взаємодію людини з конем, зокрема верхову їзду. А згодом ще й прокачала свій фах психолога до військового психолога.
Те, до чого готувало її життя, почалось на світанку 24 лютого 2022 року телефонним дзвінком від родичів з Борисполя, у яких вже лунали вибухи… Марина зібрала дітей на захід України, а сама поїхати не могла – треба було дбати про тварин. 11 березня жінка наважилася пішки виходити з окупації. Жодних «зелених коридорів» на той час уже не існувало, місто було в руїнах, а тіла людей лежали просто на вулицях. На щастя, на пів дороги до Романівського мосту її підібрала автівка волонтерів однієї з місцевих церков.
Згодом Марина знайшла можливість евакуювати у реабілітаційний центр на Буковині і шість залишених під Києвом коней – своїх і чужих. Там, поки Ірпінь був під окупацією, жінка займалась іпотерапією з дітьми з особливими потребами. Коли ж окупантів вигнали і Марина повернулась додому, вона зрозуміла, що поки в країні війна, совість не дозволить їй пасивно спостерігати за тим, що відбувається.
Одного вечора у травні 2023 року, після роботи, Марина зайшла до місцевого госпіталю. Першим, кого вона там зустріла, був полковник медичної служби Всеволод Стеблюк, який на той час служив командиром медичної роти бригади «Буревій». Дізнавшись, що Марина – досвідчена медсестра-анестезистка, він одразу ж запропонував відповідну посаду в своєму підрозділі.
Вже через тиждень жінка мобілізувалася до лав 1 Президентської бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка «Буревій» НГУ. А через місяць, у червні 2023 року, вирушила на Харківщину, під Куп’янськ. На стабілізаційному пункті вона стала «правою рукою» хірурга та анестезіолога: сортувала поранених, підтримувала їхні життєві функції, забезпечувала знеболення та седацію, здійснювала переливання плазми у разі масивних крововтрат, готувала медикаменти та інструменти, перевіряла справність апаратури. До речі, рятували на «стабі» не лише військових, але й місцевих, які опинялись під прицілом російських КАБів. Марина, попри всю зайнятість, обробляла рани двом собакам, які прибилися до стабпункту, а потім попіклувалась про перевезення їх до Харківського притулку. За чуйність та любов до всього живого побратими і дали їй позивний Мавка.
Володимир Зеленський відзначив Марину Каменну медаллю «За врятоване життя»
За добу через руки медиків «Буревія» проходили десятки поранених, а в найгірші дні – і до сотні. Заспокоїти бійців «Мавці» допомагав фах психолога, свої ж емоції жінка просто вміло блокувала. Медики ж працювали днями і ночами, практично без перерв на їжу і сон. Кому вдавалось подрімати годину, вважався щасливчиком.Та фізична втома була не найтяжчим випробуванням для Мавки. Серце краялось, коли бачила на операційному столі зовсім молодих бійців, чиїхось дітей, які мали б жити, навчатись, кохати, якби росія не почала цю війну. Часто зустрічала у списках на евакуацію й імена своїх друзів та знайомих.
Марина та її колеги щоденно мали перед очима приклади сили духу українських бійців. Як-от історія бійця, якому під час ворожого штурму вибухом відірвало ногу. Він встиг накласти турнікет і знепритомнів. Коли отямився – зрозумів, що позиції вже зайняв ворог. Росіяни його, ймовірно, сприйняли за мертвого, тож боєць вирішив скористатися шансом. Він тиждень повз через лінію фронту під палючим сонцем. Коли медики його підібрали і зрізали одяг, рана кишіла опаришами.
Можливо, саме це йому й врятувало життя. Деякі личинки справді очищають рану й не дають розвинутися сепсису. Але як він вижив без їжі та води? Це ж яка сила волі й жага до життя! – захоплюється Марина. – Та все це не мало б сенсу, якби боєць вчасно і правильно не наклав турнікет. Це має вміти робити кожен. Секунди рятують життя…
Коли медроту «Буревія» передислокували на стабпункт під місто Лиман на Харківщині, Марина отримала можливість попрацювати спільно із медиками 12 бригади спеціального призначення імені Дмитра Вишневецького НГУ «Азов». Запевняє, у «азовців» було чому повчитись, адже лікарі там буквально творили дива. Якось, наприклад, просто по шматочках зібрали роздроблену кисть бійцю. А коли його евакуювали у лікарню Слов’янська і тамтешні ескулапи вирішили кисть ампутувати, хірурги з «Азову» їздили туди, щоб зупинити операцію.
Старший сержант Марина Каменна також немало ризикувала життям на фронтових дорогах: чи то супроводжуючи тяжкопоранених, яких евакуйовували зі стабпункту до медзакладів, чи то самостійно забираючи воїнів з точок евакуації. Усвідомлення, наскільки близько вона була до смерті, приходило потім, коли евакуація залишалась позаду.
Один такий випадок буквально врізався у пам’ять. Мавка супроводжувала поранених, яких на «швидкій» везли зі стабпункту до лікарні. Це було буденне завдання, здавалося, що може піти не так? Та раптом один із бійців у салоні крикнув: «На нас FPV летить!»
Ми з водієм переглянулися. Вікна привідкриті, нічого не чути – двигун гуде. І тут просто перед нами вибух! Водій б’є по гальмах, спиняємось, бачимо – горить дерево. А боєць із салону гукає: «Я ж кажу, просто у лобовуху летіло!» – пригадує Марина. – Не знаю, як він почув, ми тоді навіть злякатися не встигли. А потім виявилось, що могли там-таки всі і загинути. Дрон на оптоволоконі якимось дивом зачепився дротом за кущі. Ще б дві секунди – і все…
За весь час на фронті усі, кого евакуювала Мавка, доїжджали до«стаба» живими. У квітні 2025 року старшого сержанта Марину Каменну було відзначено медаллю «За врятоване життя». Хоч сама вона говорить про це скромно.
Це не тільки моя нагорода, а всієї нашої медроти. Колектив у нас професійний і дуже згуртований. Я впевнена в кожному, хто поруч, – каже Мавка.
А колеги впевнені у ній. Бо за роки на війні Марина здобула той досвід, який не виміряти дипломами. Коли «Буревію» на Куп’янському напрямку довелося розгортати стабпункти в покинутих, холодних хатах, саме знання Марини дозволили швидко налагодити роботу. Вона знала, генератор якої потужності потрібен, який підігрівач розчинів крові надійніший, і як розташувати його так, щоб під час порятунку життя не втрачати жодної секунди. Тепер ці стабпункти повністю оснащені усім необхідним, облаштовані з продуманою ергономікою.
Звісно, ще вистачає нам бюрократії, але принаймні медиків почали чути й давати саме те, що нам потрібно. Ті монітори, ті кисневі концентратори, які ми замовляємо. Уже не треба просити у волонтерів витратні матеріали, ібупрофен в ампулах чи транексам для зупинки кровотечі, – констатує Марина.
Усе, що вміє і знає Марина, уже знадобилося їй на вибраному шляху. Іпотерапію жінка, до речі, теж не закинула. Під час відпусток їде на конюшню під Києвом, де проводить заняття для бійців, що реабілітуються після поранень чи повернулися з полону. Допомагає спілкування з тваринами і дружинам та дітям загиблих воїнів, які втратили свою опору. За словами Мавки, серце розривається від того через які страждання проходять наші люди.
Ми платимо, на жаль, надзвичайно високу ціну за формування нашої нації та ідентичності як українського народу. Але якісне завжди дорожче коштує, – додає старший сержант. – Вірю, що наша нація формується якісно, без «нюансів» і без жодної толерантності до ворога!
За матеріалами видання «Гвардія»
