Шлях українського капеланства пройшов тривалу еволюцію – від духовенства Запорозької Січі до професійних військових священників з офіцерськими званнями у сучасному вітчизняному війську. Наша модель капеланства, побудована на кращому світовому досвіді, стала прикладом ефективного поєднання віри та військового статуту, де духовна опіка і професійний обов’язок ідуть пліч-о-пліч.
У вирі воєнного часу гвардійські капелани не лише проводять церковні ритуали, а й надають особовому складу критично важливу духовно-психологічну підтримку. Вони повсякчас готові вислухати, втішити і подарувати відчуття надії як бійцям, так і їхнім рідним.
У лютому 2024 року у Соборі святої Софії відбувся перший випуск командного курсу тактичного рівня (L-1) військових капеланів Національної гвардії України
Служити державі – з вірою в серці
До початку минулого століття духовна служба у війську не виглядала чимось чужорідним або штучно запозиченим. Це була загальноєвропейська традиція, витоки якої сягали давніх давен, і у більшості країн вона проіснувала донині, ніколи не перериваючись. Україні, як і іншим поневоленим народам радянської імперії пощастило менше. Більшовицька влада, яка системно випалювала будь-яку згадку про Бога в усіх сферах суспільного життя, на десятиліття перервала цей зв’язок. Зі здобуттям незалежності спроби пов’язати віру з українським військом робилися на ентузіазмі окремих священників та командирів частин. Здебільшого співпраця обмежувалася проведенням обрядів на кшталт благословення військовослужбовців строкової служби під час складання Військової присяги чи освячень різдвяного та великоднього столу.
Усе змінили події 2014 року, коли перші постріли на сході України змусили багатьох військовослужбовців переглянути свої цінності. Тоді стало зрозуміло, що техніка та зброя – це лише метал, якщо за ними не стоїть незламний дух. 2 липня 2014 року вийшло розпорядження Кабінету Міністрів України «Про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі». Цей документ дав старт масштабній роботі щодо штатного впорядкування служби військового капеланства в Силах безпеки та оборони України.
Першим військовим формуванням, де було введено штатні посади капеланів військових частин, стала Національна гвардія України. З 2017 року священники стали працювати тут як цивільні фахівці. На той час вони не мали офіцерських звань та соціального захисту, на який можуть розраховувати військові. Проте мали величезний кредит довіри від бійців. Останній зароблявся готовністю йти за підрозділами на передову за покликом серця. Благословляти воїнів безпосередньо перед боєм. Бути зі своїми парафіянами в радості та в горі – хрестити новонароджених та проводжати в останню путь загиблих.
Це було щире відродження традиції. Проте воно досі вимагало чіткого правового оформлення. Статус «цивільного у зоні АТО», а саме такими були священники в зоні бойових дій з юридичної точки зору, створював безліч бюрократичних перепон для тих, хто насправді щодня ризикував життям нарівні із солдатами.
Суттєва трансформація служби військового капеланства відбулася вже під час повномасштабного вторгнення. У березні 2022 року набрав чинності Закон України «Про Службу військового капеланства». Статус капеланів змінився із «супровідників підрозділів» на повноправних офіцерів зі штатною посадою та чіткими повноваженнями. Військові священники в обов’язковому порядку проходять курс підготовки, де опановують майже всі дисципліни навчальної програми, що й офіцери на командирських посадах – від топографії до медицини.
У лютому 2024 року в Києві, у Соборі святої Софії, відбувся перший випуск командного курсу тактичного рівня (L-1) військових капеланів Національної гвардії України. Цей урочистий момент знаменував собою завершення місяця інтенсивного навчання, протягом якого капелани здобули комплекс знань, умінь та навичок, необхідних для виконання їхніх важливих функцій. Ця безумовно урочиста подія знаменувала перехід до професійних стандартів підготовки. Лише з одним принциповим «але»: видача зброї та боєприпасів капеланам суворо заборонена. Вони не залучаються до нарядів чи бойової служби. Їхня зброя – це слово, а їхня незмінна варта – людська душа.
Я хотів би, щоб служба військового капеланства так і залишалася побожною службою, щоб військовий священник був у першу чергу священником, а потім уже офіцером, – зазначає начальник відділу військового капеланства Головного управління Національної гвардії України полковник Олександр Іздебський.
Військові капелани бережуть світло в серцях наших захисників, гартуючи їхню волю
Від світових практик – до українського досвіду
Варто зазначити, що в процесі розбудови капеланської служби Національна гвардія України ретельно вивчала світовий досвід – зокрема й для того, щоб оминути чужі помилки.
У 2015 році відбулася міжнародна конференція військових священників, яка проходила на території Північного Київського територіального управління НГУ. Під час заходу, у якому брали участь капелани армій країн-членів НАТО, було обговорено низку питань, що дозволило Нацгвардії окреслити власний вектор подальшого розвитку. За основу було взято модель армії США, де капеланська служба має понад двісті років історії та чітко відпрацьовані протоколи взаємодії.
Одним із найважливіших запозичень, що стало стандартом у 2025 році, є впровадження посад помічників військового капелана. Оскільки закон забороняє священнику брати до рук зброю, на полі бою він залишається вразливим. Цю прогалину закриває помічник – зазвичай досвідчений сержант, який стає фізичним захисником та «правою рукою» офіцера-душпастиря. Цей розподіл обов’язків робить роботу капелана оперативною та захищеною. Поки капелан проводить молитву чи розмовляє з бійцем, сержант забезпечує охорону та бере на себе адміністративну та організаційну роботу. Окремою важливою сторінкою в історії гвардійського капеланства є співпраця з Національними збройними силами Латвії, що триває з 2016 року. Латвійські колеги одними з перших почали ділитися методиками душпастирства та забезпечувати гуманітарну підтримку родинам українських гвардійців.
Нині наші капелани регулярно проходять курси підготовки в Німеччині, Канаді, також планується навчання у Великій Британії. Загалом, цей процес уже давно став двостороннім. Закордонні партнери приїздять до України проводити заняття для наших капеланів, але й самі вивчають унікальний досвід гвардійців, здобутий в умовах інтенсивної сучасної війни.
Напередодні Різдва Христового військовий капелан 21 окремої бригади охорони громадського порядку імені Петра Калнишевського НГУ отець Ігор Борисочкін разом із вихованцями скаутської організації «Пласт» передає Вифлеємський вогонь миру гвардійцям
Між Статутом і Євангелієм
Робота капелана в НГУ сьогодні – це складне плетиво душпастирської опіки, психології та соціальної допомоги. Тут неможливо провести чітку межу: де закінчується релігійний обряд і починається глибока психологічна реабілітація. Капелан стає «запобіжником», який часто спрацьовує там, де безсилі статути чи накази. Він проводить індивідуальні бесіди, допомагаючи бійцям впоратися з посттравматичним стресом, виступає медіатором у конфліктах та працює з родинами військовослужбовців. Часто саме слово священника стає вирішальним у збереженні шлюбу, який тріщить по швах через довгу розлуку та напругу фронту. Капелани опікуються дітьми загиблих, відвідують поранених у шпиталях та проводять поминальні заходи, тримаючи на своїх плечах величезний емоційний тягар усього підрозділу.
Духовна присутність прямо впливає й на боєздатність воїнів. За словами начальника відділу військового капеланства ГУ НГУ, було чимало випадків, коли після тяжких боїв чи болісних втрат цілий підрозділ опинявся на межі морального виснаження.
Є приклади, як капелани не лише відводили бійців від гріха самогубства, а й зберігали їхні сім’ї. Був випадок, коли група бійців відмовлялася виконувати бойове завдання. Та після бесіди з капеланом та психологом переважна більшість із них взяли до рук зброю та повернулися до виконання завдань, – розповідає полковник Іздебський.
За цими фактами стоїть не статистика, а реальні долі – врятовані життя та відновлений бойовий дух. При цьому капелан залишається відкритим для кожного, незалежно від конфесії. Якщо гвардієць – мусульманин чи юдей, капелан зобов’язаний допомогти йому реалізувати духовні потреби, залучаючи відповідних священнослужителів. Це виховує толерантність та повагу всередині війська, де єдиною спільною вірою має бути віра в перемогу.
Восени 2025 року у Вінниці представники військового духовенства висловили підтримку матерям загиблих воїнів та відзначили їхню стійкість медалями «За жертовність і любов до України»
Ціна служіння
На жаль, і досі існує міф, що капелан – це людина тилу. Проте специфіка Національної гвардії доводить протилежне: священник завжди перебуває там, де і його особовий склад. Якщо підрозділ тримає оборону на «нулі», або в зоні вогневого ураження – капелан залишається поруч.
Ця самовідданість мала свою велику ціну. Двоє капеланів НГУ дістали тяжкі поранення під час виконання обов’язків. Один потрапив під обстріл на Лиманському напрямку, інший постраждав у Харкові, коли російські КАБи вдарили саме під час молитви з бійцями. Ці випадки – найпереконливіша відповідь на питання про роль капелана.
Проте, навіть маючи гарячу віру в Бога, капелан усе ж залишається людиною, вразливою до емоційного вигорання. Постійна концентрація на підтримці інших та щоденне проживання чужого болю вичерпують внутрішній ресурс, створюючи ризик професійної деформації. Щоб самі капелани не «згоріли» в цьому горнилі, для них передбачені відповідні заходи. Приміром, організовуються спеціальні програми психологічного розвантаження для відновлення внутрішнього ресурсу та оздоровлення на базах відпочинку України. І це не розкіш, а виробнича необхідність: щоб лікувати душі інших, потрібно насамперед зберегти цілісність власної.
Сьогодні служба військового капеланства НГУ – це вже не експеримент, а зріла офіцерська структура. Вона пройшла шлях від волонтерського руху до інтегрованої системи, яка відповідає стандартам НАТО. При цьому зберігається глибоке українське коріння. Капелан у Нацгвардії став містком між земним обов’язком і небесним спокоєм, який допомагає воїну залишатися людиною навіть у самому пеклі війни.
Адже, як кажуть самі гвардійці, віра – це те, що залишається, коли закінчуються набої. І капелан – той, хто допомагає цю віру втримати.
За матеріалами видання «Гвардія»
