Боєць 1-го окремого загону Центру спецпризначення “Омега” Анатолій дав інтерв’ю проєкту “Незламні” на телеканалі “Ми-Україна”. Він розповів про свій бойовий досвід, ключові операції, важкі поранення, мотивацію і відчуття єдності з побратимами. Публікуємо основні тези бійця.
Про початок військового шляху і вступ до “Омеги”:
Мій військовий шлях розпочався після 2013 року. В мене було багато друзів у різних спецпідрозділах. Після Революції Гідності я вирішив спробувати себе в цьому напрямку. Обрав “Омегу” тому, що знав лише про цей спецпідрозділ у Києві. Я ні дня не шкодував про свій вибір, підрозділ мене сформував як особистість. Я вдячний і ні про що не жалкую.
Принципи спецпідрозділу “Омега” – щодня ставати кращим і вдосконалюватися. Щоб потрапити в “Омегу”, потрібен характер зі стрижнем, моральна стійкість і фізична підготовка.
Про перші бої після повномасштабної війни:
24 лютого я застав у Чорнобилі, це мій день народження. До “повномасштабки” ми впевнені були, що війна буде. Їхньою метою було захоплення Києва, це значило крах країни. Але не думав, що буде напад і на багато інших міст. Ми вийшли з Чорнобиля і воювали за оборону Києва – в Ірпені, Макарові, Гостомелі, на Житомирській трасі. Брали участь у надскладних міських боях, з кожної щілини тебе могли вбити.
Про побратимів:
Це найвірніші друзі, це коли ти впевнений в людині й розумієш, що тобі допоможуть в будь-якій ситуації, і ти зробиш так само. Це і є справжня чоловіча дружба. Саме дружба тягне на війну, хочеться бути в товаристві однодумців, проводити з ними якомога більше часу, бо у будь-який момент когось із нас може не стати.
Про втрати побратимів говорити найтяжче, важко спілкуватися з їхніми рідними. З 2022 року ми змінилися, загинули друзі й побратими, ми раціональніше стали себе вести. Проте зухвалість на війні теж має бути.
В нашому підрозділі є і посестри. Армію потрібно насичувати, це правильно.
Про поранення:
Перше поранення відбулося біля Авдіївки. операція була проста – зайти на певні рубежі. Ворог прорахував наші дії та зустрів нас раніше. Я йшов першим і вів групу, тому й отримав на горіхи першим. Через три місяці я повернувся виконувати бойові завдання.
Після другого поранення я довгий час перебував на лікуванні, мій ритм трохи зупинився, почав втягуватися в цивільне життя.
Про те, що ним керує:
Здебільшого мною керують уже не кордони 1991 року, а почуття помсти. Оскільки дуже багато близьких людей із нами уже немає. Якщо є бажання, здоров’я, мотивація – потрібно битися.
Про те, як залучати цивільних на війну:
Держава не втримала момент патріотичного піднесення 2022 року, яке потрібно було направити в правильне русло. Люди видихнулися, думають про власні інтереси. Важко знайти спільну мову з тими, хто досі не втягнувся у війну. Бо потрібно рухатися в бік перемоги, а не в бік того, куди поїхати відпочити.
Цивільні бояться вступати у військо, бо на них впливає незнання і невизначеність того, що на них там чекає. Держава має це роз’яснювати.
Поки є ми, військові, у цивільних є кілька років, щоб вчитися захищати країну. Щоб на момент, коли ви потрапите у військо, у вас були уже різні вміння. Зараз є значний вибір підрозділів, куди можна потрапити, і зараз це зробити легше, ніж до повномасштабної війни.
Про мотивацію:
Мотивація, яка у нас має бути – це оборона і виживання нашої країни. В цій країні живуть твої близькі, рідні, і захищати їх – це найбільша мотивація.
Не потрібно чекати, що ти візьмеш зброю лише, коли до тебе прийдуть. В той момент, можливо, уже не буде на що впливати. Якщо є можливість і здоров’я, потрібно уже йти і зараз нищити ворога. Щоб твої рідні, близькі, знайомі не бачили реалій війні. Бо далі уже не буде, куди втікати.
Про Україну після перемоги:
Україну після перемоги я бачу свідомою, щоб люди розуміли, хто такий українець і щоб не було комплексу меншовартості.
Служба інформації і комунікації Центру спеціального призначення “Омега”
