«Мали вийти на зміну – 4-5 днів максимум. Та з’ясувалось, що реальність інша. Дощ, багнюка «по коліна». Ноги померзли. Поки йшли   – нас двічі накривали «Градом». Повезло нам, що після першого ж прильоту ми попадали де, хто і що знайшов. Поки дійшли, нас уже «зрисували» дрони, – розповідає гвардієць. – З першого ж дня на нас пішов ворог. Першу групу ми швидко «відпрацювали», плюс нам ще трішки допомогли артою. Але вони знов поперли на нас через 3 – 4 години. Бій тривав десь  годину – півтори. Ми їх також поклали», – розповідає Хантер. Саме тоді він взяв свого першого полоненого.

Проте погода погіршувалася. Тримати оборону ставало все важче, бо одночасно били ворог та сильні морози.

«На позиціях почалися сильні – сильні обстріли, не було змоги підвезти їжу, воду. Якщо мороз вдарив, то сніг збирав у пляшки, доки в один «прекрасний» момент не прилетіла 120-ка [міна 120 мм] – посікла уламками всю воду, яку я збирав», –  ділиться Хантер.

Кілька днів бійці пробули майже без води. Їжі було обмаль. Хлопців почала долати втома.

«Перші чотири доби взагалі не спав. Від того, що сили вже покинули, я в окопі сів навпочіпки з автоматом і заснув, мене просто вже «вимкнуло» години на три-чотири, і прокинувся, бо я змерз», – пригадує Хантер.

Потім прилетів «скид». Гвардійцю обпекло обличчя, руки та ноги. Та йому вдалося взяти ще одного полоненого.

«Дуже сильно ризикував, тому що 70 метрів справа був ворог, і десь 100 – 150 по прямій – також», –  розповідає Хантер.

У той момент його побратим з ЗСУ пішов перевіряти сусідню позицію та загинув. Ще один побратим дістав обмороження.

«До найближчої позиції було десь метрів 200. Це зліва. Справа – ще більше. Кожен вечір ворог вилазив та пробував прострілювати їхню позицію, десь плюс – мінус 10 – 11 вечора, – розповідає слобожанський гвардієць. Так тривало 12 днів. — Я Новий рік там зустрічав, це таке пекло було. Я думав, що до першого числа вже не дотягну, тому що нас почали жорстко крити. Вони як феєрверки запускали «подарунки» нам. 2-3 числа прийшов хлопець, і каже: «Хто такий Хантер?» Відповідаю: «Я — Хантер». А він мені: «Я твоя зміна». До того моменту, доки я не дійшов до Труби, я ще не вірив, що мене вже поміняли. У мене було обмороження, опіки та контузія», –  ділиться спогадами Хантер.

До найближчої точки евакуації було близько восьми кілометрів. Після лікування Хантер одразу повернувся у стрій, вже на оборону Харківщини. Проте будь – якої миті готовий знову повернутися на схід.

«Ми вже на собі це відчули і ми розуміємо, як там тяжко, там треба міняти людей. Зимою 12 діб – це тяжко, а є хлопці, які ще більше тримали позицій», – говорить гвардієць.

Матеріал створено у колаборації з Телерадіостудією МО України «Бриз».

Відділення інформації та комунікації Східного Харківського територіального управління Національної гвардії України