Згідно статті 65 Конституції України, «захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України».
Після початку повномасштабної російської агресії ці рядки Основного закону стали для багатьох українців сигналом до дії. Сотні тисяч мобілізованих громадян по всій країні взяли до рук зброю, щоб відстояти нашу свободу і незалежність від зазіхань північно-східного сусіда-окупанта.
Нещодавно нове поповнення з таких, як кажуть в народі «мобіків». отримали і запорізькі підрозділи Національної гвардії.
Як тільки майбутні гвардійці-захисники прибули у визначені підрозділи, вони ще розмовляли на «цивільні» теми, були одягнені у звичайний одяг. Але вже слухалися офіцерів та планували свої майбутні військові спеціальності.
«Я працював фотографом, знімав весілля, писав блоги. Потім прийшла повістка, і ось я тут, – розповідає Володимир. – Раніше у бойових діях участі не приймав, але захищати Україну – це, в тому числі, і мій обов’язок. Тому від служби навіть і не думав “відмазуватися”».
Більшість мобілізованих міркують схожим чином. Серед них немає випадкових людей, всі вельми мотивовані, впевнені та у гарному гуморі.
«Я з’явився до воєнкомату ще 25 лютого, відразу після початку повномасштабної війни. Тоді мене не взяли до війська, записали до резерву. І ось прийшла моя черга – направили до Національної гвардії», – випромінюючи впевненість говорить новоприбулий Сергій. Його батьки опікуються кількома прийомними дітьми, тому Сергій планує захищати в тому числі і майбутнє своїх зведених братів та сестер.
На наступний день мобілізовані одягають однострій, їм розповідають все, що стане в нагоді впродовж подальшого проходження служби. Вони цікавляться вивченням військової справи, запитують про майбутні тренування. Відразу видно, що ці люди прийшли до війська не просто «відбути свій термін».
«Мені принесли повістку додому. Я міг не йти до армії – у мене є бронь від заводу, де я працюю. Та я сам визвався піти служити. Це ж соромно – у країні війна, зовсім молоді хлопці воюють, а ми ховаємось. Особливо смішно читати зітхання здорових дядьків, які ховаються від повісток. Це ж боягузство у чистому вигляді!» – розповідає мобілізований захисник Євген.
На третій день після мобілізації новоприбулих вже важко відрізнити від «ветеранів». Хіба що з їхніх розмов між собою стає зрозуміло: ці хлопці ще не зовсім військові. Але вони вже зовсім не цивільні. І повернуться до свого колишнього життя тільки після нашої спільної Перемоги, в якій обов’язково буде частка і їхньої заслуги.
Група інформації і комунікації Південного ОТО
