Владислав, брат Народного Героя України, відомої харківської волонтерки, кулементиці, жінки-воїна Яни Червоної, яка героїчно загинула на Світлодарській дузі. Ми зустрілися з Владом, щоб поговорити про його сестру та її вплив на його бойовий шлях.
Бесіду ведемо у «мирному» Харкові, де Влад проходить реабілітацію після травми спини. Каже, що вдалося навіть сходити на рибалку. Явно насолоджується тишею та спокоєм після боїв під Кремінною.
Курить цигарки, одну за іншою, підпалюючи від попередньої та прикриваючи вогник долонею – наче в окопі, щоб ворог не помітив.
«Янка була мені як друга мама. Я на 5 років молодше, всюди за нею ходив, всі її захоплення, дівочі проблеми, романи – всім ділилася», – видно, що спогади світлі, Влад посміхається.
«Коли Яна почала волонтерити, ми її не розуміли. Казали, що війна далеко, забезпеченням армії має займатися держава. Але з нею не поспориш, це ж Янка, у неї відваги побільше, ніж у багатьох чоловіків. Вона кондуктором працювала, могла і сама дебошира з тролейбусу викинути», – знов посміхається Влад, пригадуючи сестру.
Яна Червона організувала волонтерську групу «Дикі волонтери Айдару», збирала допомогу, їздила на передову, мала великий авторитет у волонтерському середовищі.
У 2016-му пішла служити у 54-ту бригаду ЗСУ, потім перейшла в 46 ОБСП «Донбас – Україна».
«Ми всі, родина та знайомі були у шоці. Жінка, двоє діточок – і стає кулеметницею. Тобі народжувати треба, а ти йдеш воювати. Не розуміли її зовсім. Але вона казала, мов, йде війна, невже ви не бачите? Якщо не втримаємо ворога, він прийде і до нас в дім. Права вона була, ми були сліпі чи не хотіли бачити просто. Так і сталося», – резюмує Влад.
Він знов запалює чергову цигарку та збирається з думками. Розповідає, як подзвонили та сказали, що Яни вже немає, як з’явилася жага помсти. Він сам просився в батальйон Яни, але її побратими відмовили його, бо воювати треба з холодною головою, пояснили, що шалені почуття лише заважають виконувати бойові завдання. Тож, Влад залишився працювати, але знав, що шанс помститися ще буде.
«З перших днів вторгнення я знав, що вдома сидіти не буду. Ми створили загін у Пісочині, чергували на блок-постах, але зброю нам у військкоматі не видали, і я вирішив йти воювати в тероборону. Обороняли Харків разом з іншими силами», – пригадує Заєць.
Після двох місяців боїв та зачисток, під час яких тероборонівці діяли разом з кадровими військовими, Влад вирішив вступити до лав НГУ.
«Тут порядку та дисципліни в рази більше. Позивний взяв Заєць, бо швидкий, поки всі думають – я вже дію», – сміється наш герой та підпалює чергову цигарку.
А потім довго, змістовно, сухо з усіма подробицями розповідає про перші бої та зачистки під Балаклеєю, звільнення Ізюму, про взяття Підлиману. І з особливою повагою згадує про трофеї та загиблих побратимів, з гордістю – перших полонених. Окремо зупиняється на спогадах про відомого харківського митця, музиканта, художника та архітектора Антона Дербілова, який з перших днів війни добровольцем прийшов до 5 Слобожанської бригади НГУ та, на превеликий жаль, загинув у квітні цього року під Кремінною.
«З Антоном Дербіловим познайомилися просто. Було багато спільних друзів на Фейсбуці, та і в житті теж. Стояли під Кремінною, сам підійшов, запропонував селфі зробити. Потім декілька разів в одній групі чергували на передовій та їздили на підсилення. Антон завжди був на позитиві, завжди був душею компанії. На Новий рік, який ми зустрічали на передку, ми змінювали його відділення – він для нас всіх приготував подарунки. Як Санта Клаус. Шкарпетки, солодощі. Приємно було!» – згадує Влад.
Далі розмовляємо про мирне місто. Влад каже, що всі знову розслабились, повернулось багато людей у Харків, ввечері лунає музика у ресторанах, люди живуть начебто мирним життям.
«Вони сидять, п’ють, сміються, думають що війна вже скінчилась, що їх вона не зачепить. Я теж був таким. Просто у них не було своєї Янки. Вони сліпі, як я тоді. Все може повернутися знову, Харків знов може бути в облозі, якщо ми не зрозуміємо, що всім треба воювати або допомагати. Янка це завжди розуміла. Я набагато пізніше відчув. Дуже її не вистачає», – Влад відводь погляд, довго сидить та мовчки курить.
Нагадаймо, що Яна Червона на псевдо Відьма загинула 2 квітня 2019 року в результаті мінометного та артилерійського обстрілу гаубицями 152-мм калібру позицій підрозділу. У Яни Червоної залишилися син і донька (10 і 8 років). За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові народний Герой України Яна Червона була нагороджена орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеню (посмертно).
Відділення інформації та комунікації Східного ТУ НГУ
